Сергій Ткачов

Сергій Ткачов

краєзнавець, історик, військово-історичний реконструктор

В лещатах життєвих обставин: Мілена Рудницька

15.07.2016 19:53   Джерело: TeNews
Автор : Сергій Ткачов

Скупі рядки біографії в енциклопедії: «Рудницька Мілена Іванівна, 15.08.1892 р. н., уродженка м. Зборів, освіту отримала у Львівській гімназії та на філософському факультеті Львівського університету. Захистила докторат із філософії у Віденському університеті. Займалася громадсько-політичною діяльністю, була головою центральної управи Союзу українок у Львові, Головою жіночого конгресу у Станіславові, редактором двотижневика «Жінка», членом ЦК УНДО й депутатом польського Сейму у 1928-1935 рр.»

 

Феномен її політичного успіху пояснюється тим, що за її спиною стояв найбільший (пропорційно до кількості населення) у Європі «Союз українок», який тоді нараховував понад 60 тисяч членкинь. Амбітна діячка в «Curriculum Vitae» без зайвої скромності вважала себе «ідеологом українського жіночого руху й однією з його провідних діячок в 1921-1939 рр.» (Див. Мілена Рудницька. Статті, листи, документи. Збірник документів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької. / Упор. М. Дядюк. − Львів, 1998. − (844 с.) − С. 35.). Амбіції М. Рудницької згодом призвели до її конфлікту з керівником УНДО Василем Мудрим, якого вона звинуватила в проведенні угодницької політики щодо польської влади. Восени 1936 р., побоюючись поглиблення розколу в партії, В. Мудрий та його прибічники добилися виключення Рудницької з рядів УНДО. (Див. Україна і Польща 1920-1939 рр. З історії дипломатичних відносин УРСР з Другою Річчю Посполитою. Документи і матеріали. / НАН України, Інститут історії України, упор., коментарі, вступна стаття Н. Рубльова, О. Рубльов. − К.: Дух і літера, 2012. − (624 с.) − С. 467-468).

 

У 30-х роках М. Рудницька стала «рупором донесення правди» й у зв’язку з «штучним голодом» в Україні організовувала масштабну акцію протесту проти прийому СРСР до Ліги Націй. Їй вдалося спонукати швейцарську пресу заговорити про трагедію в Україні, а потім добитися, аби справу Голодомору поза чергою поставили на порядок денний Конгресу європейських національностей, членами якого були національні меншини. Однак акція мала впливових супротивників, таких як прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо, який в рамках візиту в СРСР відвідав Україну і заявив, що СРСР процвітає, а в Україні голод відсутній. Залишилося тільки гадати чи високому гостю показали лише «потьомкінські села», чи його заява прозвучала в інтересах альянсу Франція – Великобританія – СРСР − Польща. (Рудницька М. Боротьба за правду про Великий Голод // Свобода. − Ч. 3. − 18 липня 1958; Ч. 6. − 23 липня 1958; Ч. 7. − 24 липня 1958; Ч. 10. − 29 липня 1958; Ч. 16. − 6 серпня 1958; Рудницька М. Статті, листи, документи, с. 126). Незважаючи на відсутність кінцевих результатів, дана акція зрештою стала великим морально-політичним здобутком західноукраїнських демократичних сил. Однак М. Рудницька на цьому не заспокоїлася й для реалізації своїх намірів намагалася використати представника ОУН в Італії Євгена Онацького, який мав зв’язки серед функціонерів фашистської партії, дипломатів та співробітників спецслужб. Свого часу Я. Галан, підживлений інформацією МДБ, назвав Є. Онацького працівником італійської контррозвідки. (Див. Галан Я. Драматичні твори. Художня проза. Публіцистика. − К., 1983. − С. 316). Італійські фашисти принаймні тоді були «позбавлені антисемітського струменя», тому їх ідеї набули популярності навіть у демократичних країнах, таких як Франція та Великобританія. Не дивно, що ніякого негативу в них не знаходила і М. Рудницька. Під час особистої зустрічі з Беніто Муссоліні, яку вірогідно організував «близький друг» Є. Онацького та Є. Коновальця − Е. Інсабато, переконувала дуче посилити антирадянський курс. (Бачина-Бачинський Є. Є. Коновалець у Женеві / Є. Коновалець та його доба. − Мюнхен, 1974. − С. 727; Бурім Д., Черченко Ю. Неопублікований лист Мілени Рудницької до Муссоліні // Історичний журнал. − 2004. − №12. -С.76-80). Пропозиції Рудницької були реальні й своєчасні, оскільки італійські власті без того у зовнішній політиці взяли антирадянський крен. Вони стали більше приділяти увагу ОУН, навіть у 1936 р. постало питання перенесення штабу організації зі Швейцарії до Італії. (Україна і Польща 1920-1939 рр., с. 484). Організована М. Рудницькою та її соратниками акція, її публіцистика щодо Голодомору в Україні, справили належний вплив на доктора Йозефа Геббельса, який у своїй статті «Комунізм без маски» назвав голод 1932-1933 рр. «штучно створеним». Зв’язками цієї діячки у міжнародних правозахисних та феміністських організаціях (Міжнародна рада жінок, Жіноча ліга за мир і свободу) у Женеві, Лондоні та інших містах вже тоді зацікавилися німецькі спецслужби і тримали її у полі зору. У грудні 1939 р. ковтнувши «совіцького щастя» і боячись арешту за «старі гріхи», вона перебралася на територію Генерал-губернаторства, оселилася спочатку у Кракові, згодом переїхала до Берліна. Проживаючи у столиці Рейху, співпрацювала з міністерством пропаганди Й. Геббельса в проведенні антирадянських акцій. Син Іван Лисяк тим часом вивчав «совєтологію» у Берлінському університеті. Довелося їй на деякий час ревізувати свої погляди на очолювану Гуртрудою Шольц-Клінкі організацію «Націонал-соціалістичні жінки», яку вона звинувачувала в «анти фемінізмі» й надовго «прикусити язика» щодо особистої неприязні до «свиноматки». (Так по за очі називала вона «зразкову арійку», матір 11-ох дітей).

 

З початком німецько-радянської війни для вивчення ситуації про злочини більшовиків у Західній Україні за дорученням міністерства Й. Геббельса кілька разів виїздила до Львова. Перша поїздка відбулася у вересні 1941 р. Згідно зі своїм статусом, разом зі старенькою матір’ю-єврейкою замешкала в центрі міста в готелі «Жорж», де у той час оселилися німецькі офіцери та чиновники. М. Рудницька згадувала про свою роботу: «У вересні 1941 р. прибула до Львова з заміром зібрати відомості про те, що пережив народ під большевиками. Я проводила балачки з людьми різних професій і робила з цих розмов записи або замовляла статі. Пам'ять про більшовицьке панування було тоді між місцевим населенням ще дуже свіжа, незатерта новими враженнями» (Західня Україна під большевиками, с. 5). При цьому підкреслила, що «люди радо ділилися спогадами й міркуваннями про пережиті часи, не лінувалися теж закріпити, на мою просьбу, свої спостереження на папері» (Там само, с. 5). Однак якось підсвідомо зізналася, що основними постачальниками інформації про злочини більшовиків являлися не звичайні «люди», а особи, які боролися з більшовиками: «моїми співрозмовцями були здебільшого громадяни, які і в підпільній добі грали видатну ролю в українській суспільності» (Там само, с. 5). До зізнання М. Рудницької цікавий штрих вніс її «літературний помічник» Остап Тарнавський, який підтвердив, що бажання написати книгу про «першу більшовицьку окупацію» виникло у неї не спонтанно, а це був «запланований збірник». (Тарнавський Остап. Літературний Львів. − Львів, 1995. − С. 77). За допомогою Остапа Тарнавського, а також брата Михайла, писала швидко, бо вже восени 1941 р. збірник «постав на швидку руку у воєнний нервовий час», а на початку 1942 р. рукопис книги вона передала для друку видавництву Юрія Тищенка-Сірого у Празі. (Західня Україна під большевиками, с. 6). Після кількох гучних заяв до світової спільноти про реальність більшовицьких злочинів, інтерес до неї з боку гітлерівських спеціальних органів підупав і вона зосередилася на рутинній праці в УНО у Берліні. Книга на деякий час втратила актуальність і пролежала без руху у німецькій цензурі. Лише коли німці залишили Західну Україну  для їх спецпропаганди знову на порядок денний постала проблема більшовицьких злочинів для ідеологічної підтримки українського руху Опору в особі ОУН. Однак видати книгу швидко не вдалося, книга накладом 5 тисяч примірників побачила світ лише весною 1945 р. Вона залишилася на складі видавництва і не знайшла свого читача. (Західня Україна під большевиками, с. 6). Відвідала М. Рудницька Львів і навіть Зборів ще у 1942 р. Потрібно було виробити нові документи про арійське громадянство для її матері Іди Шпігель, яка хоча і вихрестилася на «Ольгу», проте свідоцтво греко-католицької церкви без відповідних підтверджень мало що вартувало для поліції безпеки. Все закінчилося добре. Отець Дем’ян Лопатницький виробив фальшиву метрику, де значилося, що її мати − українка, яка народилася 25 грудня 1866 р. у с. Княжолука Стрийського повіту.

 

 

 У післявоєнний період вона разом із братом – нотарем Володимиром Рудницьким поселилися у м. Фельдкірх, де включилися в суспільне життя в української еміграції. Їх обох кооптували до складу управи Українського крайового комітету Форарльбергу. М. Рудницька одразу перебрала до своїх рук «статутовий скипитр» і спільно з полковником Романом Дашкевичем виробили організаційні засади комітету. (З. Книш. На порозі невідомого (спогади з 1945 р.). − Торонто, 1955. − (382 с.) − С. 206, 225, 227-228). Маючи гіркий досвід партійної боротьби в УНДО, використовувала з погляду моральності не кращі способи. Коли їй було вигідно, разом з братом Володимиром організували кампанію і привели до влади – керівником Крайового комітету Василя Болюха, з яким зналася ще з часів праці в УНДО і яким можна було маніпулювати. (З. Книш. На порозі невідомого, с. 230-231, 233, 238- 239). Коли через «нетактовність і брак виховання» у В. Болюха в серпні 1946 р. виникли конфлікти з французькою окупаційною владою, вона стала ініціатором його зміщення з посади. З. Книш писав: «Найбільше атакувала Болюха Мілена Рудницька та її брат, але робили це зручно, ніде правди діти». (З. Книш. На порозі невідомого, с. 239). Потім В. Рудницький зізнався З Книшу, що хотіли вибрати головою саме його. З цією пропозицією до нього підходив Никифор Гірняк, однак він відмовився і порадив обрати З. Книша. Насправді В. Рудницький був завідомо непрохідною фігурою через свою дружину польку, активістку польського комітету. (З. Книш. На порозі невідомого с. 240-241, 245). У 1948-1950 рр. Мілена виконувала обов’язки представника Української Національної Ради УНР в екзилі у Швейцарії. У 1951 р. виїхала на постійне проживання до США. Як «нова американська громадянка», вона, за влучним висловом Р. Смаль-Стоцького, не бажала «відсиджуватися за лінією фронту, коли долю свободи поставлено в кожній частині світу». (Симоненко Р. Г. Чорне перо фальсифікаторів. − К.: Знання, 1968. − С. 16). При допомозі М. Лебедя Мілена Рудницька встановила контакт з сенатором від штату Вісконсін Чарльзом Керстеном − автором «поправки Керстена», яка дозволила конгресу США підтримувати визвольні рухи «за залізною завісою», а також, керуючись змінами у «Законі про взаємне забезпечення безпеки», виділяти уряду США щорічно 100 мільйонів доларів для ведення підривної діяльності проти країн соціалістичного табору. Створена у липні 1953 р. комісія Керстена провела кілька десятків засідань у Чикаго, Детройті, Нью-Йорку, Лондоні, Мюнхені, Берліні й заслухала понад 300 свідків «більшовицьких злочинів». Під впливом матеріалів наданих М. Рудницькою вказана інституція оприлюднила своє чергове узагальнення: «У кожному місті Західної України в перші роки війни НКВС і його агенти вбили всіх політичних в’язнів за виключенням жменьки, яка врятувалася чудом». У період ескалації «холодної війни» та «психологічної війни» як її складової, фінансована комісією Керстена книга М. Рудницької «Західня Україна під большевиками», яка побачила світ у 1958 році, стала цінною знахідкою для американських політиків. Водночас викривальні матеріали про «закатованих большевиками 27 тисяч західних українців» не на жарт стривожили тодішнього голову КДБ при РМ СРСР Олександра Шелепіна. Посипалися вказівки до Львова… Згодом з Міленою Рудницькою стали траплятися дивні для української діаспори метаморфози. Їх поява відбулася не без участі брата – професора-літературознавця Михайла Рудницького, який з радянського боку також сидів на гачку й змушений був боротися з «ідеологічною диверсією cупротивника». Мілена публічно і в листуванні з братом дещо ревізувала свої погляди й виголосила вигідну для Москви тезу, що українці у роки Другої світової війни недостатньо надавали допомогу у порятунку євреїв. Далі було й кілька приватних висловлювань, де й на українців також частково покладалася провина участі в Голокості. Під завісу життя в неї зануртувала єврейська складова її крові. Після таких скандальних випадів М. Рудницькій довелося відійти від активного громадського життя української діаспори. «Побивши горшки» із українськими діячами в США, розчарувавшись в діях міжнародних політиків, розбратом серед українства, повернулася Мюнхена. Через глибокі переживання з нею трапився нервовий розлад, вона відмовилася від їжі і померла 29 березня 1979 р. голодною смертю.

 

Клименко О., Ткачов С.

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  



Загрузка...