Іван Марчук: «Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр у світі»

13.05.2015 10:39   Джерело: Київ 1
Опубліковано : Новини Тернопільщини

На горищі старого київського будинку нас зустрічає… геній номер 72. Живописець Іван Марчук – єдиний українець, внесений до британського рейтингу «100 геніїв сучасності». Переступаємо поріг – і ніби потрапляємо в інший світ – невеличку майстерню, просто-таки завалену шедеврами. Художник, якому 12 травня виповнюється 79 років, одразу ж починає жваву імпровізовану екскурсію. Про свої картини сивочолий чоловік розповідає зі справжнім юнацьким захопленням і теплою батьківською любов’ю, так, ніби говорить про своїх дітей. До шедеврів дозволяє доторкнутися, а свою геніальність пояснює працездатністю і жагою творчих відкриттів. Каже, що хоча все життя працював по 365 днів на рік, цієї зими писав дуже мало. Депресія – через ситуацію в країні.

-   Лише тиждень тому прийшов до тями. А якраз перед вами телефонувала московська журналістка, хотіла домовитися про інтерв’ю. Я їй сказав: «Про що можна говорити, коли між нами війна?». Вона ж запевнила, що розмова буде культурно-мистецькою і жодного політичного питання. Але ж, до речі, першу виставку мені організували саме в Москві у 1979 році, а в Києві вперше показали у 80-му завдяки Павличку і Загребельному. Я ж 20 років був за бортом і мої картини не виставляли офіційно. Лише у 1990 році, коли приїхав з Австралії, то побачив, що тут вже зовсім інший дух, що я не ворог і мене вже не бояться. Адже раніше мною лякали. Мовляв, якщо знаєш Марчука, матимеш неприємності. Я був антихудожником, бо повністю закрив завісу до радянського мистецтва. Одинадцять років я був нормальним митцем, як усі радянські. Але вже в інституті сказав, що я не такий і не хочу бути таким, як інші.

-  Як зуміли знайти себе і свій шлях у країні, де потрібно бути, як всі?

Я два роки за направленням працював в інституті надтвердих матеріалів і саме там я сказав собі: «Я єсмь» і почав малювати прямо за своїм робочим столом. Брав стандартні аркуші паперу і пером та тушшю малював. І знаєте, я й сам не розумів, що я роблю. Я повністю закрив для себе те, чого вчився одинадцять років: усі знання, усіх художників, аби не пленталися у мене під ногами, аби нікого не наслідувати. Я почав з нуля. Сам себе вчив і у себе самого вчився. Тоді щодня з роботи виносив по аркушу паперу. Згодом їх назбиралося багато і я ці роботи назвав «Голосом моєї душі». Цей голос звучить й по сьогоднішній день, тільки урізноманітнюється.

-  Як Вам вдається щоразу бути іншим?

Бо ж мені хочеться бути іншим. Коли ви їсте одну і ту саму страву тиждень-другий, то потім хочеться чогось іншого, правда ж? Так само і в мистецтві. Є художники, які знайшли одну дорогу і нею йдуть до кінця життя. А я весь час звик дивувати себе, а потім дивувати інших. Люди звикають до одного Марчука, а я візьму й втну щось зовсім нове. Вони приходять на виставку і не вірять, що це Марчук, кажуть: «Хіба це Марчук?! Та він же не такий!». На що я відповідаю: «Ну сьогодні він такий». (сміється). Я ж ненаситний, вічно голодний на якісь відкриття.

-  Мабуть, це й допомогло винайти унікальну авторську техніку?

Восени 1972 року я був у Седневі на Чернігівщині і там побачив голі дерева. Це ж неймовірна краса, на фоні неба таке мереживо і кожне дерево має свою анатомію, кожне по-різному снується. І я подумав, як це намалювати не просто щіткою, як усі – махнув і наче весна, махнув і наче й зима, наче й дерева. І я придумав нову технологію. (Пльонтанізм – таку назву Іван Марчук дав своєму стилю – від слів «плести», «пльонтати»: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток – авт.) «Голос моєї душі» – це як стовбур дерева. Першою гілкою був пейзаж, я їх і по сьогоднішній день пишу, але, напевно, скоро буду закінчувати, бо від такої роботи дуже болить шия. Мої пейзажі – це особлива технологія – потрібно не стояти за мольбертом, а малювати в горизонтальному положенні. До речі, поки жив в Америці, Австралії та Канаді не писав пейзажі, бо там не моя земля. Та й фарб, які б підходили під мою техніку, там теж не було.

-  А в Україні були?

Я починав малювати фарбами, які випускали в Ленінграді. А якось, приїхавши з Америки, зайшов у магазин «Мистецтво» на Хрещатику. Дивлюсь, а там лежать якісь фарби, написано акрил, а на упаковці номер телефону. Виявляється, в Києві жінка-хімік відкрила приватне підприємство з виготовлення фарб. Раніше ж в Україні ніхто й ніколи не робив фарб. Я приїхав на цю фабрику, взяв тюбик, видавив фарбу, а вона мені таку тоненьку ниточку дає і прямо застигає з рельєфом. Якраз те, що мені потрібно. Адже треба переламувати лінії, снувати, нагромаджувати… щоб усе це ожило, щоб місяць засвітив і засвітило сонце. От тоді я й відродив свої пейзажі. В Америці є все, але такого не було. Цими фарбами я зробив багато робіт і завжди тій жінці казав: «Таню, Ви – мій співавтор. Бо якби не Ви, то у мене не було б сотні нових цікавих пейзажів».

-  Іване Степановичу, як Ви ставитесь до намагань мистецтвознавців класифікувати художників та розкласти їхні твори по поличках?

Про мене найбільше пишуть журналісти і письменники. А казенні мистецтвознавці мене не люблять. Адже вони не знають, як у мене проникнути, не знають коду. І кажуть, що Марчук не вміє рисувати.

-  А яка ж все-таки філософія Ваших творів? Адже кожен може прочитати щось своє…

Хай читає. Знаєте, як кажуть, «имеющий глаза, да видит, имеющий уши, да слышит. Так само і тут. Ось наприклад, картини-притчі. Кожна картина – це новела. Якось на ці роботи подивився мій колега-художник і каже: «Іване, як багато ти читаєш!, а я кажу: Чому ти так думаєш? Я ж нічого не читаю, – А звідки ж тоді такі сюжети?». А я відповів, що малюю новели. Це по моїх картинах можна писати твори і потім хтось буде їх читати (сміється). А він думав, що сюжет потрібно звідкись взяти. Бо до такого мистецтва всі звикли, а моє – це щось зовсім інше, нове. І саме ці роботи викликали найбільшу заборону. Навіть у КДБ зацікавились і пресували мене. Питали, який там код, думали, що закодовано щось антирежимне.

-  Що допомогло не зламатися під їхнім тиском?

Я й сам не знаю, як усе це витримав. Були моменти, коли вже нічого не хотілося. Думав, вистрибну звідси з п’ятого поверху і не буде мене. Бо ж приходили, стукали в двері і забирали на цілий день, допитували.

-  У чому Ви мали зізнатися?

А просто дурня. Перемелювали мозок, як то кажуть. Розпитували, з ким дружиш, де буваєш… і щоразу одне й те саме. Так, ніби повільно витягують з тебе жили. Це, як вода, що довго капає по голові, і цим довгим одноманітним капанням вбиває людину. І так тривало, як мінімум, 15 років. Приходили через кожні два тижні. А вже у 2000 році під час моєї виставки в Національному музеї до мене підійшов якийсь чоловік і запитує: «Ви мене впізнаєте? – а я: Ні, не впізнаю, – А пам’ятаєте, як ми Вас брали?» (сміється). Це був один з тих, що колись не давали мені жити. Але найцікавіше, що він сказав: «Ви навіть не уявляєте, як ми вас охороняли, оберігали». (сміється). Сказав, що оберігали, а скільки я втратив, скільки депресій було… Я не можу сказати, що вони вплинули на мою творчість, бо я сам сказав «Я єсмь».

-  І сьогодні Ви входите у список «Сто геніїв сучасності». Проте, здається, це ніяк не вплинуло на Ваш стан в Україні?

Тоді преса протягом двох тижнів писала про мене, називала генієм номер 72 (сміється). Але наш, так званий месія (Віктор Ющенко – авт.), який заклав капсулу мого музею, навіть не привітав мене…Тому я завжди кажу, що Україна – це могильник для талантів. Була, є, і буде. Щось зміниться хіба що, коли тут будуть жити китайці, а не українці. Бо навіть якщо буде два українці, вони все одно з’їдять один одного.

-  Тобто, за культурою і світоглядом нам ще дуже далеко до Європи, в яку ми так прагнемо?

Я вам відповім так. Уявіть собі озерце, болото, зарослі і там є жаба, кумкає собі, квакає. От візьміть ту жабу і покладіть її в акваріум. Як та жабка буде там почуватися? Середовище абсолютно не те, воно чуже, не таке. А від Європи нашим людям в першу чергу потрібно взяти культуру, бо у нас побутова культура на нулю і повсюди процвітає хамство. А там порядок і повага людини до людини.

-  Ви стільки років прожили за кордоном? Чи змінили Вас Америка, Австралія, Канада?

Мене ніхто не змінив. Яким я був тут, таким був і там. Мені в Америці мій колега-художник казав: «Іване, ти, як зрадник, в Америці не можна жити так, як ти живеш. Тут треба іти напролом, як криголам, пробивати дорогу ліктями. А ти просто сидиш малюєш» (сміється). Знаєте, я був в Австралії півроку і не вивчив жодного слова. Тоді я страшенно багато малював, бо я ненаситний в цьому плані. І чим я можу похвалитися, як не роботами? Яка різниця – чи я буду знати десять мов, чи буду німим художником. Але саме ця можливість мене й тішила, ця свобода малювати, скільки душа бажає.

-  Але ж Ви все-таки повернулися в Україну…

Я їхав в іншу країну. А вона не склалася. Тікати зараз – вже запізно. Я не приїхав в державу Україну, я приїхав на землю. Мене тягнуло до рідної землі. Ну вийду я в поле, вийду десь в якісь хащі наші це ж краса неймовірна і серце радіє. Та якщо побачиш сміття, як у нас на кожному кроці трапляється, то хочеться крізь цю землю й провалитися. Я у своєму житті зробив дві найбільші дурниці: перша – це те, що не лишився в Австралії, а друга помилка – це повернення з Америки в Україну.

-  Можливо, саме зараз переломний момент для України? І у нас є шанс змінитися?

Я не доживу до тих змін, якщо будуть. Я зникну, але безнадійно. Я буду знати, що нічого все рівно не буде доброго. Бо немає найменшого натяку на якесь таке зрушення. Тут хіба що людей треба змінити, запустити на цю територію китайців, а українців пересилити на Марс. Цю країну треба розпустити!

-  І в українського мистецтва теж нема майбутнього?

Українське мистецтво дуже багате і розмаїте. У нас немало прекрасних художників, щоправда, не всі вони на поверхні. Коли я з Америки їздив в Україну, мене запитували: «Ну чого ти туди їдеш?» А я казав, що хочу подивитися на справжнє мистецтво. Україна ж народжує найбільше талантів на квадратний метр у світі, але вона їх не поливає, не пестить, не гладить. Вони їй не потрібні. Проростають ті, хто звідси виїжджають, а ті що лишаються, не можуть вижити в цих умовах і часто вони просто спиваються.

-  З висоти Вашого досвіду, що б порекомендували молодим митцям?

У мене про це запитували студенти під час зустрічі у Львові. Прямо питали, як досягти успіху. Я сказав: «Візьміть календар і повикреслюйте червоний колір, замініть його на чорний. Я живу по чорному календарю, тобто працюю 365 днів на рік». Художник повинен працювати, і вже маючи якийсь багаж, він може виступати і завойовувати публіку. А вже публіка і преса роблять імідж художника. У 60-70-ті роки, я був заборонений і ніде не виставлявся, але до мене приходили люди. Отак прийде один – і вже 10-20 людей знає. 10 прийде – вже сотня знає. Працювала така усна пошта. Я був художником, який постав проти радянського мистецтва, і одразу притягнув до себе інтелектуальну еліту, особливо, фізиків. Саме фізики організували мені першу квартирну виставку.

-  Чому фізики? Здавалося б, далекі від мистецтва люди?

Фізики – були авангардом, втіленням передової думки. Фізика – це ж відкриття. Вони бачать далеко і глибоко. Таким людям завжди хочеться іще чогось не їхнього, не з їхньої палітри. Їх зовсім не цікавило радянське мистецтво. І тоді з’явився я, не такий, як інші.

-  А на що ж жив «не такий» художник?

Я два роки працював на державній роботі, одразу після інституту зарплата була 90 карбованців, згодом підняли до 100 – 110 карбованців. Максимум був 120 крб. А я ту місячну зарплату заробляв за кілька годин. Я багато працював у поліграфії, оформлював листівки, книги. Журнали часто замовляли мені обкладинки. І та обкладинка коштувала 80 крб., а це майже місячна зарплата. Я навіть сміявся, бо за маленький рисуночок у книзі, який я робив за півгодини, я отримував 30 крб. – а це квиток на літак до Львова і назад. А потім й взагалі перейшов на творчі хліби…

-  Іване Степановичу, що відчуваєте, коли продаєте картини?

Мені дуже сумно, тому я ніколи не продаю картини друзям, лише незнайомим. Продавати свої роботи – це настільки гидотна робота, цим має займатися хтось інший, а я навіть не повинен про це знати. Коли я був заборонений, дарував дуже багато картин. Коли мені казали, що хтось може мені допомогти, я брав картину під пахву і дарував. Тоді ж не було візиток. Але ніхто нічим не міг мені допомогти, тому що я був за бортом. А «всевидяще око» бачило все. Так розійшлося багато моїх картин і зараз вони продаються на аукціонах. А було й таке, що у мене купували картини, а потім їх перепродували. Один такий 20 років жив за рахунок моїх робіт. До речі, якраз недавно у мене була зустріч із картиною, яку я написав давно-давно, ще в 70-х роках. Іноді трапляються такі зустрічі і це так приємно. Так, ніби твоя дитинка була закордоном, а потім приїжджає через 10 років і ти її бачиш.

-  Якщо картини для Вас, як діти, то які ж стосунки з мольбертом?

Мольберт – це жінка (сміється). Як писав Ростислав Синько, «вічний мандрівник прикутий до мольберта». Ну не можу я спати з ним, він дуже твердий (сміється). Але я з ним не розлучаюся все життя. Мольберт – це символ художника. Це його їжа, це його дихання, це його все.

 

Розмовляла Оксана Габдукаєва, фото – Андрій Заграюк.

 

Довідка. Іван Марчук (12 травня 1936, с. Москалівка, Лановецький район, Тернопільська область) – український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

2006 року Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні «Золота гільдія» нараховує 51 художника з усього світу.

2007 року потрапив до британського рейтингу «100 геніїв сучасності» (72-е місце).


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Київ 1   17913


с