Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

А сам готовий був щомиті до цієї Миті

09.04.2019 09:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Занурюю руки в насипану на току пшеницю і підношу пригорщу зерна до обличчя. Пахне сонцем і прийдешнім буттям. Занурюю руки у прозору озерну гладінь. Пригорща води пахне літеплом і відчуттям часу… Іду травами. Опускаюсь на коліна, щоб зачерпнути пригорщу вечірньої роси. А вона пахне чимось незбагненним і недосяжним. А може, то мені тільки так здалось?

«Пригорща вечірньої роси» – це лірико-філософська назва поетичної збірки,  (світлої пам’яті) поета, члена Національної спілки журналістів і Національної спілки письменників України Данила Теличина. Читаючи незвичну назву книжки, мимоволі уявляю і подумки поринаю у надвечір’я, у той священний стан матінки- природи, коли народжується безмір таємничих (бо ж таки вже вечірні сутінки!) сріблясто-перламутрових росянистих намистин. І подумалось, зазвичай, у людей роса асоціюється з ранками, а тут – вечір. Назва цієї книжки – це своєрідний ключик, але не просто до поетичних творів, а до серця самого автора. А звідси  – один крок  до його внутрішнього світу, до невпинного лету його натхненних думок і помислів під час написання і творення книги. З головою «пірнувши» у чтиво, вже з перших поетичних рядків розумію, чому автор присвятив цю книгу…самому собі. Бо світ той його особливий, не такий як у всіх, адже починається звідти, «де курилась люлька татова і теплом світився мамин глек». Автор зумів увесь свій життєвий досвід сконцентрувати і вмістити в один день, в один подих. Відтак пригорща вечірньої роси – це глибокий символізм його поетичної праці, це не просто підсумок прожитих років, це незбагненне (притаманне тільки людині) відчуття передчуття: день завершився, вже й вечірня роса проступила, ніч вступила в свої володіння, завтра буде новий день… У когось, у тебе, в мене, в них, у нас. Чим більше і глибше його душу огортає невідворотне – пора… тим більше і частіше він обертається в минуле, ніби цим самим шукаючи порятунку там, де відбулось його становлення, там, звідки бере початок його вище «я». Туга печалі, що оповила його душу через втрату найдорожчої йому у цьому світі людини, дружини Людмили, шукає виходу, а душа попри все шукає звільнення. Образ діда («…І одинокий явір») з’являється не просто так. «Ех, мені б на старості вас, діду! Ви ж не тільки били молотком – як-не-як, до вас горнулись діти, як на сповідь, йшли усім селом».

Поезія Данила Теличина у своїй сутності не просто сповідальна. Вона налаштовує на авторську життєву «хвилю» і змушує кожного з нас замислитися не лише перед самим собою, а й перед Творцем: чого мені (вам) бракує у житті? Питання, на яке відразу й не відповісти… Та на допомогу приходить образ матері, який, здається, пронизує не те що кожен рядок, а й кожну літеру. У автора дуже міцний енергетичний зв'язок із матір’ю. А рядок «Все життя до вас з останніх сил іду…» –  не просто вражає, змушує читача іншими очима подивитись на багато життєвих ситуацій, які давно вже залишились у проминальному часі.

Повстанська тематика («Дорогі мої Осташівці») звучить вільно, невимушено і величально, з легким сумом і, водночас, з переможною радістю:

«Дорогі мої Осташівці  

Тих далеких

Партизанських літ,

Із сльози гіркої вашої –

День цей сонячний

І мальви цвіт».

Вражає тема переходу в інший часовий вимір. Таке відчуття, що автор, пишучи про це, достеменно знав час і рік своєї фізично-духовної Межі. Знав і через те, не домовляв. Тільки злегка натякав оточуючим, а сам готовий був щомиті до цієї Миті. «Я б не бажав для себе іншого життя, хоча б по-іншому його прожити міг…» – наголошує він у вірші «По-іншому не можу». Або ось ці поезії: «Іду за осінь…», «І бережу вже останню синицю у жмені», «Завагався уперше: чи все ще домріяв? І відчув, як безжально коротке життя», «Життя – як дерево порубане, а рештки – вже без листя все одно»…

У кожного з нас настає у житті така мить, коли  оглядаєшся назад – а що там? І, водночас, намагаєшся зазирнути в майбутню далеч. Зрештою, залишаєшся тут і зараз. Але з «оберемком» думок. Данило Теличин у присвяті доньці Каті звертається ніби до всіх нас: «Якщо на мить хоч опустити руки – то, вважай, обвал, осібна катастрофа, крах – не просто збій». Ці рядки можна сміливо обирати девізом і настановою до життя.

І як підсумок, як порада друга, звучить у просторі невидимий голос невтомного і працелюбного поета-газетяра, Данила Теличина:

«А ви любіть, любіть…». Сьогодні це актуально як ніколи. Бо в серцях багатьох сучасників, на жаль,  поселились холод і зневіра, їм так не вистачає любові. Саме отієї любові, про яку у своїй останній прижиттєвій книзі «Пригорща вечірньої роси»», написав тернопільський поет (світлої пам’яті) Данило Теличин.

Валентина Семеняк

НСПУ     

До слова. Данило Теличин (9 квітня 1947, с. Осташівці Зборівського району Тернопільської області, Україна — 12 жовтня 2010, м. Тернопіль) — український поет, публіцист, журналіст, редактор. Член НСЖУ (1982), НСПУ (2003). Чоловік Людмили Овсянної. автор понад 300 публікацій у районних, обласних і всеукраїнських виданнях, колективних збірниках. Видав збірки поезій: «Вікно в пережите» (1997), «Блиск і біль землі Галицької» (2002), «Остання свічка. Фраґменти одного життя» (2002), «Я вас люблю» (2003), «Троянда на снігу» (2006), «Пригорща вечірньої роси» (2006), «Крутизна» (2005, новели у віршах). Упорядник книги Людмили Овсянної «Я вже не усміхнуся так» (2004). Головний редактор (від 1978) обласної молодіжної газети «Ровесник»; відповідальний секретар обласної газети «Вільне життя» (від 1983).

За матеріалами «Тернопедії».


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews   198



Загрузка...