24 березня 2019 року в полудень біля меморіального пам’ятника в центрі села відбувся мітинг-реквієм, присвячений жертвам звірств енкаведистів далекого березневого дня 1944 року. Захід організований Теребовлянським районним об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.. Т.Шевченка(голова Йосип Кацан). На протязі декількох днів більшовицькими звірами було винищено без розбору майже всіх чоловіків села по підозрі в зв’язках з українськими націоналістами.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Від цієї маловідомої для загалу жорстокої трагедії в кожної людини стигне в жилах кров… Представник районного об’єднання «Просвіта» Оксана Ломакіна, родина якої походить з даного села, протягом тривалого часу разом з однодумцями вивчала подробиці тих далеких подій, опитувала своїх родичів, жителів села, вивчала архіви, літописи та часописи. От вона й зініціювала проведення цього заходу на землі предків та на честь загиблих людей села.
Біля обеліска зібралось чимало люду, найперше, це були родичі загиблих із села, Тернополя та інших міст області, Теребовлянська районна «Просвіта» прибула разом з районним народним аматорським хором «Союзянки» в кількості 25 чоловік, педагоги та учні із сусіднього села Хмелівка, начальник управління внутрішньої політики Тернопільської ОДА Ігор Кульчицький, до речі, коріння роду якого також походить саме з цього села і родичі якого також загинули в той час, голова Теребовлянської РДА Юрій Ништа, голова Теребовлянської райради Ігор Смільський та багато інших людей.
Відкрив мітинг Йосип Кацан, потім присутні виконали Гімн України і святі отці о. Ярослав Жовток з ПЦУ с. Н. Брикуля та о. Віталій Бухта з УГКЦ с. Хмелівка спільно провели панахиду по убієнних, освятили обеліск святою водою. Далі виступили представники влади з області, з району. Ведучими заходу були педагоги із Хмелівської ЗОШ І-ІІ ступенів Олена Бакалець та Оксана Било. Вчителька цієї ж школи Олена Швець продекламувала вірш «Облава», в якому правдиво розкривались обставини трагедії. В проміжках часу між виступами учні Хмелівської школи читали вірші, а просвітяни-педагоги із Кобиловолоцької ЗОШ І-ІІІ ступенів поставили невеличку сценку, також був зачитаний вірш, складений одним священиком на посвяті цього пам’ятника під час відкриття. Хор «Союзянки» під акомпанування акордеона заслуженого діяча культури України Василя Сороки виконав дві пісні на музику земляка-композитора, заслуженого діяча культури України, Михайла Облищука «Не плач, матусю» і «На безкраїх полях». Ведучі під звуки хронометра зачитали поіменно всіх побитих жителів села…
Більш детально, із зазначенням вбитих енкаведистами прізвищ мешканців, розповіла про жахи 27 березня 1944 року Оксана Ломакіна: «Хочу повідомити, що та каральна більшовицька акція була заздалегідь спланована, підтвердженням тому було декілька випадків, коли дехто із карателів мимоволі чи свідомо попереджували жителів про загрозу. Але як тільки з самого ранку поліційні війська НКВС оточили село, то вже ніякої пощади не було. Достеменно не вдалося й досі встановити хто ж навів карателів на село. Чому – зрозуміло, адже багато патріотів села діяли під проводом ОУН -УПА, проте не все ж населення. Під різним приводом москалі почали зганяти всіх чоловіків села до центрального майдану, ось на це місце, де зараз стоїть пам’ятник і ми з вами. Перед розстрілом з чоловіків знімали взуття та одяг, а мертві тіла скидали на купу. Заходили в кожну хату, без церемоній виганяли родини прикладами автоматів на двір й вибирали дорослих чоловіків. Був такий випадок за переказами від очевидців: піймали 18-річного хлопчину й один з карателів казав, що цей ще дуже молодий, може його залишимо. На те інші відповідали, – Нічєго, пайдьот і етот. – Під час акції задля залякування було спалено повністю чотири хати, а в одну з них звірі кинули жінку з дітьми живцем. Друге місце розстрілів – в кінці села на Долішньому вигоні, де нині височіє великий металічний хрест, а третє – під селом Соколів, куди гнали полонених чоловіків. Таким чином енкаведистами було винищено за один день 104 чоловіків села. Згодом посеред звалищ трупів декільком пораненим вдалося чудом вижити, це Петро Голодний, Василь Скушка, вони заюшені кров’ю приповзли якось до села. Також залишилися живими ті з чоловіків, яким вдалося вчасно сховатися, або котрі були відсутні. А звірі так оскаженіли від крові, що стріляли й на дорозі, просто навмання, вбивали чоловіків на власних обійстях. На своїх подвір’ях були вбиті, або спалені живцем Михайло Водовіз, Павло Голодний, Іван Водовіз, Іван Голодний, Ґжегош Попіль, Павло Бурмас. Як з’ясувалося згодом, цю масову бійню влаштували командири нижчих чинів НКВС, бо, коли на кінець акції прибув на коні червоний офіцер вищого рангу, він припинив наказом все. І таким чином останню партію мешканців села в кількості 16 чоловік не розстріляли. Частину їх призвали до армії та відправили на війну, а другу частину заслали до Сибіру. З тих, хто воював, додому повернулося три чоловіка, це Михайло Хамуляк, Богдан Костельний, третього прізвище на жаль поки що невідоме. Ось так бузувіри ховали кінці своїх злодіянь у воду.
Досліджуючи звірства більшовиків під час та після ІІ світової війни, можна зробити висновок, що вони безжалісно нищили місцеве населення за найменшою підозрою у нелояльністю їхньому режиму, а то й просто так, за те лише, що вони українці. Це засвідчено українськими дослідниками в численних літописах та часописах того часу. Наприклад: Літопис УПА, том 1-51; Тернопільщина, т.49, 50 «Вісті з Терену» та «Вістки з Тернопільщини», книга І 1943-1950рр.
Часто, щоб приховати свої звірства на окупованій території, більшовики складали різні байки, створювали підкладні документи тощо. Зокрема, серед розсекречених архівних документів трагедії в Новій Брикулі дослідники знайшли два акти, які суперечать дійсності й один одному. В одному з них всю вину було перекладено на бандерівці, які нібито переодягнулися в червоноармійців і в результаті чого вбили 115 місцевих мешканців. За тим, так званим, актом від квітня 1944 року вказані події мали місце 23 березня. Підписаний акт якимось заступником командира в.ч. 1/206 гв. лейтенантом Серибкаєвим, фельдшером, комсоргом та придуманими мешканцями села з підробленими підписами. В іншому акті вже не йшлася мова про перевдягнених повстанців, а покладалася провина на якогось Крайнова, в.о. начальника відділу контррозвідки «Смерша» 23 стрілецького корпусу 60-ї армії І Українського фронту, який нібито передоручив керівництво підлеглому Ольшанському з нижчим званням та без досвіду в «… ізьятії вооружонной банди…» і дата акції вказується вже липнем 1944 року, а кількість жертв – 84.
Та як би не приховували звої звірства московіти, все рівно правда про те колись та прийде. Тому нам завжди слід пам’ятати та згадувати жертв цієї кривавої акції. Велику пошукову роботу в розкритті невідомих фактів даної трагедії проводить наша землячка, яка нині в Чікаго(США), Марія Дзюма(Горак), а свідки тих подій, односельці та родичі їй допомагають».
Педагог і учасниця хору «Союзянки» з Теребовлі Стефанія Будівська, яка походить з Н. Брикулі, у виступі розповіла про трагедію своєї родини й підкреслила, що московіти ніколи не були друзями українців, а у всі віки й до тепер мріють лише як би то загарбати всю Україну та винищити її люд.
Поділилися своїми спогадами й Ганна Водовіз; можливо єдиний свідок тих давніх подій, жінка в літах і родичка О. Ломакіної, Франка Курила(Лиса), брат якої також загинув в ті часи; а також Стефанія Заверуха. Остання відмітила, що коли дружина забитого Михайла Шпита забирала тіло чоловіка, то на місці лиця нічого в нього не було, лише суцільне криваве місиво, бо стріляли ззаду в потилицю і впритул, вона накрила голову своїм фартухом…
Сільський голова, 67-річний Григорій Горак розповів, що його батька в ті часи вивезли до Німеччини як остарбайтера, а діда Григорія та вуйка Андрія Шпита було розстріляно. Також він розповів, що нині в селі проживає лише 80 чоловік, до ІІ світової війни ж було до 300 мешканців. В останні роки за його словами багато молоді подалося до райцентру, в Тернопіль, інші міста України та за кордон на заробітки.
Село Нова Брикуля знаходиться неподалік траси на Бучач, як їхати туди, то направо. Це одна довга вулиця, так зо 2 км, з декількома невеличкими відгалуженнями. Посеред села стоїть чепурна невеличка церква , а поряд неї на стовпі звили собі гніздо бузьки і стрекочуть в них. Їдучи селом, видно багато порожніх хатин, лише де не де сидять попри тини старші люди, в’ється димок з коминів… На запитання – а чого то так часто біля деяких хат стоять фігури, люди відповідали, – та тож на тих місцях червоні бандити вбивали наших людей…
Віктор Аверкієв, фото: Олег Капуста
