Тернопільський військовий відверто розповів про війну

31.01.2019 14:43   Джерело: Свобода
Опубліковано : Новини Тернопілля

Українська армія крок за кроком, дуже помалу, але впевнено набуває сили і бойового духу. Звичайно, не все так, як хотілося б. Переважно нашою армією керують непрофесійні штабні офіцери радянського зразка, які далі кабінету ніде не воювали. Але й ця ситуація змінюється на краще. І потроху керівні посади в армії обіймають офіцери, які народилися в полум’ї битв, виховані біллю втрат і радощами перемог. Це інтерв’ю – з одним із них.

– Коли розпочалася війна, я зрозумів, що маю йти захищати Україну. Проте мені відмовили. Керівництво шахти з видобутку урану в Кіровоградській області, де я працював, наклало бронь. Довелося звільнятися з роботи, – згадує про початок військової кар’єри Костянтин Цимбал, позивний «Умка», лейтенант Збройних сил України, командир 2 роти, 34 батальйону, 57 бригади пише Свобода.

– Добре запам’ятався той момент?

– Аякже, 5 вересня 2014 року о 10 годині 45 хвилин я став бійцем 34 батальйону. На той час він ще називався «Батьківщина». Там ми зустрілися з Ігорем Бектіміровим,  теперішнім моїм побратимом, «Мухтаричем». І відтоді ми нерозлучні. Зізнаюся, в перші дні служби мене здивувало, що нам платитимуть зарплату. Адже йшов просто воювати за Україну. Перший бій прийняв 5 жовтня 2014 року на блокпосту поблизу селища Озерянівка Донецької області. Тоді я був водієм-механіком БРДМ (бойової розвідувально-дозорної машини).

– За 5 років війни таких боїв було чимало. А той, перший, пригадуєте чи загубився серед десятків інших?

– Таке не забувається. Адже тоді все для нас закінчилося щасливо, а могло бути по-іншому. Той блокпост охороняло не багато бійців. Якби окупанти знали про це, вони нас із землею змішали б. Адже проти нас виїхали три автомобілі. На першому був прикріплений кулемет «Утьос». Відстань 75 метрів для нього не є проблемою, і вороги відкрили стрільбу по нашому БРДМ та двох інших позиціях. Крупнокаліберні кулі пошкодили оптику, вивели з ладу всі прилади в машині. В посічений БРДМ заскочив прапорщик Юрій Санич («Кащей») і став стріляти в напрямку ворога наосліп. Визирав з машини, знову ховався і гатив, гатив…

КамАЗ з окупантами розвернувся і втік, а в третьому автомобілі ми розстріляли гранатометника та двох автоматників. У цьому бою відзначився молодий хлопець Роман Зілінський, який не злякався наступу ворога, не заховався у бліндаж, а відкрив вогонь. В його руках заклинило два кулемети ПКМ. поки Рома відволікав російських найманців, друг «Кащей» встиг заскочити в БРДМ і відлякати нападників. Це дало нам змогу зайняти позиції і відсікти ворога. Загалом у цьому бою ми знищили 8 сепаратистів, захопили великі запаси їхньої зброї й одного взяли в полон.

– Хто він був, звідки?

– Не пам’ятаю, але носив шеврони з написом «Беркут». Він до цього часу перебуває в СІЗО. Минулого року мене викликали на допит стосовно нього. А вбиті кулеметники були з Горлівки. Зовсім недавно я випадково побачив сюжет у російських ЗМІ про цих покидьків. Третій товариш цих убитих, який перебував у КамАЗі і втік із поля бою, розказував дружині загиблого, що всі вони билися героїчно, але сили противника були переважаючими. Звичайно, ця мерзота не зізналася, що  покинула друзів. Російське телебачення, як завжди, все красиво прибрехало, і вийшла пропагандистська картинка. Якби я мав зв’язок з ними, то розказав би, як усе було насправді. Та повернімося до суті. Один з убитих був корінним росіянином, всі інші – жителі Донецької області.

Через годину на телефон котрогось із загиблих зателефонував ватажок терористів Ігор Безлер («Біс») і домовився, що забере трупи. Командир нашої роти дав слово офіцера, що ніхто не буде стріляти, і «Біс» безперешкодно забрав тіла.

Хоча надворі був осінній холод, деякі з «двохсотих» швидко почали смердіти. Це вказує на те, що вони були під дією важких наркотиків. Що й не дивно – адекватні люди відкрито не пішли б проти укріпленого блокпоста.

– І довго ви захищали цей напрямок?

– Я вийшов з Озерянівки перед Новим 2015 роком. А пост російські найманці пізніше знищили. Там стояв  17 батальйон 57 бригади ЗСУ. Нас же в 2015 році закинули в Херсонську область – охороняти лінію розмежування. Проте довго ми там не служили і незабаром повернулися в зону бойових дій. Спочатку – в Торецьк, а потім – у Майорськ. 7 серпня 2015 року я там вдруге народився.

– Як це?

Ми перебували на фермі неподалік кар’єру в напрямку селища Гладосове. Я тоді був сержантом. Під час одного з боїв наш кулеметник передав по рації, що заклинило патрон. Я підбіг до нього, підняв кришку короба та побачив, що стрічки перекинуті, тому патрон не заходить у патронник. У цей момент ворожа куля поцілила мені в обличчя. Вона зайшла в праву щоку, розтрощила щелепу і вийшла через ліву. Це трапилося близько першої години ночі, а лише о шостій ранку мене евакуювали. Я ще зміг повідомити, що поранений. Хоча досі не усвідомлюю, як мене могли зрозуміти.

Своїм життям завдячую Господу і побратиму «Балу», який тоді був санінструктором. Він надав першу допомогу і зменшив критичні наслідки поранення. Спочатку мене вивезли в Артемівськ, а пізніше – до Харкова. Осколки витягали без наркозу. Тоді у медиків не було навіть обезболюючого. На щастя, вчасно втрутилися волонтери, які відправили мене в Дніпро, де мені зробили кілька операцій. Ще в Харкові я отримав нагороду «Народний Герой України»

– А що сталося з кулеметником?

– Наступного дня його теж поранило. Біля кулемета розірвалася міна. Згодом там сталося ще одне поранення. Це місце було відоме ворогам, і вони відкрито накривали наші вогневі точки та калічили хлопців. Хоч я ще перед пораненням говорив, що ДШК треба звідти забирати, та не почули…

– Скільки тривало ваше лікування?

– Уже в жовтні я повернувся на позиції. Не міг довго сидіти в тилу. Хоча на час поранення був майже звільнений зі складу ЗСУ. Рік мобілізації закінчився, тож планував трохи відпочити і тоді знову повернутися до бою. У моєму військовому квитку вже були зроблені всі потрібні записи. Залишалося поставити печатку. Зранку 7 серпня я мав це зробити, але перешкодило поранення. Тому замість відпочинку лікувався. І продовжив службу в лютому 2016 року. Тодішній комбат 34 батальйону  Красільніков був дуже здивований, що я повернувся. Він казав, що Бог поцілував мене в голову, інакше ніхто не міг пояснити те, що я вижив. Бо якби куля пройшла трохи вище, мене б уже не було серед живих. Цікаво, що зі мною в палаті теж лежав хлопець, якому куля пройшла на виліт через обличчя: пробила одну щоку, позбивала коронки на зубах і вийшла через другу.

– Поранення якось вплинуло на вас? Додало злості чи навпаки?

– Було важко зосередитись і налаштуватися на бій. Перші дні не виходив з бліндажа. Проте потім стався випадок, після якого я отямився. Одна з машин на позиції не завелася. Я сів за кермо іншої, щоб підштовхнути першу. В той момент між нами пролетіла протитанкова керована ракета. Тільки лічені метри знову врятували мене від смерті. Але відтоді я наче прокинувся. І почав вести активну війну.

Днів через десять по нашій позиції почали стріляти. Я вийшов із бліндажа, щоб зв’язатися з нашим водієм і проїхати місцями обстрілів, як раптом між нами упав ВОГ-«стрибунець». Це – граната, яка, вдаряючись об землю, підстрибує і розривається… Спалах в очах – і ми розлетілися по різні боки. Сергія, водія, сильно контузило, а мою голову прошили осколки. Через півтора дні я вже повернувся на позицію, щоб знову воювати. Здається, тоді я повірив, що мене справді поцілував Бог…

– А коли прийшло відчуття, що можете бути офіцером?

– Після відпочинку в Херсонській області мене направили на офіцерські курси до Львова. І вже на мирній території я зламав ногу. Тільки-но підлікувався, як мене терміново викликав комбат і наказав прийняти під своє командування другу роту. Так я потрапив у селище Піски біля Донецька. Першого ж дня московіти зустріли нас вогнем артилерії. Ми тоді промовчали, але наступного відповіли так, що вони не раді були нашому приходу. І зрозуміли, що на позиціях – не ті хлопці, які копатимуть шанці і ховатимуться в них. Хоча копати теж треба…

– Як змінився «Умка»? Що відчуває командир однієї з найкращих рот 57 бригади ЗСУ, який пройшов шляхами війни від механіка-водія до лейтенанта?

– Щодня приймаю заспокійливі і мене постійно переслідують думки, аби хтось із моїх бійців кудись не вліз, чогось не накоїв… Адже відповідаю тепер за десятки людей. І ця відповідальність, і війна витискають з мене всі соки.

– Ви – офіцер, який здобув звання в боях, а не у штабі. Відчуваєте перевагу над командирами, які не нюхали пороху?

– Так, між нами є різниця. Вони 5 років навчалися, читали різну літературу і слухали лекції, я ж свої військові університети проходив на фронті. Але Статут повинні добре знати і виконувати всі! Бо саме Статут Збройних Сил України має визначати наш напрямок розвитку. Проте не потрібно забувати і про людський фактор. Адже Статут люди можуть виконувати, забуваючи, що між бійцями і командирами має бути зв’язок, розуміння, іскра. Вони мають відчувати один одного. Тим більше, на війні. З другого боку, в Статуті є багато радянських нормативів, які потрібно змінювати. Бо через це в армії видають багато незрозумілих і непотрібних наказів… Сподіваюся, з часом усе це зміниться. Адже наразі більшість офіцерів – це вже бойові хлопці, які пройшли нелегкі фронтові будні. Їм легше спілкуватися з рядовими воїнами.

– На вашу думку, бійці змінилися?

– В 2014 році на фронт ішли добровільно. Сьогодні усе змінилося. Здебільшого єдиним стимулом для бійця залишився контракт. Тоді ніхто не вимагав, аби йому щось дали. Більше важили переконання, патріотизм… Тепер усі кажуть: «Я маю отримати одне, друге… Де це все?»

– Але ж контрактна армія – це ключ до професійності?

– Не зовсім. Є люди, якими керує бажання воювати, захищати Вітчизну, а є заробітчани. Для них головне – гроші. І така ситуація не тільки в нашому батальйоні. Тому, коли батальйон перебуває на ротації на мирній території, до нього записується багато людей, укладають контракти. Минає півроку, і підрозділу доводиться повертатися в зону бойових дій. Тоді з’являються бійці, які раптово стають хворими, у них – сімейні обставини… А насправді не хочуть воювати. Про категорію людей, які приходять на війну, щоб отримати статус учасника бойових дій, я вже навіть не хочу згадувати. З огляду на все це, ми ще не готові до контрактної армії. В нас немає хороших навчальних центрів, які готували б висококласних бійців.

– Нинішня війна – на стадії окопної. Це негативно впливає на бійців?

– Вони не розуміють, що це – різновид війни. Принаймні більшість із них. Думають, якщо сьогодні перебувають в окопах, то завтра обов’язково буде наступ. Але ж будь-яке просування вперед чи робота в окопах – це ланцюжок рішень командування. Багато бійців, не розуміючи, що швидкого наступу не буде, розчаровуються, зловживають алкоголем. Не можуть збагнути, що нинішня війна і та, яку вони бачили в радянських кінофільмах, – це різні речі. Сьогоднішнє протистояння – високоточне і має виснажливий характер. Теперішня ситуація показує, наскільки морально, фізично і технічно підготовлені армії. А випадків, коли солдати візьмуть зброю і з криками «За Порошенка!» чи якогось іншого політика побіжать вперед, вже не буде.

– А наступ можливий?

– Наші війська готові до наступу. Як говорив один мій друг і побратим, дайте лише команду. Але, крім команди, має бути обгрунтована політична воля, чіткі розрахунки, розроблена операція у штабі ЗСУ і тих підрозділах, які наступатимуть. На все свій час!

– В 2017 році один із генералів ЗСУ, такий собі Нікітенко, будучи на передовій, заявив українським хлопцям, що ми не можемо воювати проти московських окупантів, тому що вони – сильніші…

– Я зрозумів, про що йдеться. Уже п’ятий рік триває війна, і ми воюємо саме проти росіян. Ніхто не має права таке казати, тим більше бійцям на передовій, які б’ють росіян, аж пір’я летить… І ще одне додам: не такий страшний чорт, як його малюють. Я бував у Росії і знаю, як там живуть. Це тут, на окупованій землі чи на кордоні, зі зброєю в руках вони «герої» проти мирного населення. А там, всередині Росії, у них – болото і гниль.

– Ви неодноразово воювали поряд із бійцями ДУК «Правий сектор». Як ставитеся до них?

– Ми робимо одну справу, тож маємо її робити разом. Це хороші бійці, і я про них не можу сказати нічого негативного, лише позитивні відгуки.

– Багато політиків і військових чиновників заявляють, що волонтери вже не потрібні нашій армії в такій кількості, як це було у 2014 році. Яка ваша думка?

– Я не не володію фактами. Але наша 57 бригада ЗСУ – не той підрозділ, який зможе обійтися без волонтерів. Якщо є такі, я радий за них. Та нам волонтери дуже потрібні! Так, ситуація із забезпеченням армії суттєво покращилася, проте є речі, які для нас можуть дістати лише волонтери. Хоча навіть пачка кави або чаю від волонтера піднімає настрій більше, ніж отриманий статутний харчовий пайок. І це ще одна грань допомоги. Без волонтерів нам буде суттєво гірше як матеріально, так і морально.

– За час війни проти московських окупантів загинуло чимало ваших друзів, побратимів. Це стимулює, додає злості чи, навпаки, пригнічує?

– Їхня загибель кличе нас іти вперед. Не інакше. І ми обов’язково помстимося за наших друзів і здобудемо перемогу над російськими загарбниками!

Михайло УХМАН


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Свобода   581



Загрузка...