Зоряна Замкова

Зоряна Замкова

журналіст, письменниця

Валентина Слюсарчук – тернополянки, яка перемогла себе

«Доля секунди пройшла – і я вже спам’яталася на бетоні…»

17.01.2019 21:29   Джерело: TeNews
Автор : Зоряна Замкова

Надзвичайну історію тернополянки, яка зуміла перемогти себе, опублікував тижневик «Наш день».

У картковій грі під назвою життя потрібно прагнути перемагати тією картою, що тобі випала. Валентина багато років тому отримала від життя прикру карту – на роботі з нею трапився нещасний випадок. Тепер вона може вільно про це розповідати – біль та образа на життя минули. Бо більшості тих, хто отримали травму, пережили життєві злами, важко даються спогади.

Валентина Слюсарчук родом із Буглова, Лановецького району, тепер живе в Тернополі. Попросила її пригадати щось особливе, що закарбувалось у пам’яті. Просте життя, звичні клопоти, як у всіх. Коли фотографувала її – вона знічувалася, не звикла до інтерв’ю та уваги. Минулого року після перемоги на Всеукраїнській спартакіаді серед потерпілих на виробництві «Сила духу», яку проводить Фонд соціального страхування України,  знімали з жінкою сюжети тернопільські телеканали – вона хвилювалась більше, аніж на спортивних стартах.

Як вдалося перемогти у всеукраїнських змаганнях звичайній, не спортивної статури жінці, яка до того ж має статус особи з інвалідністю?  Валентина Слюсарчук досі не знає, як перемагати інших, вона знає, як перемагати себе.

Запам’ятала, як перед минулорічною спартакіадою Валентина тренувалася. Бо вирішила, що мусить подолати свої страхи. Вона день у день два тижні кидала м’яч в кільце, ходила в спортивний зал, незважаючи на біль у нозі. Наполегливо. Ніколи не прагнула перемогти когось в суперечці, прагнула здолати власну лінь і невпевненість перемагати в справі.

null

Таких людей, які здатні перемагати себе, незважаючи на обставини життя, є багато в Тернопільській області. Люди з інвалідністю внаслідок трудового каліцтва об’єдналися довкола Фонду в спортивних заходах, адже це дає їм впевненість, що так само вони зможуть виявити себе і в іншому. Цього року вже вшосте стартує Всеукраїнська спартакіада «Сила духу». Понад сотню осіб з інвалідністю будуть задіяні у відбіркових змаганнях І етапу спартакіади в Тернополі. Більшість учасників вже знайомі, телефонують, діляться поміж собою враженнями, навіть особистим.

Валентина Слюсарчук теж знайшла багато друзів серед учасників спартакіади. І проявила себе: виграла обласні змагання з бомбаскету. Наполегливо тренувалася перед поїздкою до Південної Пальміри, зібралася з духом і виборола в Одесі перемогу – золоту медаль. Та найголовніше – здобула перемогу над невпевненістю, а це варто не одної медалі…

Ще вдавнину твердили: хочеш перемагати – учись терпінню. А терпіння Валентина має достатньо. В кожної людини є стрижень, на якому вона підіймає прапор своєї терплячості та стійкості. Каже, постановила собі, що мусить не підвести команду. І це чарівне слово «не підвести» подіяло особливим чином, як допінг. Валентина пам’ятає, як так само дев’ять років тому постановила собі не підвести свою родину, вибратися з біди, бо мусить бути здоровою.

У Тернопіль ще зовсім юною після закінчення Буглівської десятирічки Валентина поїхала, щоб навчатись в училищі. Опісля зі спеціальністю «складальник електричних машин і апаратів» направили її на практику до Полтави. Спочатку хотіла там залишитися, бо робота добра і люди привітні. Але заради квартири вернулася. Пішла на роботу в Житлобуд-1, де після курсів стала малярем. Тяжка праця. Відра з фарбою на поверхи тягнула, постійно на мостиках та риштуванні, на драбинах, часто на висоті. Та висоти не боялася.

Якось Валентина  наче зупинилася у своїх спогадах, перекидаючи сторінки книги життя у 2009 рік, які не завжди їй хочеться відкривати:

У понеділок вийшла на роботу, бо перед тим син хворів. Малий Дмитро був у сьомому класі. Робили з напарницею на сходовій клітині будинку, стояли  на низькому помості десь менше півтора метри висотою. Якось невдало розвернулася: доля секунди пройшла – і я вже спам’яталася на бетоні. Незручно впала – нога вивернулася вбік. Відкритий перелом, біда з коліном... Маю щастя, що не покотилася зі сходової клітини вниз. Бо, може, і не говорила б нині з вами…

Завезли жінку в лікарню. Лежала на витяжці, а потім операція, довгі місяці в апараті Єлізарова. Спочатку дали ІІІ групу інвалідності, бо ходити майже не могла, нога не згиналася. Та це правда: що ти вкладаєш у дітей – вертається до тебе… Будь-кому, хто проходить через труднощі або самотність, безумовно, потрібна підтримка. І той, хто отримає її, зможе в майбутньому допомогти іншим. «Найпотужніша в світі підтримка – це любов, найміцніша в житті опора – це внутрішній стрижень», – сказала Джуліана Вільсон. І це правда, повторює за нею Валентина Слюсарчук.

Спочатку син Дмитро вчив мене заново ходити, – розповідає жінка, – допомагав мені, підтримував. Так буває в житті: колись я його вчила робити перші кроки, а в той  момент він, підліток, став моєю опорою, бо чоловік цілими днями працював на будові. Тепер син уже виріс, оженився, на п’ятдесят років зробили мені з невісткою найщедріший подарунок – народили онука Володю. А тоді я з його допомогою не здалася: день у день ходила в поліклініку на процедури, розробляла ногу вправами, лікувальною фізкультурою, масажами. Боліло коліно шалено, сльози на очі виходили. Вже медсестри казали: «О, знов Слюсарчучка прийшла, на масажі кричати буде». Але поволі, тиждень за тижнем, і вже ходила без милиць. Колежанка моя, Люба, з якою 23 роки дружимо, дивувалася: «Ну в тебе й сила волі». А я їй кажу: «Люба, я мушу бути сильною, син ще малий, треба дати йому в житті багато, навчити на власному прикладі». 

Ще як в школі була, на фізкультурі трохи у волейбол грали. А так – постійна робота. Мама на фермі працювала, то Валентина мусила там їй допомагати, і вдома господарка. Побігати в шкільному спортзалі було як розвага. Потім уже в училищі трохи займалася. А відтоді м’яча в руках не тримала аж до змагань «Сила духу».

Вона  не знає, як перемагати інших, вона знає, як перемагати себе. В Одесі спочатку першого разу на змаганнях була, ніби стиснута з середини пружина, переживала. З жінками із Закарпаття спілкувалася, з Полтави. Чудова організація спартакіади: в театр ходили, на екскурсії, в парк, на море. Їхали з Тернополя бусом – дуже дружно. Особливо запам’ятала чуйне, доброзичливе ставлення начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Федора Бортняка, заступника начальника Григорія Радзіха, багатьох інших працівників Фонду, які доклали чимало зусиль, щоб учасники змагань були задоволені. Бо окрім страхових виплат, цілого комплексу медичного та соціального забезпечення, які фінансує Фонд, його працівники постійно відвідують за місцем проживання осіб з інвалідністю, ставляться до роботи не лише, як до виконання своїх посадових обов’язків, а роблять усе можливе, аби хоч трохи полегшити будні соціально незахищених осіб. Але ж допомоги ці люди потребують цілорічно, їхні будні стократ важчі, ніж у будь-кого зі здорових людей. А ще потребують такого прикладу перемоги над своїми страхами та проблемами, який демонструють переможці спартакіади. Валентина Слюсарчук візьме участь у цьогорічних змаганнях спартакіади «Сила духу», звісно боротиметься за перемогу. Та золота медаль  для неї – не основне. Важливо закріпити для себе це життєве досягнення. Бо як колись писав Ф. Рузвельт: «Коли ви досягнете кінця мотузки, зав'яжіть вузол і тримайтеся».

Зоряна Замкова.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews   624