Жарт про Оксану Баюл (українська олімпійська чемпіонка з фігурного катання) у мене в пам’яті ще зі студентських років. Але про нього згодом, а поки що про погодні умови і комфортне ходіння пішки в нашому місті. Звичайно, що для фігуристів наша загальноміська ковзанка не є найкращим майданчиком для тренувань, проте вміння добре триматися на льоду не завадить нікому.
Декілька днів поспіль утруднене пересування бруківкою в місті таки спонукало мене замовити похідні кішки для чобіт. Люблю я ходити пішки на роботу чи з роботи. Понеділок і вівторок у мене було змагання за втримання рівноваги на бруківці, яка навіть була посипана піском. Найпопулярнішими часточками пішохідних зон були шматки асфальту або території з залишками снігу. Як на диво , він навіть з льодяною кіркою рапатий і на ньому значно впевненіше почуваєшся у таку погоду. А ось на бруківці не рятує навіть пісок. Особливо важко було дослизькатися додому з Березіля до ТНЕУ. Ліпше б пробігла пару кілометрів в той час. В певний момент були секунди розпачу – хотілося просто стати навколішки і пересуватися на чотирьох, а не на двох. Але то було нерально, бо у той день ще й падав дощ. Отже, влітку бруківка – це гарно і естетично, а взимку, то суцільна катастрофа.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Вона дивилась на нього такими очима…
І про жарт з Баюл. Зима 1996 року – неймовірно сніжна і морозяна. Нові чоботи з дуже слизькою підошвою (зараз на зиму беру виключно похідне взуття). Щоразу, вийшовши з гуртожитка, автоматично налаштовувалася їхати до зупинки трамваю як на лижах. Мої однокурсники все жартували: “Яніна, ти як Оксана Баюл”.
