Юрій Михальчишин: Розкол ОУН на дві гілки у 1940-му мав би спам’ятати сучасних лідерів

24.11.2018 21:43   Джерело: IA ZIK
Опубліковано : Новини Тернопілля

Півтора року тому ВО «Свобода», «Національний корпус», «Правий сектор», КУН, ОУН та «С14» підписали маніфест про об’єднання зусиль. Це мало посилити позиції націоналістів на майбутніх виборах, адже поодинці ці партії мають незначні шанси потрапити у парламент. Продемонструвати своє вміння домовитися націоналісти обіцяли висуненням єдиного кандидата у Президенти. Що ж бачимо ближче до виборів?

«Свобода» несподівано висунула кандидатом колишнього віце-спікера ВР, депутата Львівської облради Руслана Кошулинського, кандидатуру якого підтримала частина підписантів маніфесту. «Національний корпус» не сприйняв такий вибір, аргументуючи, що рішення було ухвалено кулуарно. Дмитро Ярош позитивно оцінив рішення щодо Кошулинського, водночас «ДІЯ» заявила, що наразі не підтримує жодного кандидата й оголошує про створення нової політичної платформи.

Що відбувається у націоналістичному таборі? Як проходили переговори? Яка участь у них спонсора «Свободи» Ігоря Кривецького? Чому не вдається згуртуватися? Таємниці цих процесів у розмові із кореспондентом IA ZIK привідкрив дотичний до них політик Юрій Михальчишин. Також він прокоментував закиди про те, що акції праворадикалів фінансуються з Москви.

«Спільним кандидатом у Президенти мав бути Тягнибок, а Білецький – лідером нової партії, але…»

Юрію, зважаючи на останні заяви, виходить, що усі задекларовані раніше маніфестом спільні дії націоналістів зійшли нанівець? Чому?

– Це не зовсім так. Треба зробити невеликий екскурс у нещодавню історію. Коли на початку 2017 року розроблявся текст і погоджувався національний маніфест, було зрозуміло, що це велика дорожня карта упродовж цього політичного циклу, який якраз зараз минає. Маніфест був набором принципових стратегічних пріоритетів, таких як: ліквідація олігархічного ладу, продовження організації опору російській гібридній агресії, боротьба з антисоціальними ініціативами теперішнього Уряду, які реалізуються під тиском МВФ і вкрай болісно позначаються на добробуті наших співвітчизників. Також йшлося про принципову організацію політичної взаємодії у форматі об’єднання зусиль, а не механічного об’єднання організацій.

До цього об’єднання націоналісти йшли давно. Більше того, зараз наближається знакова дата. У лютому 2019 року будемо відзначати річницю створення Євгеном Коновальцем ОУН. Тобто, було б у всіх відношеннях вкрай знаково, доцільно і символічно до цієї дати подолати історичний розкол українського націоналізму на кілька гілок, який, як ми знаємо, трапився наприкінці буремних 30-х років минулого століття у зв’язку із активною протидією радянських спецслужб – основного супротивника українського національно-визвольного руху. У цьому контексті треба розуміти, що йдеться не просто про політичні домовленості, не про об’єднання на якісь чергові вибори, розподіл квот у майбутніх органах виконавчої влади. Йдеться про стратегічний союз, партнерство, відновлення суб’єктності українського націоналізму.

Можна відзначити, що завдяки єдності дій націоналістів вдалося поки що не допустити зняття мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення, низки інших антисоціальних ініціатив. Тобто, маніфест працював у своїй стратегічній важливості.

Як велися переговори щодо єдиного кандидата в Президенти поміж націоналістичними партіями? Хто зіграв ключову роль? Що вам відомо про те, як відбувався цей процес?

– З одного боку, мені важко говорити про ці речі, тому що всі дійові особи – мої досить близькі друзі та побратими. А з іншого боку, я був або присутнім при багатьох процесах, або намагався впливати на їх конструктивний перебіг, або консультував дійових осіб упродовж перемовин. Тому той об’єм інформації, яким володію, є чи не найбільшим з-поміж тих, хто може відверто про це говорити.

Якщо привідкрити невеликий інсайд у цьому контексті, то у березні 2018 року було досягнуто принципової згоди: було визначено, що висунення єдиного кандидата у Президенти від націоналістичних сил є не лише недостатнім кроком, але і явно несистемним елементом майбутньої боротьби. Йшлося про те, що йдучи у контексті традицій, започаткованих Євгеном Коновальцем, націоналістам потрібна єдина політична організація. На базі існуючих націоналістичних сил треба було створити єдину націоналістичну партію під назвою «Організація українських націоналістів» чи «Об’єднання українських націоналістів». Було визначено послідовність дій – спершу погодження і висунення єдиного спільного кандидата в Президенти від однієї із сил, паралельно утворення єдиної політичної партії, яку мав очолити представник іншої політсили, яка відмовлялася від власного кандидата у Президенти. Дорожня карта передбачала, що до кінця 2018 року буде здійснено попередню роботу щодо формування бази нової політичної партії і, відповідно, висування єдиного кандидата. Станом на кінець весни 2018 року було визначено, що таким кандидатом від «Свободи» є Олег Тягнибок, відповідно лідер партії «Національний корпус» і засновник добровольчого полку «Азов» Андрій Білецький повинен був стати лідером нової об’єднаної політичної партії.

Настало літо. Перемовини перейшли у фазу роботи постійних робочих груп – їх проводили не лідери партій та об’єднань, а уповноважені ними особи, які займаються повсякденною організаційною роботою і мали би визначити конкретні параметри і формати практичної реалізації досягнутих домовленостей. Літо минуло без конкретних результатів, політична пауза затягнулася і стала вкрай неприродною. Наступила осінь, почали розгортати свої виборчі кампанії представники топових рейтингових кандидатів на посаду Президента України, почався певний ажіотаж, відповідно зростав політичний і психологічний тиск на головних дійових осіб. Навколо цього процесу з’явилися знаки запитання, на які не було конкретних відповідей. І от у знаковий для кожного націоналіста день – 14 жовтня (День Покрови Пресвятої Богородиці, День захисника України, День українського козацтва) під час велелюдного віче і наступного маршу націоналістів, де щороку відбувається такий собі огляд сил українського національно-патріотичного руху – було озвучено позицію про те, що Руслана Кошулинського висувають у ролі майбутнього єдиного кандидата в Президенти від низки політичних сил, зокрема, від ВО «Свобода». Така була послідовність подій.

Яка роль у цьому процесі була спонсорів партій, зокрема, Ігоря Кривецького – відомого спонсора «Свободи»?

– На цього етапі перемовин я не був присутній. Можу припускати, що йдеться про його участь саме на етапі взаємодії робочих груп. Тобто, влітку 2018 року робота і перемовини відбувалися саме на рівні цих дійових осіб.

– Те, що не дійшли згоди – це їх певна позиція?

– Результат говорить сам за себе. Наскільки я пам’ятаю, востаннє прямий діалог публічних лідерів вказаних політичних сил відбувався наприкінці весни 2018 року.

На вашу думку, що стало каменем спотикання? Чому не змогли домовитись?

– Складно давати однозначні відповіді, які пояснили б усю розмаїтість проблематики. Звичайно, йдеться про об’єднання доволі різних організацій. «Свобода» – політична партія із багаторічною історією та парламентським досвідом. «Національний корпус» – молода політична сила, утворена на базі активістських середовищ часів Революції Гідності та перших етапів російсько-української війни, яка об’єднала молодих фронтовиків і революційних активістів. «Правий сектор» – комбатантське об’єднання загартованих бійців революції та добровольчого руху. Деякі нові формації, на зразок С14, – досить нові явища в українській політиці, представлені дієвими і активними групами націонал-патріотичної молоді, що активно діє не тільки в столиці, але в деяких регіонах, але вони не мають наразі розвиненої структури, щоби говорити про перетворення у повноцінні політичні партії. Тобто, це достатньо різні за ментальністю, особовим складом і традиціями політичної участі середовища. Це одна із першопричин того, що діалог відбувається не зовсім безпроблемно.

– Можливо, на заваді стали чиїсь особисті амбіції?

– Я не бачу особистих амбіцій як домінуючого фактору. Добре знаю і Руслана Кошулинського, і Андрія Білецького. Можу з упевненістю говорити, що для них особисті амбіції не є головним чинником. Це доволі різні люди, з різним політичним досвідом, з різним ступенем заангажованості у політичні процеси, з різним баченням. Але, без сумніву, це загартовані і перевірені часом українські націоналісти, достатньо сильні кризові менеджери, потужні стратеги та аналітики. Можна говорити про те, що це рівноцінні кандидатури.

«Часу на обєднання вкрай мало, але він ще є»

Деякі політологи мають рацію, коли говорять, що цей етап перемовин для націоналістичних сил важливий не так для участі у президентських виборах, як для старту на майбутні парламентські вибори. Найголовнішестворити єдиний список на парламентські вибори. Адже відомо, що через те, що раніше націоналісти не зуміли обєднатися, тому й не представлені у нинішньому складі Верховної Ради. Отже, виходить, що далі наступають на ті ж граблі?

– Не хотілося б вірити, що це вже епілог цього процесу, йдеться про завершення прологу. Направду, вибори у березні 2019 року для націоналістів – це всього-на-всього розвідка боєм. Треба розуміти, що об’єктивне співвідношення сил на політичній карті сьогодення обумовлює той факт, що кандидати від націоналістів не є учасниками вищої ліги політичної боротьби, а представниками альтернативного середовища, яке позбавлене настільки потужного інформаційного, фінансового та адміністративного ресурсу, щоби на рівних вести боротьбу із топовими кандидатами. Але функція політичної боротьби передбачає висунення дієвої альтернативи існуючим політичним елітам. Йдеться про підготовку кандидатів завтрашнього дня. У цьому розрізі успішний виступ на президентських перегонах – а це, на мою думку, досягнення сумарного результату близько 5% голосів українців, передбачав би добрий старт проведення успішної парламентської кампанії восени наступного року. Я не виключаю, більше того, залишаюся впевненим у тому, що ця опція залишається можливою. Національний маніфест залишається підписаний і з нього ніхто не виходив. Стратегічне бачення не змінилося. Сьогодні можна ще впевнено говорити про дієвість такого варіанту походу на вибори.

Юрій Михальчишин. Фото: Микола Тис/ZIK
Юрій Михальчишин. Фото: Микола Тис/ZIK

Треба зробити кілька стратегічних кроків, не озираючись на особисті амбіції і не надаючи критичного значення участі у президентських перегонах – продовжити практичну роботу стосовно створення єдиної політичної партії.

Наступні парламентські вибори називають останнім шансом для «Свободи», щоб вона не перетворилася на маргінальну партію, а все-таки потрапила у Парламент. Отже, домовлятися, поступатися потрібно. Чи спонсори партії це розуміють?

– Мені видається, що «Національний корпус» зараз має значно менші ризики участі у виборчих процесах, адже над ним немає тягаря відповідальності і відчуття безповоротності процесів. Це молода політична сила, яка тільки пробує свої сили. Натомість ВО «Свобода» – політична сила із серйозною традицією, яка зазнала на своєму шляху як феноменальні успіхи, так і болісні поразки, тому має більший потенціал акумульованого політичного досвіду. Цей досвід завжди вчить нас, що об’єднання завжди краще, ніж роз’єднання. Уміти перетворювати ворогів на друзів, а не примножувати ворожість – це мистецтво виживання в українському політикумі. Адже не секрет, що вороги українського націоналізму мріють про перманентний стан розколу на цьому фланзі, оскільки займаються своєрідним ідеологічним рейдерством. Зараз величезна частина порядку денного, який роками напрацьовувався націоналістичним середовищем і висувався як першочергові проблеми виживання України та українців, приватизована різними представниками як правлячих еліт, так і потужними кандидатами на посаду Президента. Десятки років націоналісти переконували у тому, що Росія є нашим не тільки історичним ворогом, а й супротивником у майбутній війні. Тоді на націоналістів дивилися як на дуже екзотичних та ледь не божевільних блазнів. Сьогодні це є об’єктивний факт реальності російсько-української війни на знищення нашої держави. Боротьба за відвоювання українського суверенітету в національному інформаційному просторі – теж започаткована націоналістами. Боротьба проти російського капіталу – давно постулювалася націоналістами як об’єктивна і необхідна запобіжна стратегія проти російської експансії в Україну. Розбудова національних збройних сил – те, чого націоналісти роками вимагали, зокрема, перехід на професійну армію, високотехнологічні розробки вітчизняного військово-промислового комплексу, повернення ядерного статусу, перехід у зовнішній політиці від багатовекторності до чіткого руху у безпекові євроатлантичні структури і побутова альтернативного порядку на зразок Балто-Чорноморського союзу. Сьогодні для багатьох це успішна політична технологія, поле для політичного піару, але не стратегія, яка щиро сприймається як новий стратегічний курс України.

З таким станом конкуренції в інформаційному просторі і маючи явну недостатність інформаційних та фінансових ресурсів, націоналістам треба розуміти, що лише шляхом об’єднання і повернення собі суб’єктності вони здатні втрутитися у цей постійний процес ідеологічного рейдерства і паразитування на націоналістичному електораті.

Від кого персонально залежить результат? Зуміють домовитися націоналістичні партії до парламентських виборів чи ні? Можете назвати прізвища?

– Якби ми говорили про наявність достатнього часу для цих процесів, найкращим виходом із ситуації було би проведення дієвих внутрішньо організаційних праймеріз. Якщо говоримо про президентські вибори, часу для цього уже немає. Це треба було робити максимум у літні місяці 2018 року. До парламентських виборів для цього час є. Зараз головне остаточно не розсваритися, не втратити стратегічну комунікацію між лідерами і не перейти тонкі червоні лінії у цих процесах. Знаємо, як це відбулося у 1940 році, коли стався розкол ОУН на дві гілки.

Відповідальність сьогодні виключно на лідерах політичних сил та на їхньому безпосередньому оточенні. Це Олег Тягнибок, Андрій Білецький, Руслан Кошулинський, Дмитро Ярош, Андрій Стемпіцький та Андрій Тарасенко, Євген Карась та інші авторитетні і вагомі у цьому середовищі люди.

«Національний корпус» пропонував, що обєднання має відбутися у формі нової політичної сили

– Зі створенням нової юридичної особи. Йдеться про зовсім інший рівень політичної відповідальності. Треба говорити про співвідношення структурних сил – про алгебру і геометрію. Не треба плутати кількість організацій із об’єктивним політичним ресурсом. На сьогодні сили приблизно розподіляються у форматі 50х50. З одного боку – ВО «Свобода», Правий сектор, С14, ОУН, КУН, з іншого – «Національний корпус» та його організації фронтовиків, добровольців, інші молодіжні структури.

– Це означає, що усі мали би пожертвувати своїми брендами задля створення нової партії – ОУН. «Свобода» готова до цього?

– Наскільки я знаю, потреба й можливість ребрендингу дискутувалася у цій політичній партії після результату парламентських виборів 2014 року.

– Часу для обєднання залишається небагато?

– Вкрай мало, але він ще є.

– Переговори тривають?

– Наскільки я знаю, на рівні лідерів вони заморожені, але на рівні робочих груп діалог триває. Зі свого боку роблю усе, щоб цей діалог не припинявся, залишався конструктивним.

Кому вигідні «чвари» всередині націоналістичного табору? Хто найбільше зіграє на цьому електоральному полі?

– Чвари вигідні, у першу чергу, спецслужбам головного супротивника, які давно працюють над розколом українського націоналістичного руху через впровадження агентури як в українські органи влади, українські спецслужби, так і в середовище самих націоналістичних організацій. Деструктивна комунікація, яка розростається, зокрема, у соцмережах – генерується підрозділами спецоперацій російських спецслужб. Наприклад, поширюються одночасно вигадки наступного змісту: от, мовляв, Андрій Білецький російськомовний, а Руслан Кошулинський взагалі не був на передовій. Те, що це маячня, знаю особисто: спілкуюся з Білецьким мало не щодня, причому виключно українською мовою, а від знайомих офіцерів точно знаю, що Кошулинський у складі групи при штабі АТО виїздив на позиції для ознайомлення з умовами перебування там особового складу.

Другий аспект – об’єктивно розколотість націоналістів вигідна сьогодні правлячій українській політичній еліті, яка у 2014 році прийшла, камуфлюючи відсутність будь-якої ідеології націоналістичною риторикою та атрибутикою.

«Кожна нова влада є не менш злочинна, ніж попередня»

У чому був практичний, публічний вияв підписаного маніфесту націоналістів про спільні дії? У спільних акціях? Прокоментуйте думки про те, що акції націоналістів фінансуються з кишені окупанта, адже їх провокативний характер, справді, часто викликає запитання…

– Давайте тоді говорити на конкретних ілюстративних прикладах.

Смолоскипні марші, відзначення річниці створення дивізії СС «Галичина»

– Організатором однієї із акцій, яка відбулася цього року у Львові на роковини загибелі Романа Шухевича і яка була реакцією на розгортання польської гібридної агресії проти України і, по суті, висунення територіальних претензій до нашої держави був Юрій Михальчишин. Акція називалася «Місто Львів – не для польських панів!». Вона була реалізована спільними силами усіх вищезгаданих націоналістичних організацій. Вважаю, акція була правильна, набула резонансу, після того градус публічної агресії польської дипломатії значно знизився, і ми не спостерігали активізації деструктивних польських проявів.

Якщо говоримо про акції економічного спротиву російській агресії, треба розуміти, що протистояння з такими гігантськими спрутами як «Сбербанк Росії», «Альфа банк», несе за собою ризики наразитися на великий шквал компромату, генерований піар-службами цих структур, що мають за собою колосальний фінансовий ресурс і широко розгалужені медійні можливості в інформаційному просторі України, який є далеко не українським. Тому часто формується упереджене і одностороннє бачення таких дій.

Не всі розуміють потребу відзначення річниці створення дивізії СС «Галичина»

– Я, наприклад, розумію, тому що брати мого діда там воювали. Я стояв біля витоків організації перших таких маршів, які проходили у форматі маршу вишиванок. У 2010-2011 роках були досить велелюдні акції, на яких можна було побачити тисячі молодих львів’ян та гостей міста, вбраних у вишиванки і з символікою дивізії «Галичина». Ця акція вже традиційна для Львова, Тернополя, Івано-Франківська та обґрунтована місцевою історичною традицією. Більше того, ще живі ветерани цієї дивізії, яких ми запрошували на заходи і виконували наш історичний обов’язок – подякувати їм за боротьбу, за українську державність, якщо цього не робить українська влада, не визнаючи їх участі у бойових діях.

Ініціатива має питомі галицькі корені. На загальноукраїнському рівні, звичайно, її сприйняття залишається контроверсійним і конфліктим. Але це теж треба виправляти.

Нагадаю вам ще одну провокативну і незрозумілу акцію націоналістичних організацій – штурм будівлі Львівської облради у травні 2017 року…

– Думаю, акція планувалася в одному ключі і переросла у вкрай неочікуваний формат завдяки непрофесійним діям правоохоронців, які спершу стягнули підрозділи оперативного реагування у повних обладунках, пізніше відвели їх від входу в адмінбудівлю, а при спробі активістів перейти дорогу – було розпилено сльозогінний газ. Після того змішалися в одну масу протестувальники з різних політичних сил, правоохоронці, а їх резерви були відтягнуті від основного місця подій і, по суті, адмінбудівля виявилася неприкритою. Окрім того, пам’ятаємо незрозумілу поведінку деяких депутатів обласної ради, які спершу задекларували готовність розглянути у пріоритетному порядку задекларовані протестувальниками заяви, пізніше змінили порядок розгляду питань і таким чином створили не зовсім зрозумілу ситуацію. Але я у цій акції участі не брав, тому говорити про внутрішнє розуміння цього конфлікту не буду.

На цій акції були приїжджі російськомовні люди. На жаль, багато запитань залишилося без відповідей…

– Коли вийти на вулиці Львова, у мене є багато запитань: хто ці люди, які розмовляють російською на вулицях нашого міста.

Хто були ці молоді люди у масках, які свідомо прийшли, аби продемонструвати силу?

– Давайте згадаємо річницю подій Майдану – там людей у масках, які демонстрували силу, було дуже багато. Тоді їх всі називали «воїнами світла». А чому зараз до них змінилося ставлення, я не розумію.

На Майдані боролися проти злочинного режиму. А проти чого боролися у Львівській обласній раді навесні 2017 року?

– Проти нового злочинного режиму. Кожна нова влада є не менш злочинна, ніж попередня.

А хто є ворогом у Львівській облраді? Там представлені депутати, зокрема, від «Свободи», які можуть виголошувати заяви і пропонувати потрібні рішення…

– Мабуть, вони недостатньо активно тоді змогли відстояти свою позицію у переговорах із президією Львівської обласної ради. Знаємо, хто має більшість у цьому представницькому органі. Націоналісти там представлені вкрай невеликою фракцією.

Тобто, питання до багатьох акцій є…

– Питання залишаються до дуже багатьох процесів сьогодення в Україні. Головне, складається враження, що відповіді на них ми отримаємо аж ніяк не скоро.

Якщо отримаємо…

– Якщо отримаємо взагалі.

Наталія Шутка


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: IA ZIK   477