Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Фільозофи на кожному кроці, а особливо в Україні, а особливо – по селах

15.11.2018 16:43   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Виявляється, сьогодні у світі відзначають (згадують) День філософа. Але є тут одна «закарлючка», з якою я, ну ніяк не погоджуюсь… Бо виходить так, що в часи радянщини нас з вами свідомо підводили до думки про те, що у світі існувала така собі одна-єдина окремішня купка філософів і катма! Тим людям, що жили по засвітах з цим більше пощастило. У них були Ціцерон, Геродот, Авіценна, Арістотель, а у нас окрім Лєніна  і його дружків Фрідріха Енгельса та Карла Маркса – нікого. Неправда! Бо кожна людина на планеті Земля сама по собі, як полюбляв казати мій сусід дядько Олекса, вже фільозоф. А особливо ж – в Україні, а особливо – по селах, адже люди, які живуть там, є продовженням довколишньої природи, її «очима і мовою», її незбагненною мудрістю.

Саме тому мій головний герой у романі «Об’явник» – це зібраний образ українця, який променіє мудрістю, мудрістю і ще раз – мудрістю, внутрішнім спокоєм, тихою радістю, передбачливістю і прозорливістю, духовними скарбами й оберегами. Та що там! Його навіть смерть не бере, бо «коли старому Овсеню виповнилось 108 років, у нього почали рости нові зуби». Це суцільний позитив! Пропоную вашій увазі невеличкий уривок: не полінуйтесь прочитати до кінця. Цей шматок тексту зарядить вашу духовну серцевину гармонією. А там, де гармонія, там завжди спокій, любов, радість і бажання все це бачити довкола, наперекір усім життєвим негараздам. З днем філософа! 

«Вечір був місячний, ясновидий. Овсень опустився на коліна й мимоволі занурився у місячну доріжку, що рівненько стелилася через невеличке віконце аж до дверей. Звично перехрестився і склав на грудях руки, налаштовуючись на вечірню молитву…

«Господи, всі труднощі цього дня, які я тобі віддав ще зранку, нарешті вже позаду. Це ти допомагав мені сьогодні ходити, говорити, мислити та діяти. Я кладу до Твоїх стіп усі мої слова, дії, вчинки. Я виконав уже всю свою роботу. Прийми мене, Господи! Я повертаюся до Тебе!».

Старий знову перехрестився. Глянув у бік Касьчиної кімнати, звідкіля було чути мирне посапування, так, ніби навіки прощався. Він це робив щовечора впродовж останніх восьми років.

Удосвіта розплющив очі: все повторилось як учора, як позавчора і як позапозавчора. Він був не на Небесах, не в раю і не в пеклі, а у тій самій старенькій сільській хаті сестри Каськи, на високому дерев’яному ліжку, обрамленному  мереживним вишиттям. І знову, так само як і вчора, із сусідньої кімнати чулось мирне посапування. Коли Каська спала, світ відпочивав. Овсень сповз з ліжка і знову заходився молитися. Молився, як знав, як підказувало серце, власне, не розум, а серце: «Господи! Ти ще раз народив мене зі сну. Я знову нестиму все, що мене чекає цього дня, щоб потім усе віддати до Твоїх стіп. Ти завжди всередині мене. І в усіх, кого я сьогодні зустрічатиму, я бачитиму тільки Тебе. У кожній людині я бачитиму тільки Тебе,  Господи! Зроби всі мої слова, думки та вчинки чистими і святими. Нехай я не стану причиною чиїхось страждань, і нехай ніхто не завдасть мені ніякого болю. Прошу Тебе, керуй і веди мене усенький цей день!».

День повільно заходив на зимового Юрія. Овсень вдягнувсь і непомітно вислизнув з вранішньої, ще не прохололої за ніч хати. Молодий морозець цупко тримав віжки нового дня. Чоловік попрямував до старої криниці, своєї ровесниці. Знав: якщо в ній вода на зимового Юрія вдосвіта тиха і спокійна – зима буде теплою, а якщо водна поверхня рухається, ніби здригається, брижі пускає і десь «там» капає – не за горами холоднеча. Готуй тоді, діду, сани і діставай рукавиці.

Овсень сів навпочіпки. Криниця була приземкуватою, і, як людина на схилі літ, споважніла. Не зогледівсь, як став на коліна. «Земелько –  земелько, дякую тобі за водицю», –  сперся руками об холодні цямрини, і здалося, що зазирнув криниці в самісіньку душу. Довкруж – ані шелесне. Тихо і темно. Посвіт. Найтемніша пора на світанку. Мить, коли світло набирає силу і темінь відступає в нікуди, просто щезає. Криничне око ще відсвічувало ранковою зорею, яка тихо виколисувалася десь далеко внизу й бовваніла з глибини дивним мерехтливим сяйвом. Старий напружив слух: таки тихо. Тихо і невимовно гарно. Овсень завмер. На якусь

мить йому здалося, що не в криницю заглянув, а собі в душу. Перед його внутрішнім оком  промайнули постаті, які  вже давно минулися. І баба Полька з рушниками… У голові від того видива аж проясніло. Баба Полька скрушно похитала головою і з докором у голосі мовила: –  Не шануєте криницю, не шануєте…

Образ баби щез так само швидко, як і з’явився. Старий повільно зіп’явся на ноги  і почвалав до хати. Тепер він уже точно знав – зима буде теплою.

Тим часом спритна Каська вже поралася в хаті. Беручка до роботи, вона завжди дотримувалася принципу: рано встанеш – справу зробиш, пізно – день переведеш. Не встиг Овсень переступити поріг, як вона налетіла на нього, немов шуліка: – Ти де линдав? Та я мало з ніг не збилася, тебе шукаючи.  Мало шо там… Он  Ганька читала, шо розвелося багато планетян. Крадуть людей, як сорока курчат. А потім шукай вітру в полі.

–  Як нема вітру в голові, то не вкрадуть.

Почувши голос брата, жінка застигла на місці, не рухаючись. Вона вже звикла, що на всі її «шпички» та балачки, той, зазвичай, відмовчувався.

–  То ти шо, в них віриш? І про який вітер кажеш?

–  Якшо в них вірити, то обов’язково прилетять і заберуть. Якшо віриш у шось інше, то навіть за два метри не помітиш. Ні вони тебе, ні ти їх.

–  А це ж як? – аж присіла на стілець Каська, переставши ладнувати курям їсти. 

– Якшо я знаю, що створений за образом і подобою, і шо всередині мене Бог, то я завжди залишатимуся з Богом. Окрім Бога, ніхто не має наді мною ніякої влади. Тільки Він, Один – Єдиний.

- Слухай, Овсеню, ти говориш, як справжнісінький фільозоф. Не говорив, не говорив, а тут, як сніг на голову, врапт заговорив. Зуби нові повиростали. Господи, все на купу! Шо то зараз дієця у цьому грішному світі?! А шо ше буде?…

– Окрім Всевишнього, того ніхто не знає.

–  Але ж люди балакають не з доброго дива?

–  А з якого?

–  Ну, по всякому балакають.

–  От якби балакали з доброго дива, то все виходило б на добре. А так своїм патяканням притягують усе, що зле. Второпала?

– Дуже мудро, не для мого розуму. Я краще займатимуся тим, шо собі намітила. Бо ж сам знаєш, яка зимова днина: сюди тень, туди тень, та й минув день. Мало не забула: Марійка повернулась з Італії, то переказала, щоб я два дні посиділа з малими. Вона хоче йти в центр затятості, тьху, чи то як його, зайнятості, а там тепер велика черга, бо ж кінець місяця. У нас же все не так, як у людей.

–  А хто ті люди, про яких ти зараз згадала?

–  Які люди? Я нічого такого не казала.

–  Казала про якихось людей, у котрих як я зрозумів із твоєї балачки, краще, ніж у нас.

– Та чого ж ти ото до мене вчепився? Всі так кажуть, і я так кажу.

–  А ти повторюєш за ними, як та мавпа, навіть не замислюючись, шо сказала. Не годиться так.

– Диви-но, – за мить старий продовжував дивувати знаннями сестру: якщо в тих людей краще, то виходить, ти ствердно впевнена, шо у нас погано. А хто тобі казав, шо у нас погано?

– Я такого не казала.

– Та ж як не казала! Твій янгол може засвідчити, шо казала.

– Який янгол, шо ти мелеш!

– Давай доведемо мову до мудрої кінцєтки. Ти голодна? Не маєш шо їсти? Не маєш шо взути? Ти хвора?

– Ой, тебе лишеньки  зачепи, то не відчепишся. Мовчав-мовчав сто вісім років, а тепер вирішив надолужити.

– Твоя свята правда, люблю більше мовчати, але коли ти кажеш неправду, більше не можу, щось із середини мені мовить, а я повторюю тобі у відповідь.

–  Ми одне одного не переговоримо. Слухай, тобі ж нічого не станеться, як їстимеш позавчорашній борщ? –  враз подобріла на виду сестра. – А я вже поїду. Еге?

– Еге, еге. Можеш бути спокійна. Кіт з хати, а миші в танець.

– Де миші? У нас миші?!

– Та то тобі щось приверзлося. Нічого такого я не казав.

Блаженні хвилини! Коли Каська покидала обійстя, кури  краще несли яйця. А улюбленець Овсеня півень Будимир розправляв тоді вогненно-коричневі крила і горланив на повні груди, як навіжений –  скільки хотів,  як хотів і коли хотів. Для всіх  наставало велике свято. Отож  щойно за Каською рипнула хвіртка, як Овсень подався до світлиці.

Це була святая-святих їхньої хати, до світлиці. Тут молилися ще їхні дід з бабою, тут приймали поважних гостей. Тут було багато вікон і багато сонця. А де сонце, там багато світла. Овсень зручно вмостився на куценькому ослінчику і заплющив очі. Тепла, благодатна хвиля пронизала й огорнула його тіло. Зверху й донизу. Ніби щось зійшло на нього з Небес, очистило і перейшло у землю. Відразу відчув легкість у всьому тілі та невимовний спокій: «Господи! Очисти тіло моє, Дух, Душу від скверни, самозвеличення і гордині і всіх її проявів, як гріха тяжкого. Бо там, де гординя, там нема Тебе, Господи. Даруй, Господи, мені перебувати в Тобі, а Тобі в мені. Прости мене, Господи, що проливав я гординю цю, як зілля отруйне на рідних і близьких, на друзів, на людей далеких і на все, що Ти сотворив. Очисти всіх, кого засмітив я своїм неуцтвом і впертістю. Прийми, Господи, волю мою. Хай на все буде воля Твоя. Во ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь».

Несподівано зверху на Овсеня почав опускатися золотий покров, немов зітканий із тисячі сонць… Він зупинився над маківкою голови і з нього виділився потужний блискучий промінь. Цей промінь пронизав старого Овсеня наскрізь, і він розчинився в неземній благодаті…

Валентина Семеняк

(уривок із роману «Об’явник»)


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   772