Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Щоб довести помилку тодішній ДАІ, мені знадобився тиждень – без хабаря

28.10.2018 15:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Якби не дата в календарі, може б і не згадала. День автомобіліста. У кожного з нас з цим словом свої асоціації чи події. І я не виняток. Знаєте, як я вперше сіла за кермо і поїхала? Чоловік їхав за кордон. Поклав ключі на стіл і сказав: «Сьогодні можеш їхати». Була 7 ранку. На роботу на 9-ту. Ці дві години виявились для мене найдовшими у світі. Я свідомо тягнула час: відправила дітей до школи, поприбирала, помила підлогу (уявляєте, зранку). Зиркаю на годинник: стрілка невпинно повзе вгору. І ось вже за 10 хвилин буде 9 ранку. А я ніяк не наважуюсь виїхати з двору….

Несподівано хтось постукав у двері. Сусідка. Розпачливим голосом слізно благає: – Будь ласка, підвезіть до обласної дитячої, у дитини температура, цілу ніч збивали, не падає, швидка не їде – нема в них бензину.

Я пополотніла. Бо збиралась виїхати на Гаївське перехрестя і повернути ліворуч (півроку відпрацьовувала цей маршрут), так було зручно і швидко добратись до видавництва «Збруч» у редакцію «Ровесника», не було світлофорів. А тут… треба було повертати праворуч. Переді мною згорьована сусідка… Мені втрачати було нічого: їхати, то й їхати. Кажу їй: «Знаєте, але я буду їхати сама вперше (до цього збоку все сидів чоловік)». «Мені вже все одно», – сказала жінка. Ми забрали дитину і поїхали… звернули праворуч. А там машин… Один Бог знає, що довелось пережити того дня. Таким було моє перше «бойове» автомобільне хрещення.  

А через півроку було таке...

Якось в районі вулиці Кантемирівців мою стареньку «Субару» (п'ятнадцять років) обігнало авто з написом «Державтоінспекція» і зупинилось, даючи зрозуміти, щоб я зробила теж саме. Я зупинилась, бо знала, що правил не порушила. Це був сержант Гайдук (запам’ятала на все життя!). Забрав у мене документи, мотивуючи тим, що у мене… підроблений задній номер. Помітивши моє щире здивування, уже на ходу крикнув, щоб я їхала за ним на Бережанську. Він дав такої «газюри», що за ним тільки закурилося… А на Бережанській, не встигла я вийти з машини, де не візьмись Гайдук з викруткою… зняв задній номер і «вшився». Машину мала віддати на штраф майданчик і віддати ключі. Люди, які там були, порадили не робити цього, бо мовляв «половини машини у вас вже нема – все порозтягають, а за кожну добу «зберігання» автомобіля викладете кругленьку суму». Начальника ніде не було, черговий відмовився його шукати через рацію. Сержант Гайдук холоднокровно складав на підвіконні «Акт». Повз нас проходили «даішники» і кидали словесні «шпильки»: «Чого пристав, відпусти цю даму», або «Тобі що, нема шо робити?». Уперше в житті відчула себе незахищеною з боку держави і зрозуміла, що нічого не можу вдіяти проти несправедливості (а скільки таких як я?), незважаючи на те, що працювала журналістом.

Тим часом вдома чекало двоє дітей: 6 і 8-ми років. Чоловік був за кордоном.

- У вас є діти? – запитую у Гайдука.

- Нема, – холодно і байдуже відповів той і тицьнув мені папір. (Чоловіки-жертви ДАІ, які були збоку, почали шепотіти, щоб я нічого не підписувала). Я так і зробила.

Сержант взяв «Акт» і пішов з кимось радитись. Не знаю з ким він там радився, але машину віддав, щоправда, без заднього номера і частини документів. Номер нібито віддав на експертизу(?!). Цілий тиждень експерти досліджували походження номеру автомобіля, який, до речі… самі колись мені й видали. Коли через тиждень прийшла забирати номер і документи, сержанта Гайдука ніде не було, він мов крізь землю провалився. Беручи номер, запитала, хто ж мені його прикріпить? І знаєте, що почула у відповідь?

- А я вам його не знімав!

Отакої. А я наївна, міркувала, що переді мною вибачаться. Дані експертизи, між тим свідчили, що номер був виготовлений у заводських умовах і не підлягав жодним змінам. Ось така, майже детективна історія трапилась зі мною… у 1997 році. Лихі 90-ті, як тепер їх називають. І щоб довести помилку ДАІ, мені знадобився тиждень. Щоправда, це «коштувало» мені купи нервів. Бо якраз тоді менший син хворів і я мала возити його з Великих Гаїв, де ми жили, на процедури до райлікарні. Їздити довелось без номерного знака, щоразу я потерпала, що мене знову зупинять… Однак просто так я не залишила цю історію: написала величезну статтю і надрукувала в «Ровеснику». Уявляєте, в ті часи слово журналіста було вагоме і щось ще значило. Через кілька днів після виходу статті у кабінеті редактора пролунав дзвінок: його повідомили про те, що Гайдук у них вже не працює. Переді мною не вибачився ніхто. Ось такі асоціації виникають відтоді у мене, коли хтось згадує про день автомобіліста.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   466