Є в нас у Пронятині дивний чоловік. Його звуть Михасько Дідик. Дивний на кшталт бородатого дядька з шуфлею чи цьотки з голубами в кіні “Один удома”. Такі люди є, мабуть, у кожному суспільстві.
Михаська вважають відлюдьком. Він живе у своєму світі – десь працює, майже ні з ким у Пронятині не спілкується. У вільний час той чоловік заходить до лісу, який розпочинається метрах у ста від його хати. І прибирає.
Перегляньте також:
- Аграрії Тернопільщини вже засіяли 40% від запланованого
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
Про це знав, ще коли сам був малий. Що не змінилося нічого зараз, переконався, приїхавши на батьківщину зараз, на Покрову. Михаська видають вичищені майже до ідеалу невеличкі території з купками сміття посередині. Таких клаптиків у соснині, де він зазвичай прибирає, можна зустріти десятки. Постійно.
Тим часом ті ґречні й ревносні, котрі щонеділі ходєт до церкви, а Михаська називають божевільним, не соромляться зсипати у ту ж соснину цілі верети сміття, залишають непотріб у мішках. Їх вирізнити складно. Бо такої худоби, хай вибачають корови зі свинями і козами, багато. А Михасько один.
І те, що він відлюдько – теж дуже умовно. Принаймні, коли ми були малі, він був радий дитячій компанії. Мало говорив, мовчки прибирав і був вдячний, коли хтось йому допомагає. Власне, спростовував плітки про себе точно так само, як ті вікові друзі малого Кевіна з “Один удома”.
Зрештою, загал не переконаєш. Для них дивні всі, хто вибивається з загальної маси.
Впродовж останнього місяця мав нарешті змогу трохи більше часу бути на природі. Осінь цьогоріч дивовижна і дуже добре, що випала нагода насолоджуватися нею не лише з вікна квартири.
Ліси у Пронятині, Витачеві чи Богуславі, парки на Сирці чи в Луцьку – всюди гарно. І всі вони мають одну ваду – засранців. Тих, хто сере під ноги і не прибирає за собою під час пікніків. Тих, хто виносить сміття на стихійні звалища, бо “куда я то маю викидати?”
Біда в тім, що у критичній меншості на такому тлі навіть не такі михаськи – їх одиниці. Замало тих, кому просто небайдуже, що так відбувається. І в цьому – найбільше лихо нашої країни.
А Михасько – він як Марко ван Бастен. У мене немає його фото та й взагалі в останнє бачив його, мабуть, ще тоді, коли жив у Тернополі, тобто понад 15 років тому. Можливо, побачивши, навіть того хлопа не впізнав би. Але за Михаська “говорять його бутси”.