Михайло  Поживанов

Михайло Поживанов

народний депутат України 4-х скликань, Голова фонду муніципальних реформ "Магдебурзьке право"

Як тебе не добити, Києве мій?

21.10.2018 14:43   Джерело: Цензор
Автор : Михайло Поживанов

Вочевидь, у кожної медалі є зворотний бік. Своя темна сторона є навіть у іноземного інвестування та прихід на наші терена закордонного капіталу, що мало б за замовчуванням означати подію зі знаком "плюс". Але так буває не завжди, і плюс обертається на мінус.

Власне, якраз іноземні інвестори й доклали свою шкідливу руку й до перетворення Києва на місто хаотичної забудови. Точкою відліку є початок Незалежності – а саме прихід до нас австрійської фірми "Макулан", котра "наслідила" у Києві своїм "будинком-пилою" на Бесарабці, зведеним у 1993-му. Столиця України (як і вся держава) переживала тоді не найкращі часи – гіперінфляцію, банкротство, безробіття у тих, хто втратив місця на закритих державних підприємствах, та затримку зарплати у тих, хто ще дивом затримався на старому місці. Тоді, чверть віка тому, інвестиції "Макулана" могли розглядатися як позитивний сигнал про те, що зовнішній світ ще пам’ятає Україну, але водночас австрійці створили доволі небезпечний прецедент. З нього все почалося, а вже далі події накочувалися як снігова лавина.

Пройшли десятиліття, і традиція віддавати місто на відкуп іноземним ділкам обернулася, зокрема, й посяганням на буферну зону наших пам’яток – Лаври та Софії. Це давня історія, і я не скажу нічого нового, якщо нагадаю, що навпроти дзвіниці Києво-Печерської лаври може бути зведений висотний житловий комплекс. Йдеться про територію колишньої взуттєвої фабрики "Київ". Така ідея уже погоджена на рівні профільного департаменту столичної адміністрації. І це попри безпосередню близькість до Лаври – об'єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Журналісти "Схем" провели ціле розслідування, яким проілюстрували зацікавленість у цьому проекті й Петра Порошенка, й Костянтина Григоришина.

З Порошенком все зрозуміло – безвіз + Томос дають йому майже залізобетонну впевненість у другій каденції. Що ж до Григоришина, то російський бізнесмен – взагалі чужак на нашій землі. Не свого йому не шкода, а влада, без сумніву, розглядає два своїх найбільші успіхи як свого роду індульгенцію. На жаль, той таки Томос ніяк не вплине на долю колишньої взуттєвої фабрики. Хіба що Лавра розірве оренду з УПЦ МП, змінить статус і повернеться у власність держави (що абсолютно нереально), а держава перестане проституювати себе, обслуговуючи інтереси тих, хто більше заплатить. Наразі складно повірити у те, що ставлення до охоронних зон ЮНЕСКО буде змінено на користь самих зон. Швидше за все, після президентських виборів ми знову почуємо про ЖК Григоришина, потрібно лише, аби проминув час, коли ризикувати репутацією небезпечно для рейтингу.

Що добре в Україні, так це те, що в ній завжди знайдеться привід для журналістського розслідування. Що погано – так це те, що таке розслідування (як це доводить "кейс" із прослуховуванням телефонів медійників) обертається проти його ініціаторів, а не героїв публікації.

Втім, проблема не лише у Григоришині. До роздумів про те, як комфортно почувається в Україні іноземний капітал і як спокійно він перекроює місто під себе, наштовхнула, власне, доля "Кінопанорами". Вже не є новиною наміри власника "Кінопанорами" – компанії ISTIL Group, що належить Мохаммаду Захуру – знести кінотеатр та побудувати на його місці готель. Жодні протести, пікети, оплакування цієї будівлі в Інтернеті не вплинули на існуючий статус кво. Можливо, "Кінопанораму" врятує звернення єврейської громади (котра претендує на будівлю) безпосередньо до президента країни. Ситуація виглядає делікатною: таку петицію складно проігнорувати, тим паче – знову таки! – вибори на носі. Але навіть якщо "Кінопанорама" залишиться "жити", це означатиме тільки одне – бізнес наверстає втрачене на іншому проекті.

З точки зору захисту своїх капіталовкладень іноземних інвесторів тяжко засуджувати. Вони прийшли в країну, де існують такі-то й такі-то правила гри. В жодній іншій європейській столиці вони не могли б тулити чорт зна що в історичному центрі чи – тим більше! – в охоронній зоні ЮНЕСКО. Але якщо в Україні це дозволено, то чому б й ні? За великим рахунком, хто кине камінь у Захура (чи в "Макулан", чи навіть у Григоришина) за те, що вони викупили / взяли у дострокову оренду тощо ту чи іншу ділянку землі? Їм не болить ані Лавра, ані "Кінопанорама" – жодної ностальгійної сльози чи перехопленого подиху ці об’єкти у них не викликають. А якщо це болить українцям, значить, свою спадщину слід було краще берегти. А якщо не вберегли, то не шукаймо крайніх у закордонних зайдах, котрим плювати на нашу ідентичність.

Слід лише взяти до уваги, що так триватиме й надалі. Західні (й не тільки) інвестори доруйнують Київ спільними зусиллями з нашими ж співвітчизниками. Адже й український бізнес не відзначається підвищеною цнотливістю та вразливістю, коли йдеться про котру-небудь історичну пам’ятку (чи про зелений масив), що стоїть на заваді будівельних планів. Мало хто знає про те, що ДПТ (детальні плани територій), які хаотично й клаптиково (тобто без урахування всього міського контексту) ухвалює Київрада, часто проштовхуються за гроші самих же забудовників. Так формується нова, цілковито збочена, містобудівна реальність Києва. Котра до того ж ані найменшим чином не корелює із його Генеральним планом.

Хоча фактично жодного Генплану й немає взагалі. Я не втомлююсь казати про це у своїх блогах. Ба навіть кричати про те, що не можна будувати "другий Київ" в існуючих межах міста. Це продовження наступу на життєвий простір городян, де інфраструктура і так дихає на ладан, що загрожує її колапсом. Бо столиця таки не гумова. Чисельність населення в місті – 2,9 мільйона, але оскільки щодня до Києва приїжджає на роботу від 150 до 500 тисяч чоловік, то реальна кількість людей тут – десь близько 3,5 мільйона. Згідно із прогнозами, до 2025 року вона може збільшитися до 4,5 мільйона. При цьому у Стратегії розвитку міста Києва до 2025 року визначається як орієнтир "стримування територіального розростання міста шляхом планування забудови з високою щільністю", тобто перетворення його в кам'яні джунглі.

За таких умов нам скоро буде не до збереження історичного обліку Бессарабки й не до плачів за зруйнованим кінотеатром. Можливо, навіть Лаврою доведеться пожертвувати, адже ці 4,5 мільйона мають десь жити. Ну а іноземний капітал залюбки допоможе нам вирішити "квартирне питання" шляхом розчищення Києва від усього "зайвого". У нас же немає тієї національної ідеї, яка диктує правильну розстановку пріоритетів. Виростимо її у своїх мізках – матимемо шанс на порятунок, якщо ж ні – споживатимемо те, чим нас нагодують інші.

Михайло Поживанов


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Цензор   438