Є в Тернополі письменник, який, незважаючи на негаразди із здоров’ям, працює, не покладаючи рук. Журналіст за фахом, письменник за покликанням. Богдан Мельничук. Це той випадок, коли в одній людині журналістське начало плавно перетікає у письменницьке. Немає потреби перераховувати всі його регалії. Їх у нього сила-силенна, як і всіляких нагород. Історія літератури, зокрема української, фіксує чимало випадків, коли газетярі стають спочатку літераторами, а потім вже й професійними письменниками.
Залишається тільки дивуватися: вільний час у таких людей, взагалі то, буває? Виявляється, буває. «Коли змучуюсь від постійних редагувань чужих текстів, практично у режимі он-лайн, тоді відпочиваю – читаю газети». Тим часом, упродовж останніх двох років яку газету не розгорнеш («Вільне життя плюс», «Свобода», «Сільський господар») – скрізь зустрічається вже знайоме прізвище. А цього тижня ще й у «Літературній Україні» та «Слові Просвіти». Такого пишучого й плодовитого майстра пера годі й пошукати. Вже й не кажу про передмови до книг, редагування «Літературного Тернополя»… А якщо врахувати те, що письменник ще й досі не зраджує звичайній кульковій ручці і білому аркушу… До слова, є у нашому місті ще один «могікан», пальці якого принципово не торкаються клавіатури комп’ютера – заслужений журналіст України Михайло Ониськів.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- У Тернополі презентують чуттєву книжку подільського поета, який викриває злочини рф в Україні
Але повернімось до інтригуючого заголовку. Мова про книжку заслуженого діяча мистецтв України Богдана Мельничука із довгою назвою «Без прикрашування. Історії теплуваті, холоднуваті… та не до кави». Видавництво «Терно-граф», 231 с. Ось як про неї відгукнувся у свіжому числі Всеукраїнського культурологічного тижневика «Слово Просвіти» мистецький аналітик, публіцист і письменник зі Львова Віктор Палинський: «Пересічний читальник отримує майже унікальну можливість відчути себе не просто таким собі безхитрісним споглядальником, філософом-простаком, а, передусім, учасником тої чи тої події, зворушливої бесіди про життя. І так – кадр за кадром. Власне, бачу, як оці дії й насправді просяться до розкадровки, наче для фіксації на кіноплівці. Й у кожній є своя, бодай невеличка, драматургія. Цікаво, з будь-якої можна зробити кіноновелу. А чому б і ні?». В останньому абзаці розлогої рецензії автор пише: «Заперечу Богданові. Його «історії» – все ж «до кави». Проте – не «віденської», «американо», «капучіно» чи інших подібних. Вони – до кави міцної, подвійної справжньої письменницької, робочої. Така кава – назавжди».