Тернополянин відверто розповів про життя заробітчан в Португалії

10.08.2018 07:43   Джерело: Файне місто
Опубліковано : Новини Тернопілля

Який уже рік поспіль зі мною завжди спогади про перші дні перебування в Португалії. Тривожно було на душі, бо обіцяної роботи довелося чекати довгих три тижні. В томливому очікуванні, щоб якось позбутися важких думок, потроху знайомився з містечком Албуфейра. Інколи здавалося, що я в Одесі 1970-х років, бо, на превелику радість, серед чужої мови (там це була російська) чув рідну, українську. І життя набирало іншого змісту.

Одного вечора, стоячи біля автобусної зупинки  неподалік будинку, в якому тимчасово поселився, побачив двох уже таки добряче підпилих земляків. І почув їхню коротку розмову.

— Богдане, побажай мені щось приємне, — міцно обнявши друга, просить один.

— Без проблем, Миколо, — відповідає другий. — Отож, щоб ти відзавтра і якнайдовше залишався без роботи.

Первинний, секундний мій шок раптово змінився на сміх. «Одразу видно наших, — подумалось мені. — Гумор, добрий настрій потрібні завжди і в усьому».

Цей курйозний випадок і поклав початок збиранню усмішок й анекдотів із нелегкого життя-буття мігрантів з України в далекій Португалії.

Хочу, щоб читачі оцінили ці спроби, тим паче, що отриманий безвіз збільшив число імігрантів з України. А стрес у новому середовищі сприймається найкраще та спокійніше тими, в кого є почуття гумору. Воно допомагатиме долати та обходити повсякденні життєві труднощі…

З побажанням веселого настрою — Степан СТРУБИЦЬКИЙ.

Розчарувалася

Три довгих роки Олена чекала, допоки Степан, спочатку сам легалізувавшись у Португалії, зробить офіційний виклик на постійне перебування там. І як повелося, напочатку ніяк не могла звикнути до місцевих традицій. Одного недільного ранку зібралися вони удвох в Алмансіл, на речовий ринок — треба було посилку додому надіслати. Проходячи довгими рядами виставленого краму, Степан час від часу зустрічав знайомих та колег по роботі. Були серед них як земляки-українці, так і місцеві. Зупинившись на мить, тиснули один одному руку, обнімалися, а затим цілувалися (чи просто робили вигляд) у щоку. Потім відрекомендовував Олену, і ця процедура продовжувалася з нею. Десь на п’ятому такому знайомстві Олену «прорвало». Взявшись у боки, повногруда та пишнотіла, вона «вибухнула»:

— Невже і насправді мене більш ніде поцілувати, як тільки в щоку…

Нас же більше

Десяток українок працювали поблизу Фару в теплицях старого португальця Жуау. Спочатку дівчатам досить-таки важко було второпати, що і як треба робити, хоча усі без винятку в Україні мали чималі присадибні ділянки з парниками і теплицями, в яких заробляли копійки на хліб насущний.

Хазяїн, бажаючи якнайшвидше навчити працелюбних і красивих імігранток португальської, кожного ранку, показуючи на реманент чи якісь інші предмети, по кілька разів повільно говорив їхні назви. А трошки пізніше запитував у котроїсь із робітниць:

— Уке е ішту?

— Граблі, — казала Олена із Радехова.

— Відро, — вторила подрузі українською Галина із Самбора.

— Нау, — незле сердився старенький Жуау, кумедно тупаючи ногами, і вкотре говорячи: — Esto e аncinho, mas isso e balde.

Це повторювалося щодня по кілька разів упродовж десятигодинного робочого часу. Дівчата, бажаючи дошкулити патронові за настирність, завжди при ньому між собою говорили рідною мовою, хоча уже дещо добре завчили із португальської. Хоча розуміли, що рано чи пізно треба таки почати говорити мовою країни, хліб якої їсиш щоденно.

Коли наступного дня, рано-вранці, допоки трішки прохолодно, старий Жуау звично з’являвся в теплиці, дівчата, згуртувавшись і посміхаючись, готувалися до чергового міні-іспиту з мови. Та цього разу вийшло зовсім інакше. Взявши в ліву руку граблі, а в праву — відро, патрон, наблизившись до дівчат, привітався і замість запитання, сказав спокійно: — Este е ancinho, — і підняв ліву руку. — Este — відро.

Дівчата на якусь секунду від несподіванки затихли, а потім, не змовляючись, заплескали в долоні.

— Напевно, скоріше він навчиться по-українськи балакати, аніж ми по-португальськи, — підбила підсумок початку робочого дня Леся із Нагуєвичів. — Нас же вдесятеро більше, і він таки мусить пристати на наше.

Чиста правда

Повертаючись автобусом з обласного центру Фару в «рідне» село, мимоволі почув розмову двох молодих українок, що сиділи позаду мене.

— Місяць була у відпустці вдома, у Чорткові, — говорить одна з них. — Якось розповідаю чоловікові, що бачила в португальському телесеріалі, як головний герой розсипав по підлозі спальні апельсини, а ліжко осипав пелюстками троянд. Мовляв, це мало вигляд не тільки романтичний… А Микола мені: «Добре, Марійко, що у вас там, у Португалії, апельсини, мабуть, у декілька разів дешевші, аніж у нас… картопля, — і продовжив: — Ну, хочеш, Марусю, за п’ять хвилин два мішки картоплі розсиплю? Зачекай, а чого це ти загнівалася, а я ж тобі чисту правду кажу, а ти серіали переповідаєш».

Потеплішало

Живемо на краю Європи, та, як водиться, повсякчас думаємо, переживаємо за рідну країну, близьких і знайомих. Дзвоню напередодні Нового року до товариша, що мешкає у Львові:

— Як там погода у вас, — цікавлюся найперше. — Із телевізора оце взнав, що вчора майже тридцять градусів було.

— Було, було, — відказує Богдан, — але сьогодні від ранку уже трішки тепліше стало, пуховик у кімнаті на верхній гудзик уже можна не застібати.

Бик-антикомуніст

Зустрілися в кафе два куми. За чаркою модригоньї розбалакалися. От один і каже:

— Оце ходив я, куме Петре, вчора на кориду. І не жалкую ні за часом, ні за грошима потраченими. Настрій отакенний. — І підняв кум палець угору. — Арена, така велика та гарно прибрана квітами, стрічками різнобарвними. На трибунах усе більшість жінки — теж гарні та приємні. Випустили бика на арену — величезний такий бик, блискучий та чорнющий, як смола. Тореадор теж вийшов — гарний такий, у розшитому одязі, капелюсі крислатому, як у наших гуцулів. Усі притихли на мить. І раптом, куме, ви не повірите, тореадор дістає комуняцький прапор. Ото б і вам початок того побачити — усі навколо зашуміли — неначе із розуму посходили. Навіть бик розлютився на комуняцьке, тореодор заледве на стіну від розлюченого видряпався.

Звичка залишилася

— Я от уже за більш як десять років перебування в Португалії майже постійно проживав на орендованих квартирах. І як правило, завжди десь поблизу будови, — розповідає Микола друзям. — І всі вони завжди були на чотирьох-п’ять земляків — так набагато дешевше обходиться. А ото позаторік оженився на португалці Ельзі. Живу в її квартирі — спокій та благодать. Але, на превеликий жаль і сором перед коханою, ніяк не можу відвикнути від проклятущої звички — після відвідання туалету завжди забираю із собою туалетний папір.

По-англійськи

Український імігрант у Квартейрі заходить у магазин вітчизняних (а насправді німецького виробництва) виробів та продуктів, як-от кілька або ковбаса «Докторська» чи горілка «Пшенична сльоза». Ознайомившись із асортиментом, звертається до продавчині:

— Зважте, будь ласка, половинку рулета «Домашній», о’кей?

— О’кей, о’кей, — відповідає та, рада черговому покупцеві.

— Дайте, будь ласка, дві банки шпротів, баночку хрону «Стоячий» та банку меду «Липовий», о’кей?

— О’кей, — ще з більшим задоволенням каже продавчиня.

— І насамкінець зважте, будь ласка, зо три свіжокопчених рибинок. Побільших, будь ласка. О’кей?

— О’кей.

Отримавши «пробиті» апаратом товари, не поспішаючи розплачується і знову звертається до продавчині:

— Вибачте, будь ласка, а це нічого, що я з вами, землячкою, англійською мовою розмовляю?

Лише б був добрим

Оксана, дочка українців, що працюють і живуть в Алентежу, вступила вчитися (знай наших!) на медичний факультет Куїмбрського університету. Десь у середині першого семестру, ближче до Нового року, шле батькам першу смску: «Навчання йде просто чудово, вчуся на «відмінно», спілкуюся з усіма подружками по орендованій квартирі. У вільний час повністю віддаюся пінг-понгу».

Відразу ж отримує від батьків відповідь: «Ми з батьком щиро радіємо за твої успіхи, дочко. Може, хоча в тебе буде легше та краще життя тут, на чужині. А це нічого, що твій знайомий хлопець — китаєць, головне, щоб доброю людиною був. У коханні національність зовсім ролі не грає».

У трансі

Іван перший день вийшов на роботу після двомісячної відпустки, на зимові свята, проведеної в рідному Чорткові. Відразу впадає у вічі, що він таки після добрячого прощання з рідними та близькими.

— Коли приїхав? — запитую, аби зав’язати розмову.

— Та вчора… вночі.

— Добирався літаком чи автобусом? — продовжую запитувати.

Після довготривалої паузи-роздумування Іван неохоче з нотками розчарування та розпачу видав:

— Ти знаєш, Степане, по правді сказати, навіть не пам’ятаю. Квитки дружина купувала…

Без варіантів

Під час першого після початку роботи короткого перекуру Микола підходить до муляра Степана і запитує:

— Ти уже знаєш про це?

— Про що, конкретніше?

— Та про чергове зниження зарплати із наступного місяця. Як мінімум, на сто євро отримуватимемо менше за ту ж саму роботу.

— Так, так, дуже важко буде. А що робити? Думаєш, в іншого патрона краще буде, усі вони скнари однакові. Хоч збиратися і йти на панель!..

— Так там те ж саме, я вже цікавився, — відповів Микола.

Буде пізно

Аж надто чимось заклопотаний дядько-українець стоїть перед продавцем лотерейних квитків.

— Значить, кажете, що я спокійненько можу виграти в лотерею «Євромільйон» цілих одинадцять мільйонів євро.

— Певна річ, — завчено переконливо відповідає той. — І що найголовніше — лише за два з половиною євро, всього-навсього.

— А коли відбудеться розіграш тиражу?

— У цю п’ятницю ввечері, рівно о сьомій ви — мільйонер.

— Не підходить, — після роздумів та рахунку на пальцях відповідає дядько. — Гроші мені потрібні хоч лусни, не пізніше середи.

Ліньки

На березі мальовничої річки Тежу, що неподалік Лісабона, сидять два рибалки-українці. І допоки риба в річці лише збирається за гачки чіплятися, встигли по кілька чарчин добрячої «Масейри» перехилити. Притомилися, бо це й на роботі десятигодинку відпрацювали. А тут через кілька хвилин біля них умощується ще один рибалка, з наших.

— Хлопці, ви що сліпі? — питає замість привітання. — Он біля вас банкнота п’ятдесят євро лежить. Хіба не бачите?

— Чому не бачимо? — перепитує розімлілим голосом один із рибалок. — Просто на легкий вітерець у наш бік чекаємо, так гроші самі в руки прилетять.

Коли як

Микола кожного року відпустку проводить в Україні. От і знову тільки-но повернувся звідтіля. Сидимо в кафе, розмовляємо. Земляк ділиться побаченим та почутим.

— І в скільки тобі обходиться отака щорічна подорож у п’ять тисяч кілометрів? — запитую, бо сам уперше готуюся провести відпустку серед рідних та близьких.

— Коли як, — чую у відповідь. — Якщо із сім’єю, то десь приблизно в дві тисячі євро. А якщо їду сам — то майже в два рази більше витрачаю.

Завтра розпочне

Приїхав тернопільський дядько Олекса в Португалію на заробітки, наслухавшись різних оповідей від знайомих, які вже й у відпустці встигли побувати. Обвішаний кульками, в двох руках важкенькі валізи із провізією на «перший час», повільно чимчикує на автовокзал. Раптом запримітив на тротуарі, ближче до бордюра, «десятку», що тріпочеться на легенькому вітерці. Поставив валізи на бруківку, зігнутися намагається, щоб підняти знахідку. Та важкі кульки на двох раменах і з двох боків не дають пригнутися. Що тільки не примудрявся робити, не може зігнутися додолу, і все.

— Нехай сьогодні хтось інший їх підбере, — каже сам собі великодушно та заспокійливо, — а я уже із завтрашнього дня почну єврики підбирати.

Легко впізнають

Під час економічної кризи 2010 року чимало португальських будівельних фірм «перебралися» на африканський континент, в Анголу та Мозамбік, насамперед. Бо і мова в них схожа, і традиції нічим не відрізняються. Працювали там вахтовим методом — півтора місяця на будові, два тижні в Португалії із сім’ями проводили. В цих вахтах було і чимало українців – ті, хто мав довготривалі, п’ятирічні резиденції, а то й паспорти Португалії (а не Панами чи Ізраїлю, як «дехто»). З такої вахти незаплановано раніше повертався один із моїх знайомих Ігор — от-от дружина повинна була народити первістка.

Я на автомобілі зустрів його в Лісабоні, і вдвох поверталися в алгарвійське Лоле. Як і водиться в дорозі, розговорилися. На запитання, як летілося, Ігор розповів:

— Не знаю, чому, але весь час нас трясло, як у лихоманці. Швидше за все, потрапили в страшенну турбулентність. Можеш собі уявити: трясе немилосердно, а я роздивляюся навкруг у надії, що хоч одне знайоме обличчя знайду перед смертю. Та ні, решта пасажирів — самі африканці.

— Про що ж думав у ці тривожні та страшні хвилини? — запитую зі щирим співчуттям.

Його відповідь розсмішила:

— Думав, що серед уламків літака мене ідентифікують першого.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Файне місто   1920