Об’їжджаючи села свого округу, помітив, що в людей виникає багато питань з приводу неналежного розвитку інфраструктури, поганих доріг. Чомусь саме з цими проблемами пов’язують вимирання українського села. Але основною причиною є відсутність робочих місць, роботи для молоді. Решта — наслідок.
До прикладу, за часів, коли були колгоспи, була робота, офіційна заробітна плата, податки в місцеві бюджети. До того ж колгоспи розвивали інфраструктуру: будували місцеві дороги, клуби тощо. Це колгоспи, що вважаються малоефективними, заробляли на українській землі. Невже ця земля кудись поділася? Ні, вона залишилася, але люди, ставши власниками, не стали її господарями, підписавши немудрі договори, здали свою, нашу землю в оренду заїжджим агрохолдингам, позбавили як себе, так і села будь-якої перспективи розвитку, добробуту, майбутнього, працевлаштування своїх дітей.
Перегляньте також:
- Тисячі доларів, євро, фунтів: що задекларував депутат Тернопільської облради Віталій Шафранський
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
Ані держава, ані я, ані сільська рада не маємо впливу на них, бо влада не має права втручатися у ведення бізнесу та взаємовідносини (договори, домовленості) між його партнерами: орендарем (агрохолдингом) і орендодавцем (власником паю). Так — у всьому світі.
Влада може тільки контролювати бізнес щодо правильності сплати податків, дотримання природоохоронного законодавства, норм протипожежної безпеки тощо. На жаль, люди цього ще не розуміють. Ми спостерігаємо, що нині земля працює з найменшою віддачею для людей та сіл і з максимальною для агрохолдингів. Земля і тільки земля є основним засобом добробуту українських родин та економічною основою відродження села.
Тож селянам, власникам земельних паїв, потрібно навчитися диктувати свої умови агрохолдингам-орендарям, щоби і люди, і села мали найбільший зиск від землі. Це можливо тільки тоді, коли в агрохолдингів появляється інтерес до землі, коли закінчуються договори оренди. Саме тоді нам потрібно проявити мудрість, об’єднатися в спілку землевласників і доручити своїм компетентним непродажним людям від нашого імені вести перемовини з агрохолдингами. Це убезпечить простих людей, часто одиноких і немічних власників паїв від афер та обману висококваліфікованих і високооплачуваних юристів — представників агрохолдингів.
Але найстрашніше те, що деякі місцеві людиська за подачки, зокрема в Борщівському районі, будучи депутатами від нібито патріотичних партій, ошукують своїх земляків, аби віддати людські паї агрохолдингу, який там працює. Тож перед закінченням договору оренди землі уповноважений від людей — власників паїв — повинен висунути наступні вимоги агрохолдингу: окрім діючої орендної плати за пай, вимагати по 300 грн з кожного гектара на розвиток села (в Хмельницькій області так люди й зробили), відбудувати дороги, вулиці, котрі вони ж найбільше руйнують. І головне — на кожну тисячу гектарів створити 30 робочих місць для людей цього ж села, відновити ферму та закуповувати в селян молоко (не по 4 грн, а по 8 грн, як це вже роблять на Тернопільщині).
Якщо агрохолдинг відмовиться, то знайдеться не один аграрій, який погодиться на ці умови. Внаслідок перемовин надати землю в обробіток тому, хто створить не 30, а 40 чи 50 робочих місць, чи дасть більше коштів на дороги села. Вважаю, що відродження села почнеться тоді, коли ми самі навчимося багатіти на своїй землі, коли станемо справжніми господарями на своїй землі й почнемо самостійно обробляти та вирощувати ті культури, які даватимуть значний прибуток родинам, роботу людям, достаток селам. Необхідно самостійно опанувати весь цикл — від вирощування до реалізації сільсько-господарської продукції.
Перед тим як приступити до вирощування тих чи інших культур, фермер має спершу спланувати, куди він їх буде реалізовувати. Адже, керуючись світовою практикою, можу сказати, що спочатку необхідно знайти ринки збуту. У світі роблять так: складають бізнес-план, аналізують, що вигідно вирощувати, а що ні, а вже тоді приступають до справи. Очевидно, що самій людині важко осягнути весь спектр необхідних знань для такої роботи. Але наші люди вже мають чудові приклади 80-річної давнини — об’єднання, кооперації українського селянства, котре вистояло під тиском польської окупації. Українські господарники самостійно вийшли на світові ринки з українською аграрною продукцією.
І такі приклади вже є в Україні, зокрема на Тернопільщині, коли селяни забрали паї в агрохолдингів після закінчення договору, об’єдналися в кооперативи, виграли неурядові гранти на розвиток підприємництва й почали самостійно вирощувати малину, смородину… Збувають ягоди за кордон та отримують чистого прибутку 90 тис. грн з гектара. За таких умов і в Польщу не потрібно їхати. Польський фермер, маючи 5 га землі, є господарем, та ще й українці їздять до нього на заробітки. А чому не навпаки?
Земля любить не лише роботу, а передусім розум. Потрібно постійно самонавчатися, бо розвиток сільгоспвиробництва йде вперед: врожаї по 40 цнт з гектара не можуть конкурувати із врожаями пшениці по 90—100, а кукурудзи по 110—160 цнт з гектара. Під Борщевом данці збудували комплекс, і їм вигідно в нас вирощувати свині, а нам на своїй землі невигідно, то, мабуть, у нас у голові щось не так. А якби виробники помідорів та огірків мого округу створили кооперацію, написали проект і отримали гранти (урядові й неурядові) для переробки овочів, то їхні прибутки зросли б у рази, а роботу мало б значно більше людей на тривалий час.
Саме тому народні депутати від фракції БПП від Тернопільщини внесли пропозиції, підтримані парламентом, що передбачають дотації на сільське господарство: 1 млрд грн на розвиток дрібного фермерства, 0,5 млрд грн — на садівництво, 5 млрд грн — на тваринництво і переробку сільгосппродукції, до 40 відсотків компенсації за сільськогосподарську техніку вітчизняного виробництва.
Я проти того, щоби вчителі, медики, працівники культури виживали за рахунок землі. На землі повинні працювати спеціалісти, професійні фермери, щоб прибутки від високих врожаїв давали доходи в сільські бюджети, з котрих виплачувалася достойна зарплата інтелігенції села. Держава навіть у цей скрутний час будує державні дороги, що не робилося попередніми роками за сприятливої економічної ситуації. Держава винайшла кошти (хоч і незначні — по 14—20 млн грн на район залежно від мережі) на будівництво місцевих доріг, але на умовах співфінансування аграріями, які найбільше й використовують ці дороги, або громадами.
Тож прошу всіх не чекати, що хтось прийде й нам допоможе, а брати свою землю і працювати самим на себе, на свою родину та багатіти. А коли буде багата кожна українська сільська родина, то будуть багаті села та Україна.
