Добро повертається. Завжди. Я переконалася в цьому сьогодні знову. Торік, гортаючи стрічку, натрапила на благальний пост: “Люди допоможіть. Мирославчик народився 7-місячним, у нього пневмонія. Мама не може зібрати гроші на порятунок свого єдиного сина.” Далі був номер рахунку…пишуть на сайті pro.te.ua.
Моє серце закалатало. Я хотіла допомогти. Але саме треба було купувати своїй дитині нове взуття, ну, і ще були витрати… Я ж не багата, живу на одну зарплату. Так я себе заспокоювала. Але ночами не могла спати. У житті нічого не буває випадково. Минув тиждень. І я зважилася. Але на сайті номер рахунку не змогла знайти. Набрала номер телефону волонтера.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- Два роки бореться з онкологією: 28-річний військовий з Тернополя Дмитро Линва потребує допомоги
– Алло? – почула у слухавці.
– Еее… Доброго дня! Я б хотіла допомогти Мирославчику. Не можу відшукати рахунок.
– Кому?
– Мирославчик, семимісячний малюк…
У слухавці важко зітхнули.
– Так, ми забрали рахунок. Хлопчик не вижив. Не було достатньо лікування. Він був дуже кволим…
Сказати, що я себе картала – мало… Чи плакала? Так. Чи оправдовувалася? Так. Чи могла щось змінити? Ні.
Нині Тернопіль сколихнула новина про трагедію по вулиці Пушкіна: жінка підірвала квартиру, внаслідок чого, чоловік і маленький син потрапили в реанімацію у важкому стані. І… номер рахунку. Серце знайомо закалатало. Припалий часом осад піднявся і я згадала семимісячного Мирославчика. У голові почало пульсувати “поки не пізно”.
Я знала, що треба робити. Взяла гроші, які збирала на відпочинок за кордоном. Небагато, але все ж на якісь медпрепарати вистачить. У нас ще буде можливість. А от Максимчику допомога потрібна сьогодні. Мені стало легше, коли на моніторі терміналу висвітлилося: ” Ваші кошти буде зараховано упродовж 10 хвилин”. З того часу стежила за будь-якими публікаціями про хлопчика, тішилася, коли він заговорив, молилася, як за рідну дитину.
Сьогодні у двері подзвонили. Принесли пакунок з одягом для мого сина. Вилонтери з Неаполя знайшли мою сторінку у соцмережі і вирішили допомогти. Саме одяг я мала купувати дитині, коли треба було перерахувати кошти семимісячному Мирославчикові. Чи вірите ви у випадковості? Я – ні.
Не вагайтеся, коли є можливість допомогти. Не чекайте, що це зробить хтось інший. Добро повертається. Завжди.
Василина СОНЯХ
