Теребовлянський краєзнавець, історик за фахом та поет за покликом душі, надзвичайно життєрадісний та енергійний, Леон Городиський з юних літ цікавився історією, сприймав її, як в ті часи вона подавалась в школі, в підручниках та книжках. З плином часу він помітив, що історію писали чи перероблювали різні правителі під себе і пізніше, із становленням Незалежної Україні, ті ж історичні факти постали в іншому плані та значенні. Крім того, за переконанням пана Леона нинішня молодь стала сприймати історію та навколишню дійсність такими, якими вони були, є в реальності. Свою надзвичайно цікаву, повчальну, об’ємну( 51куплет) історичну поему «Рогніда» поет писав в думках фактично все життя, але лише декілька років тому він почав записувати римовані рядки на папері…
Коротка історична довідка.
Перегляньте також:
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
- Більше мільйона гривень надійшло до місцевих бюджетів Тернопільщини за місця для паркування транспортних засобів
У 976 році новгородский князь Володимир посватався до дочки полоцького князя Рогніди і отримав відмову. Вона не хотіла йти заміж за “робочича” – сина рабині. Бабуся Володимира Ольга, у відповідь на вбивство свого чоловіка князя Ігоря, спалила головні древлянські міста Іскоростень(сучасний Коростень, Житомирскої обл..) і Малин, вбила князя Мала, а його дочку Малушу зробила своєю ключницею, фактично невільницею. Від зв’язку сина Ольги княжича Святослава і Малуші народився майбутній хреститель Русі Володимир.
Думи пана Леона
Пишучи дану поему, автор ніби увійшов в стан, образ збідованої жінки, яка прожила дуже тяжке життя, зазнала знущань та принижень, хоч і була княжною. Тому поема написана від її імені, ніби то її сповідь автору, через якого вона її передає крізь століття сучасникам.
Про князя Володимира Великого, якого возвели в сан Святого, написано до нині вже досить багато й не один історик на цьому захистив кандидатські, докторські звання. Все ж і до нині багато простих людей дивується як то так сталося, що зло породило добро, тобто, як князь Володимир примусово охрестив всю Русь, як кажуть, мечем і вогнем, або залізом і кров’ю. Можливо це єдиний випадок в історії, коли недобрі дії привели до всезагального добра, принаймні, будемо надіятися на це. Також є історичні дані, що князь Володимир спершу був багатоженцем, мав декілька сотень дітей від тих всіх жінок, а потім враз став праведним та чесним одноженцем, полишивши всіх попередніх разом із своїми дітьми.
В такому ракурсі, як написана поема пана Леона, ще ніхто не оцінював дії та життя князя, а саме з позицій однієї з його жінок, брутально зґвалтованої ним на попелищі рідного міста, де лежав ще теплий скривавлений труп її батька, загибла вся родина, вбитих князем.
…Схилився місяць низько-низько,
Раптово вечір вже настав.
І тут-таки, на попелиську,
Мене брутально він узяв.
Не пожалів душі і тіла.
Серденько на шматочки рвав.
Як інший тать, як гун Аттіла
Княжну Брунґільду ґвалтом брав…
Та все за чергою. Спершу княжна Рогніда описує красу свого древлянського краю(Полісся), безтурботне та щасливе життя, яке згодом вщент зіпсувалося із настанням часу сватання. Більшість залицяльників, в тому числі й князь Володимир, отримали від княжної, як кажуть, гарбузяку. Все ж князь Володимир не спинився і таки здобув собі жінку нелюдським способом. Княгиня з часом змирилася з наругою над собою і якось навіть покохала князя та народила йому діток. Та коли князь вдруге її зрадив, принизив, відмовився від неї та полишив, Рогніда починає мріяти про помсту, хоче поступити як декілька століть тому вдіяла Брунґільда із Атіллою, тобто, заколола того кинджалом. Все ж задуму княгині не судилося збутися і вона ледь сама не загинула від рук князя, але її врятував їх спільний з князем син. «…Меча тримав він обома руками – Ізяслав мій, малесенький мій син. І так прорік дитячими устами:”Спинися батьку! Ти тут не один!” Далі збідована жінка йде до кінця свого життя в монастир. Ось як вона казала про ті події в поемі:
«…Вогнем і кров’ю він її хрестив.
Можливо й справді це було потрібно…
Ціну велику люд простий платив,
І плакали вдовиці дрібно-дрібно.
Цей хрест підняв над краєм диким.
Підпер мечем, а позатим –
Уже зовуть його Великим,
Вже нарекли його Святим.
Нехай і так. Я розумію.
Аннали не мені писать.
Чи зможу я, чи я зумію
Гірку цю правду розказать?»
Пан Леон говорить, що свій твір він ще буде правити не раз, шліфувати і це займе тривалий час. Все ж він висвітлив своє творення для всезагальної оцінки в соцмережі «Фейсбук».
Післямова. Дана поема глибоко повчальна, вона написана для розкриття істини, а не для читання-задоволення. Кожен читач, прочитавши кавальчик римованої історії, в змозі порівняти моральні устої правителів сивої давнини із сьогоденням. І чомусь доля княгині Рогніди нині асоціюється з долею не окремо взятої жінки, а цілої України. Адже і до сьогодні нашу Неньку всіляко насилують і, так звані, «свої» й ще більше чужі.
Автор поеми усвідомлює, що відображені ним тут історичні факти тисячолітньої давнини можуть не повністю відповідати дійсності, цей твір його власне бачення історичних подій, пропущених через серце та душу. Також автор розуміє, що не кожному читачу сподобається його багаторічна праця, проте бажає всім здорового глузду та здоров’я.
Для повного ознайомлення з історичною поемою пана Леона Городиського відкрийте тут:
Рогніда
Тече поволі річечка життя.
Впадає потихесеньку у вічність.
Сплелися там жалі і каяття
І неминуча перед Богом звітність.
Не можу спати. Дуже довга нічка
Нитками чорними мережила шиття,
Де споминів цих нескінчена стрічка
Про всі колізії буденного життя.
А місяць ясний, як раніше сходить.
Як перше, зіронька яскраво сяє.
І постать біла в мої сни приходить
Й легесенько плече моє торкає.
У неї очі наче просинь неба.
В них море горя аж, до забуття.
І там читається прихована потреба
Комусь сповідатись про зламане життя.
Незнана жінко – страднице юдолі,
Кажи мені. Я вірний твій слухач.
Затихло все. Лише десь на тополі
Пугукує своє “пугу” пугач.
Вона присіла тихо на край ліжка
І руку мою у свою взяла.
Поглянула. Ще й усміхнулась трішки
І річ не квапливо мову повела.
Рогніда я. Княжна я. Полочанка.
Спокійно в своїм Полоцьку жила.
Любила матір, слухалася нянька,
Життю раділа і сватів ждала.
Як ясочку мене плекали,
Своє ріднесеньке дитя.
У меді-молоці купали
І мріяли у майбуття
Для нього добре і щасливе.
Зростала я серед утіх.
Дитинство тепле і грайливе
Зосталось в споминах моїх.
Тягнула долі нитку голка
І дні повільно дуже йшли.
Ждала сватів від Святополка –
Та забарились, не прийшли.
З’явились інші в певну днину
Й майбутні принесли жалі.
Прислав їх княжич Володимир
Із новгородської землі.
Мої поліські видноколи,
Берізок чистая роса.
Роззуть робочича!? Ніколи!
Ні! Не йому моя краса.
А, все ж таки, прийшлось роззути.
Від злої долі не втекти.
Було б не бачити, не чути
Такої дикої судьби.
А Полоцьк квітне-процвітає.
Доволі тут заморських вин.
Здавалось ворогів немає.
Та віднайшовся все ж один.
Не чужинецький то поганин,
Не половець, не печеніг.
А свій таки, таки слов’янин,
Підкравсь під батьківський поріг.
Не міг він гарбуза забути,
Що під час сватання дістав.
Він каяття хотів почути.
Про гонор свій він дуже дбав.
Як тать напав він. Так, як злодій,
Прийшов з холодних берегів.
Достатньо в нього було лодій,
Достатньо звитяжних воїв.
Татусь Рогволд на вал піднявсь
І почалася січа-битва.
Як тур, хоробро бився князь.
Косив він ворогів, як бритва.
Зустрів, як витязь, лиходія-крука.
І меч кривавий батечка не брав.
Вони його стрілою вцілили із лука,
І він спіткнувсь поранений, і впав.
Тоді його вже на кусочки посікли.
Братів і матінку убили.
Мене ж до нього привели,
А було б краще – до могили.
Схилився місяць низько-низько,
Раптово вечір вже настав.
І тут-таки, на попелиську,
Мене брутально він узяв.
Не пожалів душі і тіла.
Серденько на шматочки рвав.
Як інший тать, як гун Аттіла
Княжну Брунгільду гвалтом брав.
Чому ж тоді я не вчинила,
Як та далекая сестра,
Що гаду в груди ніж встромила
І честь Вітчизни зберегла.
Блукають спомини у мандрах.
У серце зболене їх вклала.
Сама провидиця Кассандра
Моєї долі не вгадала б.
Його бабуся теж спалила Малин,
А дочку Мала узяла в полон.
Тепер вчинив він таке ж саме.
Який жахливий унісон!
Княжна Малуша, його мама,
Така ж страждалиця, як я.
Невільниця вона та ж сама.
У цьому з нею ми рідня.
Минає час і гоїть рани.
Зростають спільні вже сини.
І звала вже його коханим,
Уже про нього були сни.
Уже привикла по неволі,
Уже я вірная жона,
Вже не кляла своєї долі
Й змирилася, що не одна.
Що всі любить його готові
І тануть, мов із свічі віск.
Три сотні є ще в Берестові
Наложниць, гейш і одаліск.
А зло, що було, позабулось.
Потонуло у морі слів.
Та все в душі перевернулось,
Коли грекиню він привів.
Сказав: “Тепер я християнин.
Повинен мать одну жону.
Оце найкращий мій боярин.
Йому тебе я віддаю”.
Як смів таке він говорити!
Як зміг образить так мене!
Як можна після цього жити.
Його відплата за це жде.
Гучним було це полювання.
Досхочу їли і пили.
І після винного змагання
Його в мій терем принесли.
Тепер він спить, муж ненависний.
Розлігся п’яний і хропе.
Рука міцніше кинджал тисне –
Ще мить, і в груди увіпхне.
Та тут мою перехопила
Його жилавая рука:
“Ти князя чуть не погубила!
За це жде кара. Ще й яка!
Іди і одягнись у шати.
Тоді приходь уже сюди.
Я буду сам тебе карати.
За все сповна заплатиш ти!”.
А потім меч над головою
Підняв. Десь страх мій зник.
Бліда стояла під стіною.
Аж тут зайшов мій рятівник.
Меча тримав він обома руками –
Ізяслав мій, малесенький мій син.
І так прорік дитячими устами:
“Спинися батьку! Ти тут не один!”
І він пішов уже тверезий.
А поряд йшла моя вина.
Хиталась доля на терезах:
Ще не вдова, вже не жона.
Як далі в світі цьому жити? –
Серденько – спалений пустир.
Лише терпіти і тужити:
Одна дорога – в монастир.
І ось я тут, де мир і спокій,
Де тиша й Божа благодать,
Де позабутій, одинокій
Зосталось старості чекать.
Вже не Рогніда, а Фросина,
Вже Гориславою зовуть.
В печальних кольорах картина.
Перемінилась кров на ртуть.
Вже доживаю так поволі,
Турботи склавши у міхи.
І часу маю вже доволі
Замолювать його гріхи.
Його гріхи… Чи був він грішний?
Чи зло во благо він творив?
Минуло все, як сніг торішній –
А Русь-державу залишив.
Вогнем і кров’ю він її хрестив.
Можливо й справді це було потрібно…
Ціну велику люд простий платив,
І плакали вдовиці дрібно-дрібно.
Цей хрест підняв над краєм диким.
Підпер мечем, а позатим –
Уже зовуть його Великим,
Вже нарекли його Святим.
Нехай і так. Я розумію.
Аннали не мені писать.
Чи зможу я, чи я зумію
Гірку цю правду розказать?
Промовила і вийшла тихо.
У роздумах я залишився.
Враз зникло все: добро і лихо.
Здавалось, що і час спинився.
Рогнідонька, Фросина, Горислава,
Черниченька Анастасія –
Позаду все: багатство, слава,
Попереду лиш безнадія.
Уже давно згоріли всі мости,
Останню перебули ви годину.
Чи з прощенням, а чи з прокляттям ти
До нього приходила в Десятинну.
Мені болять усі твої жалі,
І болі відкликаються пекучі.
Усе розтануло у сірій млі
І не реве уже Дніпро- ревучий…
Віктор Аверкієв
