Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Знак Петрової Душі

05.06.2018 11:47   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Цей текст писався давно, але через Слово, він допомагає не лише зрозуміти, а й відчути Душу, на жаль, вже пресвітлої пам’яті – Петра Сороки. Подаю без змін.

Чи відважилася б я оприлюднити свої щоденники, якби  їх написала? Напевно, що ні. Бо для мене, особисто, щоденник, це те, що лежить «на денці мого сердечного колодязя». Це те особливе духовне «питво», яке я можу час від часу звідти черпати на поверхню своєї душі, аби напоїти ним кожну клітиночку свого єства і вберегти її від духовної спраги. Правда, мені доводиться багато працювати над собою, аби дно мого сердечного колодязя… ніколи не замулювалось і не висихало. Василь Симоненко написав колись на своєму щоденнику, що читати чужі щоденники – це найвищий Еверест людської підлості. Коли я прочитала ці Василеві рядки, то перестала робити будь-які записи (було це ще в студентські роки)… Якогось особливого тлумачення тому в мене не було… Але коли я через двадцять років потому прочитала деякі «Денники» відомого всім тернопільського письменника Петра Сороки (особливо його «Знак Серця»), то моя рука сама потягнулась до ручки з папером і я…почала (не складати на денце свого серця найпотаємніше і найсокровенніше, найцікавіші думки, що невідь звідки народжуються) – робити нотатки. Виявляється, все набагато простіше, аніж я думала. Лише зміна двох букв у слові (що) – і для мене таке звичаєве і стале слово (колись щоденник, а тепер – денник) набуло іншої значимості.

Денник у моїй свідомості асоціюється з новим Днем. А там, де День – там Світло, багато Світла. Це категорія, яка протилежна Темряві. Одним словом, там, де Світло, місця темряві ніколи нема. Вдень людське Серце і відповідно уява – торжествують, благоденствують, наповнюються благодаттю, заряджаються новими ідеями, чистими помислами. Принаймні так мало б бути і для здійснення цього (саме вдень) людина має безліч шансів.

Не знаю, чи автор цьогорічних «Денників» знає, що обраний ним для обкладинки зелений колір (який поступово переходить у світлі тони),  згідно кольоротерапії несе енергію зцілення. Навіть просто тримати цю книгу в руках або споглядати очима – отримуєш хвилю душевного спокою, гармонійної рівноваги. А ще уважний і прискіпливий читач може розгледіти, що обкладинка ховає в собі п’ять елементів, з яких створена людина і відповідно – Всесвіт. Земля, Світло (прообраз Сонця і Вогню), Вода (дощові хмарки на обрії), повітря та ефір. До ефіру тут відносяться звуки, звуки, які породжують мелодію Світла, Трави, Світанку, переддень Осені (бо ж багряний листочок у траві принесений…Вітром). А що це саме так, а не якісь мої здогадки,  нотні знаки, які ледь-ледь проглядають із ще не пожухлої але вже й не такої оксамитової трави, якою вона буває влітку. Воістину межа, тонка грань, за якою новий перехід, ще одна сходинка вгору, яку разом з автором зробить кожний, хто візьме до рук нову книгу Петра Сороки. Про це говорить сама за себе назва «Знак Серця». Такий філософський підхід від самого початку налаштовує на серйозну хвилю, бо в кожного з нас є свій Знак Серця. Не в анатомічному значенні цього слова, а набагато глибиннішому… Бо, як відомо, саме там (неподалік фізичного серця в людини знаходиться друге серце – духовне, або його ще називають вмістилищем Душі). Отже знак Серця – це знак Петрової Душі. А вона в нього надто вразлива, неймовірно працьовита. Таким не просто жити у сучасному світі, де на кожному кроці панують жорстокість, обман та брехня. Петрова Душа вміє «відчути щастя на дотик», вміє відчути, що «дерева крилатіють» і що «Сьогодні в Бога, мабуть, дуже гарний настрій і він дарує нам чисте сонячне небо, свіже повітря, запаморочливі пахощі квітів», «що під боком у неї б’ється велике, могутнє серце лісу». А ще Петрова душа переконливо промовляє до нас зі сторінок книги, кажучи, що «світ такий, як ми думаємо про нього, як ми сприймаємо його, він такий, у якому стані наша душа». Після прочитання цих рядків мимоволі ловиш себе на думці: «А моя душа? В якому вона стані? Який вибудувала світ довкола себе?». Відразу з’являється безліч запитань до самої себе…

Після прочитання «Знаку серця» Петро Сорока постав перед моїм внутрішнім зором «ловцем вислизаючих думок». На Сході, до речі, людський розум порівнюють із скаженою мавпою, яка не має спокою ані вдень, ані вночі. Саме він продукує і провокує хаос у ментальному тілі людини. Звідси – тисячі думок, які змінюють одна одну із шаленим темпом. Навіть вночі, коли людина спить. Але мозок, ця пекельна машинерія, не зупиняється – він працює. Якщо зробити звичкою щохвилинно-повсякденне читання Ісусової молитви (найкоротша, складається із семи слів) або східної мантри, то тоді ментальне поле довкола людини (одне із семи тонких тіл, складова частина біополя людини) потужно очищається. Якщо й «залітають» думки, то вже тільки такі, які тобі гріють душу. Тоді їх дуже легко «ловити» і за словами автора «пришпилювати до паперу» (як гарно і влучно мовлено!). Я прислухалась до поради автора, і віднедавна й собі стала «виловлювати» довкола себе й нотувати до записника цікаві, як на мене, шматки фраз. Гм, досить корисне й захоплююче заняття! Особливо, коли перечитуєш записане через деякий час і  – дивуєшся: «Це я записала?».

А ще «Денники» допомогли мені зорієнтуватися у сучасному літературному процесі. Деякі імена я для себе відкрила вперше. І навіть знайшла для себе хвилюючі підтвердження про те, що «Сучасна література все більше і більше сходить на пси. Її читати не тільки важко (треба мати залізні нерви), а й смертельно небезпечно». Бо від Початку Початків Слово має лікувати душу і тіло, воно має заряджати того, хто його читає Світлом, Божественною Любов’ю, Мудрістю, надихати на добрі і милосердні вчинки, сприяти духовному розвою особистості кожного. А що ми маємо сьогодні? Світ перевернувся? Та ні, світ стоїть нерушимо на місці, це в наших душах поселились негаразди, замулились сердечні джерела, обміліли сердечні ріки, які є в кожного, адже прийшли у цей світ з одного Джерела, ім’я якому – Всевишній. Або, як пише автор (цитую): «Слово має злагіднювати душу, засвічувати в ній сонце, осяювати даром Святого Духа». А що ми маємо сьогодні? Інтелектуально хвору націю. Адже те, що вона бачить (телебачення), чує (радіо), читає (газети, книги тощо), зі слів автора «пробиває чорну діру». Свята правда. Тонкі енергетичні тіла, а їх є сім у кожного з нас, не витримують і під натиском, під навалою чорного негативу, який брудним потоком виливається із вищезгаданих «джерел», руйнуються. Звідси й чорні дірки, звідси й хвороби. Спочатку на енергетичних тілах, а потім на фізичних. «Хоча відразу цього не помічаєш, –  наголошує Петро Сорока, – загрозливі симптоми можуть проявитися через кілька годин після того, як закрив книжку чи журнал, або навіть наступного дня».

І ще одне. З особливим щемом і трепетом, з особливою любов’ю виписаний портрет Петрового діда Сидора. Зізнаюсь, жадібно вчитувалась у кожне мовлене про нього слово. Разом з малим Петром сиділа на призьбі їхньої глиняної хати, слухала важких джмелів, що розімліли від літньої спеки і літали над полином і всотувала через серце кожне дідове слово… Аж зрадливий клубок підкотився до горла. І врапт, он воно що! Це спрацювала моя підсвідомість, моя ображена дитяча психіка, мої гени… Адже я ніколи своїх рідних дідів не бачила: один захворів в окопах громадянської війни на сухоти (моя бабця тоді була вагітна моїм батьком на шостому місяці), а другий – помер у голод 33-го… А ще – глиняна хата. Для мене це святе. У моєму дитинстві на Черкащині іншої й не було. З висоти прожитих літ розумію, якою мудрістю дихали і мислили наші предки, коли встеляли долівку не дорогими килимами, які крім пилу нічого доброго не приносять, а зеленою осокою, татарським зіллям, чебрецем, м’ятою. А тому міцними були, як дуби, і не боліли їм голови. Моє серце радіє від того, що я той час, коли люди були об’єднані в одну спільну колиску з природою, ще застала.

У повістині про ліс відчувається ефект власної присутності. Я разом з автором бачу себе в ньому, я живу тими деревами, тією росою, тим дощем, тим сонцем, зрештою, тим лісом. Мені завжди не вистачало лісу. І коли була малою, то до лісу ходили тільки за підсніжниками, бо він був дуже далеко і батьки боялися відпускати мене надовго навіть з друзями. Оцей ефект присутності збурює невидимі внутрішні емоції, які осіли на денці моєї душі незбагненними дитячими спогадами, де було багато переживань, образ і навіть болю. Я помилялася, думаючи, що позбулася всього того. Виявляється, ні! Читаючи про ліс Петра Сороки, непомітно для себе самої відчула очищення на підсвідомому рівні. Так як справжній земний (матеріальний) ліс допомагає нам очистити своє ефірне тіло, яке відразу йде за фізичним, так само і слово мовлене про цю земну таїну, допомагає очиститись, звільнитись від всього осоружного і набутого, того, що заважає рухатись вперед. Такі от відчуття і переживання несподівано зринули в мені під час читання цьогорічних «Денників».

Чомусь на думку прийшли слова незбагненного Майстра пензля Івана Шишкіна, який написав, що «живопис – це жива бесіда з Богом». Подумалось, а й справді. Художник, як і письменник (мова про П. Сороку), відтворюючи пензлем чи ручкою неперевершену красу, даровану нам Творцем, тільки у такий спосіб може заглибитись всередину самого себе… А як інакше все те передати, відтворити, показати, доторкнутись, аби і ми, читачі, могли причаститись до того дива, якщо самі на це не здатні. Обраний автором шлях, між іншим, інтригує і спонукає (особисто мене) все частіше і частіше братись за перо.

У Петровому лісі все особливе, навіть стовбури дерев, але, на відміну від людей, вони «нікому не роблять зла». А ще – їм можна сповідатись просто неба. Повільно вчитуюсь у кожне слово, ловлю себе на думці, що роблю це свідомо. У такий спосіб духовно насолоджуюсь прочитаним. Бо в Петрових текстах поміж рядків багато яскравих слів-намистин, які будять в мені генотип українського коріння. Я просто впиваюсь ними, бо вони й справді живлять моє Слово і тамують спрагу моєї Душі, яка впродовж земного життя вишукує і нанизує подібні знахідки у барвисте словесне намисто. Але відчути це і пропустити через своє серце можна тільки у такий спосіб, який обрав собі автор – жити тим лісом, дихати ним, спостерігати довколишній світ крізь його призму бачення. Тут є все: поєднання малого і безмежного, швидкоплинного і вічного, адже божественне створіння – сам Ліс, сповнений могутньої сили і нев’янучої краси.

Ще й досі зустрічаються посеред нас люди, які панічно бояться слова «медитація». Смішно, та й годі. Гаразд, сядьте у зручному для себе місці, заплющіть очі, зробіть глибокий вдих і видих. Уявіть собі, що ви в лісі на березі озера. Вслухайтесь у невидиму лісову симфонію… «Досить кілька годин провести на озері, щоб цілком розчинитися в природі: бджоли і метелики сідають на тебе, комахи заповзають у ніс і вуха, – ще трохи і ти станеш землею, крізь тебе почне проростати трава. У такі хвилини душевного спокою і втишення ніби не існує смерти…». Або ось цей шмат: «Усі прогалини між тінявими деревами заповнив, залив наринаючий самшит зелені. Досить пройти кілька кроків – і ти вже цілком належиш цій стихії. П’янієш до солодкого і млосного очамріння. Це як пірнання сторч головою у запахущу хмільну водь, в зелену хуртовину, що б’є в очі й душу. У лісі на кожному кроці очікуєш чогось незвичного та несподіваного, за кожним деревом і кущем на тебе чекає таємниця». Чи ж не медитація? «Спершу сіявся такий дрібний і майже нечутний дощ, що під ним не здригався жоден листочок, але поступово дощик дужчав, набирав сили і листки почали прогинатися, як клавіші великого органа, – і зазвучала натхненна і потужна музика. Симфонія лісу». Медитація – це коли ти можеш на якусь мить вгамувати в собі всі пристрасті цього світу, втишитись, заглибитись в самого себе і запитати: хто я? Для чого прийшов у цей світ? З якою місією? Це священна мить, коли ти можеш злитися зі своїм внутрішнім божественним «Я», з тим, хто прислав тебе на цю грішну землю, і, зрештою, згадати, що ти створений «за образом і подобою»… І тоді всі запитання стають зайвими. А натомість з’являються доброта, смирення і милосердя. Три наріжні якості Вічності яка поза часом, поза простором. Все це є у книзі «Знак серця».

«Я все ще б хотів зупинити час». Ця фраза належить перу автора. Але ця думка час від часу хвилює також й мене. Це вміють робити йоги. Вони затримують дихання – і час для них, як фізична величина вже не існує, він просто зупиняється. Окремі з них наймають охоронців, викопують яму, сідають в неї – і залишають своє тіло. Душа подорожує місяць або два, а тіло охороняється, щоб бува який роззява із простої цікавості не наніс йому шкоди. До чого цей ліричний відступ? Коли читаєш Петрів ліс, то…час справді зупиняється. Оте велике Прасерце  Петрового Пралісу своїм ритмом заколисує, гармонізує, вишарпує тебе з коловороту сірих буднів і налаштовує на невидиму, але відчутну хвилю єдності з Першовитоком, з Творцем. З’єднує з тією точкою відліку, з якої все колись й почалося. Автор щасливий у Бога, бо має особливий прихисток на Землі, де може віч на віч спілкуватися не лише з довколишнім світом, а й із самим собою. Чи ж кожний з нас має таке місце? Мої очі добігають останній рядок. Стає сумно і я так само запитую як той Едіп з книжки Сороки: «Ми ще повернемося сюди?».

У травні цього року я гостювала місяць у франкомовному Квебеку. Зі мною була книжка «Знак серця». Я подарувала її нашій емігрантці з Волині Любі Марчук, з якою познайомилася у Монреалі. Люба «проковтнула» її дуже швидко і на прощання мовила: «Дуже на душу лягло…». Коли вона це казала, то очі в неї світилися дивним блиском: чи то від вологи, чи то від невидимих сонячних променів, якими відсвічувала у ту мить її щира й тужлива душа… Здається, цим і все сказано. Ні додати, ні відняти.

null

 

null

 

null

 

null

 

null

Фото: Валентина Семеняк


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   2839


с