Віктор Аверкієв

Віктор Аверкієв

кореспондент, м. Теребовля

Казка про ведмедицю

21.05.2018 21:48   Джерело: TeNews
Автор : Віктор Аверкієв

Нині наша навколишня дійсність сильно заурбанізована та засмічена різною непотрібною інформацією. Багато людей намагаються звільнитися від тягара цивілізації й у прямому сенсі тікають від неї, наприклад, в природу, щоб не було там комп"ютерів, мобільних, телевізора та інших "втіх" цивілізації. Також деякі заможні люди прийшли до розуміння дауншифтингу (сковородинство), тобто, жити простим життям, пошуку оптимального балансу між дозвіллям і роботою, фокусування життєвих цілей на особистій самореалізації і побудови відносин, а не на всепоглинаючому прагненню до економічного успіху Герої казки це здійснили в повній мірі, вони подались в Карпати і там мали цікаві пригоди, можна сказати, пройшли тест випробовування життям. Також читач знайде мальовничі описи природи, дещо взнає з поведінки карпатських ведмедів та найбільше збагатиться позитивними моральними людськими якостями, в тому числі й в області кохання.

Він і вона жили у найкращій та найкрасивішій країні світу, де земля на горизонті поволі переходить в Рай, де сади квітучі пахнуть нектаром, де масний чорнозем парує свіжовипеченим житнім хлібом, щойно вийнятим із печі, де сон-трава і горицвіт є дороговказами у горах, де соловейки кохаються у цвіту калини, де бездонні криниці віють свіжістю глибин. Це та країна, яка обрана Богом і являється колискою всього людства на планеті Земля. Вони жили у різних кінцях свого любимого краю, але дуже хотіли з’єднати свої життя в одне спільне десь на нейтральній і безлюдній території. Їх пригнічував побут початку третього тисячоліття своїми різноманітними технологіями, які уривалися в приватне життя на кожному кроці й забивали все прекрасне. Це, не говорячи вже про людську мораль, яка зійшла нанівець, опустилася майже на нульову позначку. А тим двом хотілося чистоти у помислах і діях, простоти у відношеннях й повного спокою. То де ж це все могли вони знайти? Було два шляхи: монастир і повне зречення всього мирського, або єднання з природою. Вони вибрали другий шлях. І одного травневого дня із спільної домовленості опинились в одному із мальовничих куточків Карпат. Спочатку двійко встановило намет на березі однієї невеличкої гірської річечки, увись від якої здіймалися кручі, що аж ген-ген високо тонули у хмарах. В тому, обраному ними місці, не було нарешті ніяких інтернетів, мобільного зв’язку, телевізора, взагалі електрики не було, навколо рясно лише буяла природа, це спонукало до добра й до спокою. Трішки прохолодні ранки зустрічали пару приємними туманами, омивали розпашілі тіла джерельними водами, а замість урбанізованих прибамбасів їм заводили спів пташки, їм співали розмаїті гірські квіти, а гори й полонини перегукувалися їхніми голосами.

Пара насолоджувалася життям, не думала, що буде завтра, для них головним стало – як то добре сьогодні. Вони збирали ягоди – малину, ожину, чорниці, а також гриби, яких й насушили вдоста, у ріці ловили рибу. Проте все ж деколи спускалися до села й поповнювали запаси харчів. А люди того села вже знали дивакуватих чоловіка й жінку, які втекли від благ цивілізації, проте добре до них відносилися.

null

Та одного липневого ранку ідилія була перервана: вдалині, десь близько того місця, де вони зазвичай збирали малину, розляглися гучні рушничні постріли, їх неможливо було порахувати, бо луна їх неодноразово вторила, а потім вчувся не менш гучний і безнадійний крик раненого чи помираючого звіра, ведмедя, далі все стихло. Чоловік та жінка переглянулися й подумали, що то напевно браконьєрів робота, адже не секрет, що тут ведмедів продають за великі кошти, хоч вони у Карпатах й занесені до Червоної книги. Десь вже біля полудня поблизу намету щось заскавуліло й зашаруділо у чагарях. Чоловік пішов глянути, що ж то там таке і побачив серед густих трав буре ведмежа, навколо якого зелень червоніла від крові. Маля тягнуло задню лапу по землі й дивилося на чоловіка жалібними очима, які сльозилися від болю й хлипало бідне, мов дитя. Та то і було дитя, тільки ведмеже, воно стікало кров’ю, було геть виснажене. На вигляд йому було 3-4 місяці, а коли чоловік взяв його на руки, то визначив й вагу – близько 30кг. Жінка зойкнула та не розгубилася, метнулася до намету й вибігла з аптечкою. Далі малюкові промили прострілене наскрізь праве стегно, але рана була велика і рвана, бо стріляли жаканом. Тож краї ран прийшлося стягувати та зашивати простими голкою та нитками, дякуючи Богу, що на той час ведмежа втратило свідомість. На всяк випадок зробили пораненому ще й укол антибіотика, який був в аптечці, все помастили йодом, потім зеленкою, перемотали бинтами та поклали ведмежа у затінок намету доки воно не прийде до тями. За той час жінка наготувала непроханому гостю ягоди малини, декілька яблук та жбан прохолодної водиці з річки. Маля спало тривожно, стогнало і сіпалося, а коли проснулося, то все з’їло і випило та заходилося обнюхувати двоногих істот. Ці люди пахли інакше, ніж ті, які вбивали матір-ведмедицю, від них йшло приємне тепло і затишок, спокій, тому ведмежа напевно й почало облизувати їм руки, таким чином дякуючи за спасіння. Все було далі добре, лише сталося пригода, коли прийшлося ведмежатку знімати шви з рани. Чоловік зі всіх сил тримав звірятко за кінцівки, а жінка витягувала із загоєної рани нитки. Все ж чоловікові добре перепало від кігтів та зубів, так званого, немовляти, так, що він з тиждень також ходив у зеленці і бинтах.

У Карпатах гуцули кличуть ведмедів «Вуйцьо», «Місьо», але це була дівчинка, тож її назвали Михайлина, а скорочено Миха. Вона до середини серпня вже окріпла і як кожна дитина потребувала пустощів та ігор. Ото чоловік і жінка те й робили з ведмежам, яке приноровилося й спати разом з ними у наметі, купалося в річці, деколи інстинктивно рибу ловило. А ще через два тижні Миха почала заглядати увись бескидів і одного дня вона туди й вирушила. Чоловік та жінка подалися за нею та їм це тяжко давалося від незвички ходити по горах, долати різні перепони у вигляді куп каміння та буреломів. Пара із собою нічого не захватила, тому до вечора добряче зголодніли і замучилися, а Миха все перла і перла увись. Вже в сутінках вона кудись зникла поміж скель, але за якийсь час, мов з утроби чи порожньої бочки вчувся її радісне зазивне ревіння. Коли ж чоловік і жінка якось продерлися через чагарі терну, то опинилися перед входом у гору. Між скелями темнів ледь помітний вузький лаз на людський зріст, з нього тягнуло прохолодою. То виявилася печера й у ній стояв стійкий ведмежий запах, але нічого не було видно. Ведмежа звало людей далі, у глиб, та ті нічого не бачили, тому заночували недалеко від входу, притулившись до Михи. Остання у сні задоволено похрапувала, а можливо й посміхалася, адже то було лігво її покійної матінки. Печера виявилася просторою із декількома ходами в різні боки, тягнулася далі у глиб гори. Той напрямок був повністю завалений, набитий поломаними деревами, коріннями й валунами, це все напевно сюди потрапляло під час весняних паводків. З часом чоловік і жінка перенесли свої речі до печери і вирішили зимувати разом з Михою. Але у них нічого не було запасено на такий випадок з одягу, харчів та й кошти вже закінчувалися. Отже, без цивілізації і тут не обійтись. По черзі вони їздили до райцентру за покупками, деколи вдавалося заробити і якісь кошти, або продукти.

Зима настала раптово в кінці жовтня, Миха до того часу змінила шерсть й виблискувала новою величаво, мов яка пава. Трійця так здружилася, що здається вже і жити не змогли б одне без одного. Ведмежа до того часу важило до 80кг і часто пропадало на 2-5 діб у пошуках їжі, це, найперше, жолуді та букові й ліщинові горішки, різні корені рослин, плоди диких яблунь та груш, інші, гриби, ожина, інші ягоди, комахи та дрібні гризуни, риба тощо. Чоловік і жінка допомагали Мисі й збирали те все у міхи, ще із села несли на гору грецькі горіхи, яблука, кукурудзу, буряки та моркву, доволі картоплі, свіжу капусту, яйця у лотках, борошно, різні хліби, сухарі, сало і ковбаси, тушонки, різні крупи, сіль, цукор, чай, каву, часник і цибулю, багато іншого всього їстівного, а також мило, сірники, газети, а також деякі інструменти – сокири, лопати, дворучну пилку, ножі, косу і т.п. У печері було вдосталь сухих дров, що давало змогу підтримувати тепло круглий рік, готувати страви й нагрівати воду для миття-прання. До того ж у печері були й інші «зручності» - в її глибині тік струмок, а ближче до входу, на перший погляд, була яма з водою, та насправді то булькало мінеральною водою природнє джерело. Заглибина з такою водою досягала до 1,5м і поміщувала цілком людину, тож там чоловік і жінка омивалися, ніби ванну приймали, перед тим накидавши у воду розпечених на вогні валунів. Через яку годину-дві вода в природній ванні знову була чистою і для пиття, і для миття. З часом Миха призвичаїлася «на дурняк» попоїсти з того, що принесли її нові друзі і останні змушені були ховати продукти вище на стіні, підвішувати до стелі на саморобній драбині. Але Миха ставала на задні лапи і часто їй вдавалося випросити того чи іншого смаколика. Десь в кінці грудня, коли на дворі суттєво знизилася температура повітря, ведмежа заснуло до початку лютого, скрутившись клубочком у барлозі своєї матері поодалік жилого місця людей. Але чоловік і жінка не могли без своєї подруги й часто ночували поряд, гріючись теплом тварини.

Зимувалось дуже тяжко міським і непідготовленим до такого екстриму людям та ще й у повній ізоляції. До населених пунктів згори неможливо було зійти майже два місяці, їм не хватало м’ясного раціону. Чоловік пробував ставити сільця на зайців і лише тричі за весь той час йому повезло. В кінці січня доля їм послала дичину – якимось чином неподалік зі скелі зірвався великий олень, який розбився об гостре каміння вщент. Тож пара заготовила м’ясо, поласувала свіжиною, шкіра тварини також пригодилася.

В середині лютого пробудилася Миха і почала всі харчі споживати енергійно, її організм потребував того після сплячки. Деколи вона йшла у букові та дубові діброви й з-під снігу добувала собі корм. У той час в людей почався голод і авітаміноз, не відомо чи й дозимували б вони… Та вже, коли вони були на межі й навіть почалися голодні галюцинації, стався з ними один випадок. Одного разу чи то вдень, а чи вночі, чи наяву, а чи у їхній хворій уяві – враз перед ними постала постать старої жінки у зимовому гуцульському вбранні. Вуста її промовили, - Мир вам, добрі люди! Бог вас збереже за ваші добрі діла, не падайте духом! А Миха допоможе вам вижити, хоч і поїла усі ваші припаси. – Та й зникла та жінка. Незабаром чоловік і жінка ледь не виповзли на двір із печери і біля входу побачили міхи із харчами, теплим одягом, були тут і вовняні верети, та найголовніше – була мисливська рушниця-двостволка з набоями-жаканами, а навколо на снігу виднілись багато відбитків людських слідів. А за три доби в печеру ввалилася засніжена Миха із памороззю на вусах, почала радісно ревіти, кумедно стрибати й звати людей за собою. Довго продиралися зимовими нетрями люди за нею та нарешті на чубку якоїсь скелі зупинилися, Миха впала на живіт і так поповзла до краю урвища. Коли ж люди глянули вниз, то побачили там зимове стійбище диких свиней, їх було голів там з 20. Чоловік обережно загнав у кожну цівку по жакану й почав чекати зручної миті для пострілу. Він давно вже не тримав зброї в руках, але відчував всю відповідальність моменту, розумів, що немає права на промах, має здійснити всього два влучних постріли. І ось вирішальна мить – два постріли пролунали майже одночасно і внизу два вепри корчилися у кривавім снігу. Миха враз плигнула птахою униз і двома ударами кігтів добила поранених звірів. Тепер постало питання – як же їх доправити до печери. Нічого, справилися і з цим, просто покотили туші кабанів з гори. А потім чотири доби товариство розробляло туші вепрів, замочувало у струмку їх шкіри для подальшої виправки. Усе було гоже, можна було спокійно дозимовувати, дякуючи Богові і тій мольфарці(а то, як виявилося згодом, таки була вона), а також добрим людям села, що внизу. Тільки на третю добу через різні отвори у скелі почали всередину печери проникати страшні звуки виття, то прийшли за поживою зголоднілі за зиму вовки, хоч раніше їх і близько тут не було. Чоловік порахував набої, їх було лише 12 штук. Виходу не було, потрібно захистити подруг за будь-яку ціну, адже не сидіти у печері сиднем аж до весни. А сіромахи все вили й вили, підступали все ближче й ближче. Одного вечора один з них, напевно їх вожак, плигнув прямісінько до входу у печеру. Та чоловік здається того тільки й чекав – вмить вистрілив та вклав ту зубасту потвору на місці. Від пострілу в печері відлунням добряче бабухнуло по вухах, запахло порохом, від чого всі, і Миха в тому числі, закрутили головами. Та часу не було, чоловік вискочив на двір й почав гатити з двох цівок майже одночасно, поспіхом перезаряджаючи рушницю. Стріляв на парні вогники у суцільній темряві, то було вовчі очі. До ранку не було вже чути виття, а коли вийшли за світла назовні, то нарахували 5 трупів вовків, їх скинули зі скелі в урвище. Миха й люди заспокоїлися і так дозимували та зустріли довгоочікувану весну. А вона у горах особлива: то гуркотало віхолою й брало морозами, а то сонечко припікало, мов улітку й текли весняні струмки. Печеру також дещо підтопило, але паводок пройшов більше низом.

Прийшов день, коли люди й Миха подалися униз до села, правда ведмежа зупинилося на останньому пагорбі й там чекало своїх друзів. А чоловіка й жінку на їх подив зустріло ледь не все село. Не обійшлося тоді й без хліба з сіллю, великих гостин за довгим дощатим столом під відкритим небом, запальних танців-коломийок й безліччю гуцульських страв. Більше того – чоловіка й жінку підвели до однієї старенької та охайної оселі й сільський голова сказав їм просто, - Живіть собі з нами, добрі люди! – Хоч ці люди знали й іншу свою назву, так кликали їх поза очі – «лісові люди». Чоловік й жінка щиро раділи й дякували мешканцям села за гостину та добре відношення і вже не знали як їм далі бути.

Все вирішила Миха, адже вона ось вже дві доби чекала на своїх друзів неподалік. Люди вибрали Миху, хоч деколи і поверталися в село, садили город, доглядали за садком, за оселею, також приймали участь у житті села, трудилися на благо всіх, ну й про себе не забували. Бо як не крути, а повністю від цивілізації не втечеш і жити за щось потрібно все таки. У свої рідні краї вони навідувалися раз на рік, але більше двох тижнів не могли витерпіти й поверталися до Михи. А та їх завжди чекала з нетерпінням, виглядала із тієї кручі поза селом, звідки тужливо і жалібно ревіла. Так, що люди села відразу телефонували «лісовим людям», що їм вже пора додому, до рідної Михи. Та за чотири роки принесла друзям двох ведмежат і продовжувала «мешкати» у материнській барлозі.

Чоловік й жінка часто згадували як їхня Миха у зоряні ночі ставала на скелі, підіймала вгору голову і чомусь ревла, дивлячись на к&...

їхня Миха у зоряні ночі ставала на скелі, підіймала вгору голову і чомусь ревла, дивлячись на ківш сузір’я Великої Ведмедиці із Полярною зіркою… Можливо саме там були її предки, а можливо її просто манила ярка зоря…

А ті чоловік й жінка про себе також дивувалися багато чому, наприклад, чому десь-кудись позникали їх усі болячки, яких у кожного до того було багато, чому вони наяву помолодшали на багато літ, чому стали такими енергійними і життєрадісними, чому…, чому…??? Та що там..? Все дуже просто – вони почали нове життя, воно ж тепер у них одне на двох… Ну-у…, може й на трьох, а може й на п’ятьох, чи на все те гуцульське село, це вже як і з якого боку дивитися.

  1. А. В. А.Теребовля

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   1222