Андрій Підлужний (НІЧЛАВА): «Я щосекунди згадую її голос, її погляд, її сльози» (Ексклюзив)

Частина 2.

20.05.2018 22:13   Джерело: TeNews
Опубліковано : Анастасія Квітковська

Відомий композитор, співак та продюсер Андрій Підлужний знову ділиться із читачами Tenews таємницями кухні шоу-бізнесу. Про те, чому і як розпався гурт «Нічлава-блюз», знайомство із Кузьмою Скрябіним, дружбу з Ігорем Пелихом, а також про те, що потрібно, щоб народилась пісня та про ідеальну жінку, яку так і не знайшов – у продовженні інтерв’ю із музикантом. Першу частину інтерв’ю читайте ТУТ.

null

 

null

 

null

- Твій музичний дебют з гуртом «Нічлава-блюз» в одному з перших в Україні тернопільських джаз-клубів «Нічлава»...

- До заснування гурту «Нічлава-Блюз» було багато різних проектів. Спершу був такий дивовижний колектив у 90-х роках, називався він «Телефон D7-5». Я по сьогоднішній день не знаю значення назви гурту). Придумав її один із майбутніх учасників гурту «Нічлава» чудовий гітарист, один з найкращих в Україні..якщо не в світі Костя Тараненко. На той час, весь наш репертуар був російськомовний. Родзинкою гурту була така пісня, своєрідний гімн молоді, там був такий приспів..красивий «Зажги свечу и подними ее вверх» від якого всі дівчата «рвали райтузи» і кричали «Андрей, ми хотим от тебя ребенка!».

Це був період Віктора Цоя, всі були поведені на російській роковій музиці. Мені це не дуже подобалось і я був у творчих пошуках. Потім був такий у нас гурт «Чорний мандрівник», солістом і керівником якого був Ігор Пелих. Ми з ним з дитинства товаришували. На той час я там на бас-гітарі грав. Але одного разу Ігор необачно пішов з хлопцями палити. Я взяв гітару (тоді я не палив, ані не вживав алкоголю, до речі, зараз я теж вже 6 років не палю і рідко на свята дозволяю собі трошечки вина) і почав грати, заграв, заспівав. Хлопці покидали цигарки, поприбігали, кажуть: «Хто співав?». Кажу «Ну, я...» В той день я став керівником і вокалістом гурту, а Ігор відповідно басистом)))

Читайте також

Ексклюзивне інтерв’ю Андрія Підлужного (НІЧЛАВА): останній романтик чи самотній Вовк? (Частина 1)

- В Ігоря Пелиха не було таких амбіцій керівника і лідера, тобто він без проблем віддав своє місце тобі?

- Взагалі, знаєш, Пелих був дивовижною людиною. В кожного з нас, якщо покласти руку на серце, є свої вади, якість недоліки характеру чи скелети в шафі. В кожного з нас є темна сторона, є плюс і є мінус. В Ігорка цього не було. Він настільки був щирий і відкритий завжди для всіх що здавалось готовий був віддати своє серце як Данко. Якщо виникала якась ситуація, він кидав усе і завжди йшов на допомогу.

Людина-Сонце у всіх сенсах, його так і звали Сонячний чоловічок! Напевно тому в нього ніколи не було ні амбіцій ні образ, і ніколи його не турбувало що хтось посяде його місце. Він навпаки, заради спільної справи готовий був поступитися своїм місцем.

Відкрию маленький секрет…, на стінах мого будинку на Пушкіна 5, було написано більшість моїх пісень) Думка прийшла, і її потрібно було швидко записати, а тоді не було ні смартфонів, та і бігти до дому..це згаяти час..чи забути втратити думку…от я і копійкою на стінах писав тексти пісень – «Вставай, сонце!» і т.д.

Було дуже багато пісень між сьомим і восьмим поверхом. В тата мого десь навіть є фотографії. А в ті часи депутати, намагаючись сподобатись людям та отримати голоси підтримки, робили ремонти, хоч щось корисне...ну і працівники жеку все позатирали-позашпакльовували. 

null

 

null

 

null

 

null

- Тобто, вже немає тих написів на стінах там? А то зараз всі твої фанатки побіжать дивитися...

- Їх позатирали, хоча їх можна відновити. От коли я помру, то тоді до них і до мене буде підвищений інтерес. Всі почнуть казати: «Я його знав», «Я з ним в школі вчився!» хоч я давно вже зіткнувся з наклепами та фантасмагорією стосовно своєї персони… Багато хто не отримавши від мене уваги, автоматично стає моїм ворогом..це і жінки і чоловіки...Я останнім часом дуже обмежив коло свого спілкування…що призвело до таких реакцій…Ну а для місцевих музикантів я взагалі "шалений подразник"… Але мені байдуже що про мене і вони і всі решта думають…я працюю..роблю свою справу..якісно і сумлінно..нікого за руки чи ноги не тримаю..беріть..робіть, покажіть як краще…) В противагу завидникам є і позитивно налаштовані люди…останнім часом мені часто кажуть, що я «другий Івасюк», хоча я не хотів би ототожнювати себе з кимсь, водночас таке порівняння велика для мене честь! 

- Ніхто не скаржився з мешканців будинку?

- Ні, ніколи не було жодних проблем. Я майже щодня співав там, ніколи ніхто не сварився. Ми в тому під’їзді співали і з Сашком Пономарьовим і з Кузьмою, Монікою, Лері Віном, Володею Трачем та багатьма іншими чудовими музикантами. Колись в мене на Пушкіна 5 була в гостях та ночувала повним складом *Пікардійська Терція* тому сусідам було гріх жалітися!

Повертаючись до Пелиха та «Нічлава-Блюз»...

Так, в мене був такий випадок в інституті, потрібно було складати іспит. Я попросив Ігоря Пелиха мені допомогти. Моя мама нам знайшла такі дві великі брошки круглі, сонце подібні. Ми були в чорних сорочках та чорних штанях…ніби то не екзамен був, а *поминки*

Ми довго думали що саме виконувати і Ігор запропонував «Ой, у горі роман цвіте» і ми адаптували її мелодійно розклавши красиво голоси в тому ж славнозвісному під’їзді. Взагалі ми з ним любили в два голоси співати. І був один такий випадок в одному з під’їздів будинку біля колишнього «Молока», ми вчергове в пошуках *холу*, а це була притаманна для голосу опція для польоту голосу саме в під'їзді… співали чергову пісню. В Ігоря був високий голос, а мій додавав приємної серединки. Було таке красиве двоголосся... І тут раптом різко відкриваються двері, ми традиційно зірвалися втікати і чуємо: «Ні-ні, хлопці, не втікайте... А де ті дівчатка, що так гарно співали?...» (Сміємося)

- А що було далі?

- Потім було ще декілька різноманітних колективів таких як Vae victis — латинський вислів, який дослівно означає «горе переможеним».

Римський історик Тіт Лівій в «Історії Риму від заснування міста» (V, 48) приписує ці слова Бренну, ватажку сеннонських галлів, які в 390 (чи, більш імовірно, в 386) році до н. е. завдали поразки римлянам і окупували все місто за винятком Капітолійського пагорба, який був врятований завдяки попередженню знаменитих гусей і на якому римляни зуміли закріпитися. Бренн взяв пагорб в облогу, і врешті-решт римляни запропонували сплатити йому викуп за те, щоб галли покинули місто. Бренн зажадав від римлян золота вагою 327 кг в перерахунку на сучасні одиниці; римляни були змушені погодитися.

Лівій пише, що галли принесли терези та гирі, а римляни винесли золото. Однак під час важення римляни помітили, що гирі фальшиві (важчі ніж треба), і указали на це Бреннові. У відповідь Бренн кинув на чашу з гирями свій меч, зробивши підсумок ще більш несправедливим, і вигукнув «Vae victis!», маючи на увазі, що умови капітуляції визначає переможець по праву сильнішого. Ми прагнули обирати назви які мали зміст і наповнення!

Невдовзі мені запропонували створити новий гурт Юра Лазаренко, який був одним із власників першого в Україні джаз-клубу «Нічлава», сказав: «Ви зберіть команду, спробуйте виступити. Якщо людям сподобається – будете грати». Ми підготували невеличкий репертуар, який складався з українських пісень, в тому числі «Ой, у горі роман цвіте», джазових та багато блюзових композицій. Зіграли, сподобались і ми почали працювати у цьому джаз-клубі. На той час крім нас там була ще одна команда – «Нічлава Джаз» на чолі з Леонідом Новосельцевим. Ми, «Нічлава Блюз», були одними з перших, хто в таких закладах грали виключно українську музику. Там були й англомовні, і російські в більшості пісні, ми ж співали лише українською. Адже в той час і телебачення і радіо, і людські мізки – все було окуповано російською. А це була така своєрідна віддушина. Згодом нам запропонували записати альбом і поїхати на фестиваль. І на кожному фестивалі, де ми виступали, отримували переможні місця. В період з 1992 року по 1996 ми отримали 8 нагород, з яких 4 – Всеукраїнські і 4 – Міжнародні.

Коли в Донецьку відбувався фестиваль «Вітер зі сходу», ми виграли найголовніший приз – 50 мільйонів купонів від газети «Пост Поступ» і весь зал разом з нами співав *Вставай Сонце*.

На «Вітрі зі сходу» була весела і дуже сильна на той час музична компанія – той же «Скрябін», Саша Пономарьов, «ТурбоТехноСаунд» - це була така крута команда, яка згодом перетворилася у «Фантом-2», Вітя Павлік, Марійка Бурмака, Лері Він, Брати Блюзу і багато інших!

Після концерту до нас підходять такі два хлопці, один схожий на персонажа з диснеївського мультику Гусак, а другий схожий також тільки на іншого мультяшного персонажа домовика Кузю. І от той другий – це був Кузьма Скрябін. Тоді ми познайомились, здружились, мені було дуже приємно, бо раніше я бачив його лише по телевізору. Вони були такі своєрідні, ніби з іншої планети, грали бомбезну електронну музику. В них ще мова була така смішна: «О, файно граєте, хлопи». 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

- А інші фестивалі?

- І ще на той час був дуже потужний фестиваль «Романси Славутича». Його проводили у закритому місті побудованому для чорнобильців, це було  місто Славутич. Там були дуже сильні конкурсанти, виконавці різних стилів, навіть оперні співаки.

Серед гостей конкурсу були відомі люди на весь світ люди, циганський театр *РОМЕН* Миколи Сліченка!

До мене підійшла компанія з трьох молодих ромів і однієї ну просто мега красивої дівчини циганки…Спитали *Как дела Ромале?*…я розгубився..кажу я не циган!) Вони засміялись і не повірили…проте запропонували мені їхати з ними в Москву. Так от та циганка в мене закохалась…а направду скоріше я втопився ..та де там потонув в її бездонних очах...

Вона повторно ніжно повторила..щоб я поїхав з нею і я ніколи не знатиму горя і біди…Я розгубився…це було дуже несподівано і спонтанно…і чомусь я їй відмовив…

Тепер, майже кожного разу коли на душі важко…я згадую той день…кожну секунду…її голос, її погляд, її сльози…

Напевно вона дуже образилась… і десь подумки *побажала мені* довго не знайти свою половинку…) 

- Ну а сам виступ на фестивалі чим завершився?

- Ми тоді замість трьох конкурсних пісень виконали лише одну, «Ой, у горі роман цвіте і отримали Гран-Прі фестивалю. Тоді з багатьма музикантами познайомились, серед яких був – Вадим Казаченко, відомий співак у Радянському Союзі фронтмен гурту *Фристайл*, родом з Полтави. Одна з найвідоміших його пісень була *Больно мне больно…*

Наступного року після отримання Гран-Прі конкурсу ми вже як зіркові гості їхали до Славутича бусом і з нами їхали й інші артисти, зокрема Альона Апіна, Ян Арлазоров і т.д

 Нашому гітаристу на контрольному пункті мали передати інструмент і потрібно було почекати буквально хвилин 15. На що Апіна почала верещати: «Почему мы должны ждать каких-то хохлов?!». За нас вступився Казаченко сказавши що: *Хохлов, будуть чекати якщо треба цілий день* і попросив закрити пельку). 

null

 

null

 

null

 

null

 

null

- Потім на Вас чекав Вітебськ?

- Так, в далекому 1994 році я мав їхати від України конкурсантом на «Слов’янський базар», але я захворів і ми поїхали лише в якості гостей фестивалю! Тоді ми вперше, молоді тернополяни, потрапили на концерт французького композитора Мішеля Леграна. Тоді я вперше почув, як має звучати музика професійного композитора, наскільки вона була казково багата, наскільки вона була глибока і прозора, скільки дивовижних палітр застосував автор… це мене дійсно вразило. Я був у захопленні. І це мені з часом стало у пригоді, при написанні музики до фільму.

З гуртом «Скрябін» ви знову несподівано зустрілись, цього разу у Львові?
Так ми стали лауреатами фестивалю «Мелодія 94» у Львові. Тоді перше місце зайняв гурт «Скрябін». Ми з ними раніше ще познайомилися, на «Вітрі за сходу». Ми зайняли друге місце з піснею «Гей-а, не біда, полюбити козака», про яку ми «згадували в попередній частині інтерв’ю».))) І третє місце тоді зайняли «Брати Гадюкіни». 

- Ви одразу знайшли спільну мову зі Скрябіним? Кузьма з його почуттям гумору, з ним було легко спілкуватись?

- Це трохи помилкове враження про *почуття гумору*. Андрій був замкнутим у собі одинаком, мало говорив, часом був трохи різким. Гумор? Анекдоти і приколи в тодішньому Скрябін зразка 1994-97 років був за Сергієм Герою (Шурою).

Кузьма *включився* десь в 1998 і зробив це доволі впевнено що і засвідчили перші вдалі роботи на ранкових шоу на ТБ.

Але спілкування загалом було безтурботне і веселе…так як ми дуріли…це треба було і бачити і чути! Ми часом самі від свого гумору закочувались під стіл…це все було по справжньому і дуже щиро!

Після одного з таких фестивалів нас помітили у Києві Юра Нікітін і Жора Учайкін славнозвісні засновники студії НОВА!

На той час на студії працював найкращий аранжувальник України Жан Болотов. Ці хлопці професіонали шоу-бізнесу, менеджери від Бога, які створили справжню музичну Імперію, фактично, з нічого, з однієї табуретки, столика і факсу. Раніше вони самі були музикантами, мали свою групу.

В шоу-бізнесі ніколи не було легко, ні тоді, ні зараз. Вони тоді перевернули світ. Ми приїхали в Київ, були одними з перших колективів на студії «Нова» де на той час епатувала та яскраво горіла рівно як і по сьогодні зірка Ірини Білик . Ми записували нові пісні та їздили в тури по всій Україні, з Іриною Білик та «Скрябіном». Бували в багатьох шахтарських містах – Ровеньки, Красний Луч... 

- І як вас там сприймали?

- По-різному. Бувало, що й закидували камінням автобуси, безліч образливих вигуків та випадів... Це було доволі ризиковано і небезпечно! Але нас це не лякало. Ми співали виключно українською, це була наша позиція.

І цим людям – Юрі Нікітіну і Жорі Учайкіну, я вважаю, треба ставити пам’ятник при житті, адже САМЕ ВОНИ були піонерами інтеграції нової української музики зразка 1993-96 років у мізки і серця українців не в залежності від їхнього місця проживання чи віросповідання!

І ми завдяки їм –Ірина Білик, «Скрябін», «Нічлава блюз»- були своєрідними законодавцями моди на українську мову. Адже вони домовлялися із власниками нічних клубів про виступи саме українських виконавців, коли в той час всюди звучала лише російська попса та шансон, а українську називали мовою села.

«Нічлава блюз» це був дивовижний колектив. В нас навіть склад був незвичний. Це один вокал чистий і три гітари. Це те саме, що, уявити собі, одного скрипаля і чотирьох барабанщиків))

В нас була така чиста, доволі ніжна і прозора акустична музика. Ми записали в 1993 році в Києві на ДЗЗ альбом «Вставай сонце», який складався із 12-ти композицій. І це, фактично був наш перший і єдиний альбом. 

- Чому колектив, який мав стільки здобутків та успішно функціонував, припинив існування?

- Ми дуже вдало працювали. Нами і мною зокрема, зацікавились інші продюсери. Проте як часто буває…почались інтриги, мене почали переманювати на свій бік інші функціонери, пропонуючи більш вигідні умови.

Я, в той час 20-річний хлопець, не розумів багато чого. Фактично, мене підставили, що призвело до розриву наших стосунків з НОВА. Ми розірвали контракт напевно керуючись емоціями. Я думаю хлопці могли знайти аргументи переконати мене в прийнятті правильного рішення…але сталось як сталось…

Вони теж не хотіли так просто мене відпускати. Почалися мої митарства. Ці перетягування канату вартувало мені семи років втраченого життя. Було, що я потрапляв на концерт, лунав дзвінок і мене знімали з того концерту.

Усі ці інтриги... в сумі і призвели до розпаду нашого гурту. Хоча мало-хто знає, що працювати до Києва запрошували лише мене одного, але я відмовився, сказавши що поїду лише зі своїми хлопцями.

Всього нас в гурті *Нічлава Блюз* було четверо учасників і ще довгий час допомагав нам в адмініструванні Сашко Лірчук, тепер відомий телеведучий! 

Отже, Нічлава це був – я, Юра Луговий, Костя Тараненко і Анатолій Макара.

В зазначений час на вокзалі нас стояло тільки двоє…, – я і Костя Тараненко, Юра і Толік з різних причин не прийшли… Ми вдвох і поїхали в столицю.Коли був розірваний контракт з студією НОВА, ми ще довго намагалися відновити позиції..співпрацювали з іншими гуртами, самі щось робили..експериментували… Проте ми не могли протистояти величезній машині шоу-бізу. Морально ми були зламані. Але, як виявилось згодом, це був лише початок жорстоких випробувань. 

- Як ти змінився з часу «Нічлави блюзу» як людина, композитор, музикант. Ти став іншим?

- Ну, це запитання можна колись буде поставити патологоанатому!) (Посміхається) Якщо серйозно, я однозначно став іншим. Раніше я був Пьєро, а тепер я Вовк. Я і зараз маю ваду… Занадто відкриті до людей душу і серце, чим регулярно хтось користується.

Коли я приїхав у Київ 19-річним хлопцем, мене закрутила величезна машина, величезний мегаполіс. Я навчився думати і керуватись не лише емоціями. Життя мене закалило і я однозначно став сильнішим. Один Бог знає, через що мені довелось пройти через які образи і випробування. Історій було багато. Були і проблеми з бандитами, відсутність грошей і роботи, житла. За час перебування в Києві я змінив до 30-ти квартир, причому різних і часто просто жив і працював в жахливих умовах..

Назавжди запам’ятаю гуртожиток для шоферів на Березняках. В агентстві нам розповідали одне, що це чудове житло на Лівому Березі, суцільна інтелігенція, а в реальності, коли ми приїхали, то першого інтелігента я побачив на сходах *палацу*.

Квартирою була одна кімната загальною площею 12 кв.м з ліжком, матрацом якого була сітка, яка під вагою прогиналась аж до землі ніби Ти лягав у ванну). Балконів чи лоджій там не було, тож сушити попрані речі доводилось просто в кімнаті. Ми брали в оренду машинку «Либідь» яка справді була птахом, яку під час прання треба було тримати руками і ногами, щоб вона «не полетіла», як той Либідь. (Сміється)

А коли ти приймав душ, ти ставав на піддон, який був під нахилом, вода заливала всю кімнату. Найяскравіші враження були вночі. Бо сам будинок був розташований поблизу озера Тельбін. Ввечері стеля просто «оживала» від комах дивних модифікацій з 4-5 крилами, які не брав ні дихлофос ні старанно замотана булава з 3-х свіжих газет.

За стіною було чути кожен звук. Кожна стіна – це була окрема історія, яку я знав достеменно і чув, хто, коли і скільки разів… 

- А з Ігорем Пелихом в Києві ви продовжили товаришувати, коли він також переїхав у столицю?

- Так. Я є кумом Ігорчика і хресним батьком його доньки Соломії. Ігор спершу працював на радіо «Столиця». Після цього вів програму «Не всі вдома» на 1+1 разом зі своєю майбутньою дружиною Сашою Лозинською.
З Ігорем траплялось багато смішних і кумедних історій! В один з моїх чергових переїздів, я попросив його допомогти мені перевезти речі. Ми вже все перенесли, відпустили шофера, подякували. Вирішили перепалити. Заходимо на балкон, а там – дитячі кульки повітряні у вигляді сердечок, ще якісь мордочки тварин і два мішки цукру. Я аж присів…

Ну ми ті мішки собі на плечі – я один, Ігор другий, в руках повітряні кульки з сердечками, на годиннику пів на другу ночі…та й несемо. Тут міліція з кущів несподівано вискакує.

«Добрий вечір, хлопчики! Що за свято? Що в мішечках? Ручки за спину!» Якби в Пелиха тоді не було з собою посвідчення, що він працівник телеканалу 1+1, то в графі здобутків з’явилось би ще кілька цікавих дописів і з десяток нових пісень у стилі Шансон)))

Ну, і ще один комічний спогад, пов’язаний з Ігорем. Спогад про наші митарства. Це коли, знаєш, буває, заробляєш великі суми грошей, а в один момент – раз, і ти не маєш грошей на жетон на метро.

Київ – це така круговерть. От ти встаєш зранку, те, що було вчора – забудь, працюй і починай усе спочатку, по-новому. Одного разу Пелих, їдучи в Тернопіль додому до рідних накупив подарунків, і щось йому дуже захотілося біляша. А грошей то вже не залишилося, бо ж всі витратив. Залишились якихось 70 копійок, він підходить до бабусі з тими біляшами, хоч і була на той день акція купи 6 біляшів склади кота, бабуся змилувалась над Ігорем і продала одного... Але не мала у що загорнути, то він якийсь папірець в кишені витяг. Задовольнивши потребу, дорахувавши горобців Ігор пішов на свою платформу. Приїжджає потяг, Ігор по кишенях – а квитка немає. Довго він бігав по всьому вокзалу перевертаючи усі смітники, шукаючи той самий «заповітний папірець квиток»... 

- І знайшов?

- Знайшов... (Сміється, тоді похмурніє) Коли починають люди зникати з твого життя – це найстрашніше. Люди, з якими ти ще вчора розмовляв. Дуже важко уявити світ без цих людей. А найстрашніше в ту хвилину, коли ти дізнаєшся про смерть близької людини. Ти не віриш до останнього, що це правда…так несподівано пішов і Ігорчик Пелих і Кузьма… і Владіслав Левицький…Нехай з Богом спочивають…Я десь глибоко в душі сподіваюсь що ми ще там зустрінемось…і я ще зможу і встигну потиснути їм руку… 

- Андрію, що потрібно, щоб народилася пісня?

- Треба, що ніхто не заважав, щоб батьки на дачу поїхали (Сміється). 

- А муза?
- Це, як щось інтимне, потрібно, щоб була абсолютна тиша. Найкрасивіші пісні народжуються через біль. Коли почуття натягнуті, як струна. Саме так і народилась пісня «Навіки». Вона дуже болюча… Це була пісня *жива відкрита рана*…В якийсь момент я навіть подумував припинити писати пісні, бо це як виявилось з роками ставало все складніше і складніше..адже кожна пісня проходить крізь мене наче струм… 

- А чи легко відпускати почуття?

- Дуже важко відпускати. Я не вмію писати не по-справжньому, не вмію любити не по-справжньому. Я не люблю обманювати, не хочу давати зайвий привід, щоб у мене закохувалися, якщо в мене немає взаємних почуттів.

Я завжди до останнього боровся за свою Любов, але з роками зрозумів що не варта тримати людину якщо немає більше пристрасті..немає метеликів в животику чи бажання чути, бачити чи просто мовчати! 

- То яка все-таки для тебе ідеальна жінка? Якою вона повинна бути?

- Ідеальна жінка для мене – це та, якій я довіряю. От і все. Ідеальні стосунки – це ті, в яких є взаємні любов і повага. Стосунки повинні прикрашати життя, а не руйнувати його, робити його різноманітним, кольоровим і приємним!
Потрібно вміти поступатись, поважати, розуміти, вберігати і цінувати кожну мить…поки разом…поки є вогонь в серці, до останнього подиху, адже життя таке коротке!

Ідеальна жінка для мене зараз – це моя мама. Вона, пройшовши стільки життєвих випробувань і зважаючи, яка складна в неї була робота (вона – лікар-кардіолог на швидкій допомозі), не заламалась. Ці всі переживання вона пропускала через себе. Перенесла вже три інсульти. Вона переживає за всіх – за хворих раніше, за дітей, зараз за внуків. Їй треба ставити пам’ятник при житті. Мама ще встигає писати книжки. Перше її видання – «Дзень-дзелень», така книжечка маленька, вірші для дітей, друге – «Дітям про професії».

Вона не нажила жодних статків, не брала жодних «подяк» від хворих як заведено у лікарів.... Вона така в мене і мене таким виховувала.
Була така історія, хтось забув в рейсовому автобусі сумку з грошима – мама віддала водієві. Водій дуже подякував і зник разом з автобусом в невідомому напрямку.

Мама встигає все. Вона завжди підтримує мене, порадить, але приймає завжди будь-які мої рішення. Вона ніколи не намагається *втручатись в мої справи*
Взагалі, зараз в моєму житті є найголовніші це моя Мама, мій Син і моя Сестра, потім Тато і т.д.

Сестра в мене така, що якби мені, припустимо, треба було серце, вона б не задумуючись його віддала. Це моя підтримка і опора від народження! Непорушна скеля розуміння і любові, відданості аж до самопожертви! 

- Андрію, виявляється, ти ще й психолог за освітою. Ти успішно закінчив Тернопільський Експериментальний інститут Психології. Чи працював за спеціальністю і чи знадобилась тобі ця освіта в житті?

- Попри те, що я займався музикою, я доволі успішно навчався. Я міг в останню мить зібратись, згрупуватись і видати *на гора* велику кількість інформації..вивчити все бездоганно! Мене навіть декан Сергій Лазаревський ставив в приклад. Адже хоч на перший погляд видається що психологія це легка наука..насправді…це надскладний предмет, який вимагає рутинної праці та знань які щомісяця оновлюються, вдосконалюються!

За свої 44 я осилив безліч професій, життя заставило і в колгоспі працювати і вантажником на ВАТРІ і журналістом і т.д, але практичним психологом хоч я завжди і був, проте офіційно не працював!

В людях розбиратись я так і не навчився, а особливо в жінках. Це й не дивно, адже 70 років тому у Вірменії був створений експериментальний інститут з питань розуміння жіночої психології, ну і досі поки позитивних результатів немає. (Сміється).

Анастасія Квітковська.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   16402


с