Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Митрофанові дзвони

06.04.2018 16:13   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

Старого Митрофана Глухого люди в селі боялись гірше смерті. Мовляв, якби не він, то обминала б смерть їхнє село, а може б не так часто навідувалась до їхніх осель.

Ось і зараз його згорблена постать з лопатою на правому плечі з'явилась на околиці села, біля крайньої хати, де він мешкав. Для Машуринців цей чоловік був передвісником смерті. Після довгої й нудної зими він знову йшов на цвинтар копати комусь яму. Але копати не для померлого, а для того, хто помре завтра, а, може, й післязавтра. Глухий шостим чуттям вгадував наближення біди. Як йому вдавалось «зчитувати» інформацію про події наступного дня, для всіх було загадкою.

Явдоха Костьова тягнула саме воду з криниці, коли несподівано для себе помітила вдалині чорну цятку, що мала означати постать людини. Уважніше придивившись, впізнала в ній Митрофана. В грудях у неї враз все аж похололо,  на якусь мить вона з переляку не могла навіть ворухнутись. Та за якусь хвилю часу жінку мов вітром здуло. Про всяк випадок вирішила перечекати в хаті. Вважалось поганою прикметою на початку дня віч-на-віч здибатись з Митрофаном. А от Фурт Козюра, якому вже було далеко за вісімдесят, мов приречений, мовчки сидів на лавці біля своєї хати. Йому вже не було куди втікати.

Як тільки Митрофан порівнявся з Фуртом, із-за рогу вигулькнула вантажівка. Водій різко засигналив і... Митрофан звернув на узбіччя, опинившись відтак біля старого Фурта. Той за звичкою поздоровкався та й відразу змовк – все одно ж не чує. Але раптом дід Фурт зловив себе на думці: «А як же ж машина? Адже Митрофан звернув з дороги, навіть не повернувши голову. Не чуючи ні сигналу, ні звуку, як він міг знати про неї? То, може, ногами почув? Казали ж колись старі люди про таких, як Митрофан, що можуть ногами чути. Хто його зна...».

Митрофан мовчки прямує до цвинтаря. Останнім часом йому частенько доводиться туди йти, бо люди мруть, як мухи. А смерть витає в повітрі. Він чує її на запах. Особливо сьогодні. Наперед знає, що сьогодні йому доведеться довгенько попотіти. Чи й не до вечора. Навіть вузлик прихопив із собою з сяким-таким їдлом. Сьогодні не одну яму треба копати, бо страшна біда принишкла за селом і чатує, мов хижий звір на здобич. Ніхто ще про неї не знає, навіть не здогадується, крім нього. А завтра...

Скільки ним вже тих ям копано-перекопано, один Бог знає. Не злічити. Першу яму викопав колись у голодному 33-му, для рідної матері. Не було більше кому, бо всі на кутку поспухали від голоду та й повимирали. А мати його за життя була повитухою, все до породіль ходила. Її смерть так вразила юнака, що він оглух від горя і передчасно посивів. Відтоді й копав ями. Ніхто його не просив, сам йшов. Якась невидима сила гнала його на цвинтар.

Церкви в селі не було ще з часів революції. Отож дзвони не дзвонили і не сповіщали про померлих. Замість дзвонів був Митрофан. А як бачили його люди, то хрестилися. Бо ніс він звістку про завтрашню чиюсь смерть.

Ось і зараз, після довгої зими, вибрався він із хати, як той кріт після зимової сплячки із схованки, і повільно човгав кирзяками знайомою дорогою. Такого він ще не пам'ятав, але цієї зими йому добряче пощастило – в селі не було жодного мерця. Хтозна, чи справився б сам взимку із цією роботою. Сили покидали вже і його, та й роки брали своє.

Сонце пригріває вже по-іншому. І в повітрі пахне чимось таким знайомим-знайомим. Митрофан вдихає на повні груди, напружує старечу пам'ять. Господи, та це ж весна! Весною пахне! Це маленьке відкриття настільки його приголомшує, що він вражено зупиняється. Навіть він, який он старий, а не хотів би вмерти весною...

Сьогодні Великодня П'ятниця, Плащаниця. Піти б зараз до церкви, помолитись разом з усіма. Але там, де колись й справді була в селі церква, тепер шинок. А біля нього троє молодиків. Під'їхали на машинах і вже лика не в'яжуть, такі захмелілі. Розмахують руками, шарпають одне одного за груди, ще трохи – і в хід підуть кулаки. «Оце так «моляться» та ще й у Великодню П'ятницю, – подумав про себе Митрофан. – Ні стиду, ні сорому, нічого вже людського не залишилось в людей».

Митрофан знає, що люди в селі його бояться. Він відчуває це нутром. Вигадали, що він на них нібито смерть насилає. Диваки! Якби не він, то хтось би інший копав ті ями. Минулого року в липні так цілий тиждень відходив на цвинтар, день у день. А хіба ж він того лиха хотів? На все воля Божа. А сьома яма була для його сина...

Люди після того як озвіріли, якогось дня не пустили його на цвинтар, а потім самі ж і приїхали, перепрошували. Хіба він винен, що люди вмирають? Самі винні. Бояться правди, правда очі коле, от і шукають крайнього, такого, як Митрофан. А йому що, звик за життя терпіти й не таке. Скільки здоров'я забрав один лише концтабір!

Митрофан ступає за цвинтарну браму, перехрещується і вже з цього моменту знає, що треба копати три ями. Нікому ще невтямки, а він вже знає. «Господи! Аж цілих три!» – мовить сам до себе і починає від того як ніколи дуже хвилюватись. «Може покликати когось на поміч, де ж він сам ото впорається. А хто захоче, хто піде?» – запитував сам себе.

Та за день він встиг викопати тільки одну яму. Додому повернувся пізно увечері. Дорогою біля шинку знову застав тих трьох п'яних хлопців. Попросив, щоб не гнівили Бога в п'ятницю та й ішли собі додому. Та де там! Це їх так розізлило, що вони схопили Митрофана за барки і викинули на вулицю, ледве піднявся сіромаха.

А наступного дня вранці невістка «на мігах» повідала Митрофанові про тих хлопців, що цілий день «шинкували», а вночі розбились всі троє на машині. Дві ями копались вже без Митрофана.

На другий день після Пасхи Митрофан встав раніше ні світ, ні зоря і знову пішов на цвинтар. Поки дійшов, вже й розвиднилося. Такої ями він ще ніколи в житті не копав. Це була велика – два на два. Широка і простора, щоб вільно дихалося. Та й копалося як ніколи – легко і швидко. Митрофан не міг надивуватися сам собі. А коли сховався в ній по плечі, то несподівано почув якийсь скрегіт. Заступ намацав щось тверде. Це був звичайнісінький камінь. І тоді старого мов струмом пройняло. Як стояв, так і сів. В небі співали пташки, сміялось сонце, десь збоку з землі сочилася вода – і все це він чув! Митрофан обхопив голову руками і заридав, та так голосно, на увесь цвинтар, як над небіжчиком.

Не йшов, а плентався додому, мовчки похнюпивши голову. Нарешті почув на свої вуха, що про нього думали й говорили односельці. А говорили ж голосно, бо не боялись, що почує, бо ж не чув:

– От вовкулака, ходить, людей лякає. А бодай тобі те ходіння вже боком вилізло. – Це була Мотря Півторакова.

– О, суне, як та мара, знову біду на когось накликає. – Це була Павліна Зосимка.

А далі він вже й не слухав, йшов, як під гарматним обстрілом. А на його сиву голову сипались і сипались прокльони, з усіх боків дороги. Такої важкої дороги у нього ще не було в житті. Здавалось, що Митрофан ще більше від того зігнувся, загруз у землю, постарів і посивів. Він ледве живий приплентався додому. Останні сили, здавалось, вже покидали його. Боже, який жорстокий світ оточував його! І він досі в ньому жив. Довкола були не люди, а звірі. Вдома його зустріла невістка: «А доки воно ото човгатиме. Само мучиться й людей кругом себе мучить!».

Життя для Митрофана втратило будь-який сенс. Він помився, поголився, одягнув вишиту сорочку, перехрестився, ліг...і вмер.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews