Лариса Івшина

Лариса Івшина

журналіст, редактор, газета "День"

Лiна Костенко – геній в умовах розблокованої антикультури

19.03.2018 01:31   Джерело: Газета День, №47-48, (2016)
Автор : Лариса Івшина

Ліна Костенко — вціліла частина «української фрески», орієнтуючись на яку, ми — з великими зусиллями — могли б відтворити культурний та духовний образ нашого народу. Образ, доволі серйозно поруйнований віками, пошарпаний геополітичними вітрами та власними інертними, антикультурними та деструктивними діями. Ліна Костенко — це реальний доказ Культури, духовний сигнал нам, «досвітній вогонь», використовуючи класичний вислів Лесі Українки, 145 років від дня народження якої ми зараз відзначаємо. 

До речі, між ними — пряма спадкоємність. Леся з дитинства була мені дуже близька, і, до речі, мене й назвали, як і багатьох дівчат на Волині, саме на її честь. Такою була в наших краях духовна аура Лесі Українки. Незабутнє враження в дитячі роки справила Лесина «Лісова пісня»; і зараз для мене це — ключ до відтворення у майбутньому екосистеми Волині. Але одразу за Лесею, за природністю входження в мій життєвий простір, йшла Ліна Василівна Костенко. 

Леся для мене була не тільки рідною, своєю, а й всеохоплюючою. До речі, важливий штрих: коли я в дитинстві ходила в наш Будинок культури (справжній осередок культури, де було достатньо аматорства, але водночас там можна було подивитися справді хороші фільми, цікаві самодіяльні вистави), то в цьому будинку висів великий плакат (зараз сказали б, банер), де нашим земляком-художником були накреслені такі рядки, які я вивчила, ледь навчившись читати:

...Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть —

і настане

Ще й для мене весела весна» 

Мене не треба було примушувати в школі вчити вірші Лесі. Для мене то був камертон. І ясно відчувалось, що це — абсолютно недитячі вірші. Й до сьогодні я вважаю їх одними з найбільш тонких духовних «струн» у цілій творчості Лесі. 

Треба сказати, що ще в школі мені дуже пощастило на знакове знайомство. Про мене написала талановита журналістка з волинської обласної газети. Але вона не просто зібрала похвальні відгуки моїх друзів, однокласників. Вона, ця журналістка, дуже уважно поставилась до мене, процитувала рядок з мого щоденника, де я писала: «Якби мені пощастило віднайти філософський камінь, який буде безпомильно відрізняти добро і зло». Очевидно, довірившись мені, ця журналістка звернулась до мене із дещо несподіваним проханням. Річ у тім, що у нас в Локачах була, як на той час, дуже непогана книгарня із доволі широким вибором книжок. До речі, була також і гарна бібліотека. Ці всі «книжкові маршрути» — особлива частина мого життя. І ось ця жінка попросила мене, щоб раптом, якщо я «вполюю» (бо знала, що в таких невеликих містечках, як наші Локачі, можна зовсім несподівано потрапити на таку прецікаву книжку, про яку в столиці годі було й мріяти) книжечку Ліни Костенко, то, будь ласка, придбати цю книжку для неї. От саме тоді я вперше почула це ім’я. Для мене це було справжнім відкриттям — адже в школі тоді ніхто не культивував такого знання. 

І я ходила, пам’ятаючи про це прохання, до нашої книгарні регулярно. Одного разу мені, нарешті, страшенно пощастило, і маленька, «худенька» збірочка Ліни Василівни під назвою «Неповторність» якимось дивом потрапила мені до рук. Книга з простим, делікатним обрисом... Зараз я навіть не можу пригадати, скільки ж вона коштувала. Напевно, менше карбованця. Я, звісно, купила дві ці книжки (одну для себе), бо вже зрозуміла, що якщо така досвідчена людина просить саме про цю книжечку — то це якраз те, що обов’язково треба дуже уважно прочитати. Я занурилась у читання і пам’ятаю й дотепер (мабуть, пам’ятатиму завжди), яке неймовірне враження справила на мене мова Ліни Василівни. Саме тоді я віднайшла свій образ України. Я дуже багато читала тоді різноманітної історичної літератури, але вона здебільшого звернена до втраченого минулого. А в тому світі, в якому я росла й дорослішала, мені треба було відкрити свій образ майбутньої України. І я побачила, що це може бути здійснено цілком по-українськи, гармонійно, абсолютно інтелектуально й сильно, з різними образами, запозиченими зі світової літератури (не всі з них я, можливо, тоді знала). Але це все стало надзвичайно могутнім поштовхом до розуміння того, якою є Україна і якою вона може бути. 

Між іншим, для мене це завжди було антитезою до того, що я називаю «пустопорожнє красне письменство». Бо мені було в цьому «письменстві» (хай навіть воно й друкувалося на сторінках «Літературної України») забагато солоду. Я люблю сильну думку. Хоч красиві образи, метафори — це, звичайно, добре, проте навіщо заповнювати простір порожніми словами? За такими словами не знайдеш енергії думки. А саме за енергією думки, як правило, є вчинок. 

Мушу зізнатися, що вже пізніше, в Києві, я не належала до тих людей, які за будь-яку ціну прагнули познайомитись з тодішніми «світилами». Можливо, давалося взнаки і невпевненість у собі — занадто великі величини, — і острах сказати щось таке, що не варте уваги таких людей. Але пізніше я не раз, ставши вже професійним журналістом, переконувалась у тому, що наша професія, якщо ти справді робиш щось цікаве й значне, дає завжди шанс наблизитися до воістину непересічних людей. І ось у 2002 році я познайомилася з Ліною Василівною особисто. 

Трапилося це так. Наша газета оголосила тоді акцію «Подаруй книгу бібліотеці в Чорнухах» (як відомо, це батьківщина Григорія Сковороди). Це була, мабуть, перша потужна волонтерська акція. Ми зібрали кілька... КамАЗів із причепами книг. І от коли ми в редакції вже готові були відправляти їх у Чорнухи — до нас завітала сама Ліна Василівна! Письменниця, яка вкрай рідко з’являється на публіці! Пригадую, мене тоді вразила така проста думка: оце якесь маля, може, школяр у Чорнухах скоро візьме до рук книгу, передану самою Ліною Костенко (а Ліна Василівна дещо власноруч і надписала). Помітила, вона тоді була дуже елегантно й водночас демократично вбрана. Ліна Василівна поставила тоді дещо несподіване запитання, звертаючись до мене: «Звідки ви така... (і після паузи) автентична?». Я відповіла: «З Волині». На що вона сказала з неповторною інтонацією: «А-а-а...». 

Ще декілька найцікавіших моментів з нашого особистого спілкування. Коли 2004 року Польща вступила до Євросоюзу, з’явилося багато аналітичних публікацій, присвячених цій події. Ліна Василівна теж про це писала — і я запитала її: «Ліно Василівно, чому, як Ви вважаєте, Польща вже в Європі, а Україна досі в «сірій зоні»? І вона відповіла дуже просто й сильно: «Тому що Польща завжди була і є Польщею, а Україна досі не є Україною». 

А іншим разом Ліна Василівна коротко розповіла, як вона працює. Спочатку — на комп’ютері, а потім раптом «відкривається» щось, що майже неможливо означити словами і що можна визначити лише найвищими зразками поезії. Зрозуміло, ніколи не можна передбачити, коли саме це станеться. Це — «пряме підключення» до Всесвіту, до ноосфери. У такий час Ліна Костенко може по кілька днів не виходити з дому, навіть по хліб. Оксана Пахльовська якось розповіла, що вона через це купила мамі... хлібопічку. 

Духовний простір Ліни Костенко є глибоко драматичним, як глибоко драматичною є й сучасна доба історії України. Я б сказала, трагічною. Згадаймо, як Джеймс Мейс писав, що Україна й досі переживає трагедії біблійних масштабів. Позаду нас, неосмисленими, «нерозкопаними» лишились великі уламки великих цивілізацій. А Ліна Василівна не один раз посилала дуже потужні сигнали суспільству, закликаючи українців робити висновки з трагедій минулого. Щоправда, Ліна Костенко й мовчала дуже довго, роками й роками, боячись зашкодити крихкій незалежності (принцип лікаря: «не нашкодь»), відчуваючи колосальну відповідальність за кожне оприлюднене слово. Принаймні, я розумію це саме так. 

Ліна Василівна ніколи (!) не писала «конформістських» віршів, не підписувала колективних листів, схвалених «нагорі». Чому? Очевидно, у неї з цим стилем естетична несумісність. 

Для мене Ліна Костенко — митець з надзвичайно потужним не лише романтичним «крилом», але й філософським. Вона — з тих «шістдесятників», які ніколи не декларували свою приналежність саме до цієї течії, але залишили непроминальний слід у нашій культурі. 

І водночас — не були почуті, і це — драма для України. Вже на наших очах ми могли спостерігати, як відбувалась десакралізація, навіть відторгнення творчої спадщини «шістдесятників». На моє глибоке переконання, це, як мінімум, масштабна помилка, яка вже завдала відчутної шкоди нашій культурі і яка мала, а можливо, ще матиме й політичні наслідки. 

А для нашої газети було і є великою честю, що Ліна Костенко — публіцист друкувала на шпальтах «Дня» свої статті (перечитайте хоча б книжку «Війни і мир» із серії «Бібліотека газети «День»). Ті пророчі «знаки», які Ліна Василівна заклала у своїх статтях, нам ще належить розкодувати, і ця робота — на багато років. Можна, гадаю, стверджувати, що в українському суспільстві вже існує, вже народилася «партія» Ліни Костенко (спочатку це були «фан-клуби»), на жаль, політично не організована. Згуртувати цих людей, познайомити їх один з одним, скоординувати їх зусилля — в цьому я теж бачу одне з важливих завдань «Дня». 

1991 року Ліна Василівна виступила в тодішньому Волинському (тепер Східноєвропейському) національному університеті на симпозіумі, присвяченому Лесі Українці, з доповіддю «Геній в умовах заблокованої культури». Вважаю, що її мають викладати в усіх університетах. Ліна Костенко говорила про Лесю. І не тільки про Лесю... 

«Між іншим, у давніх греків у демос не входили раби. А в наших реаліях ще довгий час даватимуться взнаки інерції рабської психіки, які ще не раз демократію зведуть до плебейства та охлократії. Тож не дивно, що якщо природа надалі й розщедриться на генія, то вже зараз назріває зовсім нова проблема. Як у плані тієї ж ворожнечі «художника і черні», так і в перспективі сірішій: у сприятливих умовах геній уже не є детонатором суспільства, відтак суспільство може й не «розпізнати» його, не ідентифікувати як генія, як діагностика своїх станів. І геній і саме суспільство можуть стати заручниками нових маніпуляційних масмедійних технологій, які призведуть до аберації критеріїв не згірш від учорашніх ідеологічних імперативів». 

Вчитаймося.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Газета День, №47-48, (2016)   6508