Тернопільський композитор Андрій Підлужний: «Я вже «наївся» популярності»

22.02.2018 12:43   Джерело: НОВА...
Опубліковано : Новини Тернопілля

Відомий співак та композитор — про творчі плани, вкрадені пісні, мрії про «половинку» та майбутню книжку, - пише НОВА...

Заслуженого артиста України Андрія Підлужного тернополянам представляти зайве. Він — наша зірка та гордість… І це не просто «дифірамби», а об’єктивний факт: на це у нього навіть документальне підтвердження є! Зірка Андрія Підлужного уже два роки як сяє на тернопільській Алеї Зірок, а нещодавно наш талановитий земляк отримав нову відзнаку: під час форуму «Благословенне Тернопілля» у столиці був нагороджений відзнакою «Гордість Тернопілля». Проте наша нинішня розмова — не лише про це…

— Андрію, перерахунок твоїх творчих іпостасей може зайняти добрих півгазети: співак, музикант, композитор, автор текстів, продюсер, телеведучий, актор…

— А віднедавна — ще й режисер! Уже незабаром, 2 березня, відбудеться прем’єра нового відеокліпу гурту «Нічлава» на композицію «Вовки», знятого у співпраці з компаніями Neoline та «Фототайм», де я, окрім усього, виступив ще й у ролі режисера. Для цього дуже придався увесь мій чималий досвід роботи на телебаченні. І оскільки режисерський «дебют» вдався, на цьому не зупинятимуся — планую ще декілька робіт, де я буду виступати режисером.

Ми замахнулися на дуже круту штуку — це навіть не кліп, а міні-фільм! Він має цікаві й незвичні технічні вирішення, а також по вінця наповнений містикою… Містика присутня і у кліпі, і була у нас під час зйомок! У нас була дуже цікава локація — знімали у Збаразькому замку, у кліпі задіяно багато цікавих людей — і професійних, і непрофесійних акторів. Наприклад, голос за кадром належить народному артисту Грицю Драпаку — у нас його більше знають як гумориста, а він розкрився як серйозний актор драми…

А щодо «іпостасей»… Розкажу найсвіжішу історію, що трапилася і мною нещодавно, коли я їздив до Києва, аби нарешті владнати питання щодо авторських прав, бо останнім часом чомусь почастішали неприємні випадки щодо їх порушення… У нас узагалі з цим цілковитий бардак: скажімо, за свою пісню «Вставай, Сонце!» я з 1992 року, відколи вона була написана, не отримав жодної копійки роялті. Нічогісінько — за двадцять з лишком років! А ще я з жахом виявив, що з 2000 року з незрозумілих для мене причин був зареєстрований як російський композитор! Тому я лише кілька днів тому як офіційно став українським композитором…

— Повертаючись до теми про дотримання авторських прав: десь за кордоном творча особистість твого рівня могла б небідно жити тільки на відсотки від авторського права. Але, вочевидь, не в нашій країні…

— Абсолютно вірно… В інших країнах є повага до автора пісні: про нього не забуває ні виконавець, ні журналісти. От, наприклад, нещодавно конкурсант на вокальному шоу «Голос країни» співав мою пісню «Закрили твої очі», а її автором вказали… Тіну Кароль, а не мене. Це завжди залишає прикрий осад. Пам’ятаю, як якось одна з тернопільських газет написала: «Тернопільський студент виконав пісню Тіни Кароль «Ніжно», і словом не згадавши, що написав її тернопільський композитор…

Навіть коли я, співпрацюючи з виконавцями, підписую з ними відповідні документи, там завжди знаходиться певний «секретик», який потім може вилізти мені боком. Дехто узагалі заявляє, мовляв, а хто такий композитор чи автор тексту, пісню «робить» саме співак… Але тоді виходить, що будь-хто, прочитавши «с вираженієм» вірш Шевченка, може присвоїти собі його авторство…

— Будучи не лише композитором, а й співаком, не важко «віддавати у чужі руки» свої пісні?

— Так вони нікуди не зникають, — віддається право на механічне відтворення пісні. Зрештою, коли Тіна Кароль заспівала мої пісні, це і для мене, і для неї відкрило нові горизонти. І хоча нині, коли повним ходом триває робота нам новим альбомом «Нічлави», часу на «позаштатну» творчість залишається небагато, все ж творчо співпрацюю із нашим земляком, співаком Тарасом Мельником, Сашком Алексєєвим, львівською співачкою Юлею Думанською, планую нову пісню для Тоні Матвієнко та разом із нею в дуеті записати у новому аранжуванні мою композицію «А може, ти…» і зняти на неї спільний кліп.

— Прихильники, без перебільшення, культового гурту «Нічлава» (а їх у нашому місті, і не лише тут — дуууже багато!) були приємно потішені звісткою про його «реінкарнацію»…

— Ну, повноцінної реінкарнації не відбулося, бо першопочатковий склад гурту був ширшим, ніж є зараз… Я максимально намагався зібрати докупи усіх хлопців, проте нині у кожного свої справи, інша робота, інше життя… Я їх розумію. Наразі працюємо удвох — я і музикант з Чернівців Андрій Гураль, з яким ми писали пісню для Тоні Матвієнко «А може, ти…». Ми спершу дистанційно співпрацювали, згодом я їздив до нього у Чернівці… У нас назбирався уже чималенький список пісень, і ми потихеньку набираємо оберти, працюючи над ними. А ще будемо намагатися, щоб кожна пісня з майбутнього альбому мала свій відеокліп, уже готові усі сюжетні лінії. «Нове життя» «Нічлави» почалося із пісні «На віки» і продовжиться композицією «Вовки». До слова, разом із партнерами — ведучими Сергієм Фалею & Юрієм Мікоф та турфірмою CoralTravel та салоном хутра Ferrizo та ще багатьма — започатковуємо серію заходів PRIME TIME ТЕРНОПІЛЬ. Це ексклюзивні вечірки, перша з яких стартує 2 березня. Окрім прем’єри кліпу «Вовки», будуть також покази відомих тернопільських модельєрів — наприклад, Лідії Яніцької, співак Сашко Алексєєв презентує пісню «Скільки літ» на слова Василя Ярмуша та на мою музику, будуть і розіграші цікавих призів, і оригінальні частування. Такого в Тернополі ще не було! Хочеться трошки «розворушити» рідне місто…

“Вовки” у Збаразькому замку.

— До речі, про рідне місто. Традиційна схема усіх тернопільських музикантів: «Чемодан, вокзал, столиця», ти ж, навпаки, руйнуючи стереотипи, після багатьох років у Києві повертаєшся до Тернополя!..

— Якби мені той розум, що я його маю нині, та й у мої тодішні 20, я не набив би багато гуль… Це стосується багатьох речей, і Тернополя зокрема… Зрештою, Тернопіль — той же Київ, тільки без Хрещатика та метро. Якщо у Києві ти живеш і працюєш на одному березі, то різницю між ним і Тернополем і не особливо помітиш… Те ж повітря, ті ж люди, (можливо, у них трошки зліші, — авт.)… Нині завдяки інтернету кожна талановита людина може прославитися, не виходячи з дому… До слова, зрозумівши, що, як не прикро це констатувати, повноцінний український музичний канал у нас так і не сформувався, я зрозумів, що набагато ефективніше розкручувати власний youtube-канал…

— Можеш продовжити речення: «Якби не артистом, то став би…»

— Добрим футболістом! Хоча у різні періоди життя було по-різному. У батьків збереглися записи — старі, ще на «бобінах», де я зовсім малесеньким співаю, розповідаю віршики… Мене змалку приваблювала музика. У нас вдома було піаніно, і моя сестра постійно грала на ньому, а я був «на підтанцьовці». Ще мріяв бути військовим, але мене «переманив» футбол… Я професійно грав, показував хороші результати, але потім отримав травму, причому таку серйозну, що міг узагалі не ходити… На щастя, усе обійшлося, проте на фоні спортивного «антракту» я знову звернувся до музики. Хоча я від неї ніколи особливо й не відходив. Пригадую, як ходив на тренування: в одній руці сумка з перевзуттям, в іншій — папка із сольфеджіо. Хлопці ще сміялися — «О, музикантішка…» Але коли ми зустрілися через роки, то сказали: «Бачиш, Андрію, даремно ми тоді сміялися…»

Словом, склалося, як склалося… Закінчив Тернопільський інститут педагогічної освіти за фахом «психолог», але перемогла, знову ж таки, музика. Проте я вважаю себе досить лабільним, легко перегруповуюся і освоюю нові спеціальності. У разі чого не пропаду… (Сміється, — авт.)

— Ілон Маск якось проводив експеримент: жив на долар у день, щоб провірити, чи не «пропаде у разі чогось»…

— Я теж так «перевіряв», — правда, якщо він виживав на мінімумі грошей «штучно», то я у певні періоди свого життя — по-справжньому (Сміється, — авт.) Таких історій назбиралося уже стільки, — можна уже й книжку писати! І до речі, про книжку. Можливо, уже незабаром я зможу додати до своїх творчих іпостасей ще одну — письменника. Не розкриватиму поки усіх «карт», проте я уже засів за написання книги, ведуться перемовини з видавництвом… Буде цікава збірка спогадів та невигаданих історій. Я її поривався написати давно, навіть ескіз обкладинки був готовий… Окрема «сторінка» цієї книги — спогади про нашого земляка, мого близького друга і кума Ігоря Пелиха. Ми жодного разу не могли зустрітися, аби щось не «втнути»… (Сміється, — авт.) Розкажу одну. Наприклад, за час проживання в Києві я змінив рівно 54 зйомних квартири. Щоразу переїжджай, перевозь речі… Під час одного з чергових переїздів Ігорчик приїхав до мене допомогти. Коли майже усе було завантажено (лишились тільки надувні кульки-сердечка, які я хотів забрати для сина) ми вийшли на балкон перепалити (тоді я ще палив), і там я побачив ще два мішки цукру! Тепер уяви картину: друга ночі, ми йдемо темними київськими вулицями: із мішками цукру на плечах і кульками-сердечками в руках, і тут з-за рогу вигулькує міліція: «Добрий вечір, хлопці! Не важко?» (Сміється, — авт.) Якби не було в Ігоря журналістського посвідчення з телеканалу 1+1, то нам би всі «висяки» за останній місяць «пришили». Таких історій було мільйон, і я про них буду розповідати. Узагалі, той період життя був настільки насиченим, що вистачить на кілька романів…

До слова, саме з Ігорем Пелихом я розпочав свою співочу кар’єру. У нас в Тернополі був гурт «Чорний мандрівник». Ігор був вокалістом, я ж грав на бас-гітарі… І от одного разу хлопці пішли палити, а я залишився, узяв до рук гітару і заспівав… На мій спів позбігалися усі хлопці, — сиділи і зачаровано слухали… У той же вечір Ігор став басистом гурту, а я — вокалістом…

— У твоїй музичній біографії була і «скрябінська» сторінка, де поєдналося і веселе, і сумне… Мало хто знає, що пісні «Спи собі сама» та «Мовчати», — твого авторства…

— То був дуже непростий період: цікавий і нелегкий водночас. Я був частиною гурту і інтегрував у нього свою творчість, замість того, щоб самому розвиватися як артист. Зате як ми тоді дуріли, веселилися, кожна поїздка була просто казкою… Ми з Кузьмою вміли і сміятися до сліз, і відчайдушно сваритися, а потім, коли мирилися, навіть плакали… А одного разу посварилися і так і не помирилися… І якось так вийшло, що з того часу і до його трагічної загибелі жодного разу навіть випадково не бачились. Навіть коли були на одних концертах, не пересікались… Хоча мені й переповідали, що він шкодував про нашу сварку, так само, як і я… Це були насправді нічого не варті дурниці, які ми могли запросто вирішити, і, можливо, з часом це й зробили б… Для мене його загибель — не лише шок, а й загадка. Він був дуже хорошим водієм, міг із заплющеними очима розібрати, а тоді знов зібрати машину. Я найбільше хотів би, щоб він жив. Ми б разом багато чого ще могли зробити. У нас лишився спільно творений невиданий альбом «10 кольорових історій», про який фактично ніхто не знає.

— Одне з тернопільських видань недавно внесло тебе до рейтингу «найбільш завидних женихів» Тернополя. Як тобі у цьому статусі, шанувальниці натовпами не бігають, не докучають?

— Чесно кажучи, натовпів шанувальниць за собою не помічаю, хоча, пригадаю, було таке, що доводилося уникати надмірної уваги… Я справді хотів би знайти свою половинку, але зараз на цьому не зациклююся. Я не хочу пригод, я хочу прийти додому, і щоб мене там хтось чекав. Хочу відчувати себе потрібним комусь… Хотів би ще діток — хлопчика чи дівчинку… Це все насправді дуже прості речі, але саме про них я мрію.

Зізнаюся, я вже «наївся» популярності. Так, нічого таїти, свого часу я цього хотів, прагнув, але коли це сталося і ти відчуваєш, як до тебе постійно прикута увага, це дуже важко. Мені простіше і комфортніше, коли ніхто мене не впізнає і не перепиняє… Нині я найбільше люблю затишок.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: НОВА...   12292