Валентина Семеняк

Валентина Семеняк

журналіст, фотохудожниця, письменниця

Рід… на мові тримається

21.02.2018 11:23   Джерело: TeNews
Автор : Валентина Семеняк

І це свята правда. Бо тільки вона – мова, має здатність передавати від покоління до покоління інформацію про  минувшину, яка багата своїми звичаями та традиціями. Все це не просто гуртує, а єднає. Бо що таке гурт? Це певна окремішність, частинки цілого. І лише єдність «народжує» нову колективну ознаку – пам’ятати, берегти.

Не завжди людство мало можливість достеменно записувати інформацію про довколишній світ. Накопичені знання дуже часто передавались і передаються з вуст у вуста. І якщо взяти  історію кожного окремого роду, то,  здебільшого, так воно і є. Після відомої біблейської історії з Вавилонською вежею, коли світ заговорив багатьма мовами, у кожного народу з’явився шанс… знову знайти дорогу до самого себе, не втративши свою ідентичність. Багато народів впоралися з цією місією, але, на жаль, не всі. Серед цих «не всі» перебуває й Україна.  Мова –це матеріальна одіж наших думок, яких в нестримному потоці породжує неспокійний розум. Факти – річ уперта. А вони свідчать про те, що найбільше енергії людина губить через очі і язик. Очі – зрозуміло, дзеркало душі. А пусті балачки  – переливання з пустого в порожнє по кілька годин поспіль, спустошують душу (це ж яка сила мови!). Тому й не дивно, що знаючи про це, ченці (монахи) часто беруть обітницю мовчання, не розмовляючи (хто як) по кілька тижнів, місяців, а то й років. Безперестанна внутрішня молитва під час мовчання допомагає накопичити чимало енергії, яка іноді дарує просвітлення і відкриває надможливості людського тіла. Ось, що таке МОВА.  

Коли ж людина свідомо цурається і зрікається рідної мови, у неї розривається енергетична пуповина з родом і вона не отримує суттєвої і важливої підтримки. Успіх і щастя оминають таких, особливо, що стосується їхніх дітей. До речі, минулого тижня (тут, в Індії) з колегою Людмилою Островською стали свідками «цікавих» випадкових зустрічей  із нашими земляками. Почувши українську,  якось підійшов до нас юнак і запитав: «Вы с Украины? А я с Киева». А чому не розмовляєте українською? «Потому что в душе я русский!» – такою була горда відповідь. А потім на вокзалі в Бангалорі (знову ж таки, почувши нашу українську), до нас підійшла жінка з чотирирічним хлопчиком: «О, а откуда вы? Я с Черкас». Людмила Островська, я, мій рідний брат – ми всі родом із Черкащини, приємно здивувалися, але продовжували спілкуватися українською. Жінка намагалася з нами говорити українською, але онук, який постійно її шарпав, говорив російською. І вона бідолашна просто «розривалася»: з нами їй хотілося говорити рідною, але онуку вона відповідала не дуже доброю російською. Та що там далеко ходити. Моя двоюрідна сестра, яка народилась в Сибіру і майже все життя живе в Україні,  вперто розмовляє російською, і її діти, і її внуки. Бо так навчила її мати, моя тітка.

А ось після зустрічі з Оленою, яка приїхала до Індії  пілігримом аж із Красноярського краю Росії, залишилися світлі спогади. Бо коли ми з нею познайомилися, то їй якраз перед цим передзвонили і повідомили, що померла її свекруха. Через кілька днів ми знову випадково зустрілися. Вона підійшла першою і сказала українською з акцентом: «А я вас побачіла».  Зрозуміло, що я дуже здивувалася.

- А звідки ви знаєте це українське слово?

- Моя бабуся родом із Чернігівської області, їх виселили. До останнього дня говорила українською. Ми з братом були ще малими не дуже добре запам’ятали, але корені наші з України.

Ось такі історії. Хтось живе в Україні і бездумно нехтує нею, а хтось живе на чужині, але глибоко в серці несе пам'ять про землю свого роду.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   827


с