— Чому вирішили присвятити своє життя музиці, але обрали для цього військовий напрямок?
Перегляньте також:
- Не стало воїна з Тернопільщини – обірвалося життя Володимира Леськіва
- Щемлива історія 22-річного воїна з Тернополя, який вижив після скидання вибухівки з дрона
— У нашій родині ніколи не було ні професійних музикантів, ні військових. Будучи малим, якось по телевізору побачив військовий оркестр і сказав мамі, що хочу бути «он тим дядьком». Мама віддала мене до музичної школи тому, що не хотіла, щоб я тинявся вулицями без діла. А справжнє захоплення музикою прийшло вже в процесі навчання, коли почало щось вдаватися, коли почав здобувати перші перемоги в конкурсах. Навчаючись у 8-ому класі, я вже знав, ким стану.
— Склався стереотип, що диригент має вміти грати чи не на всіх музичних інструментах. А як у вас?
— Я закінчив музичну школу і училище по класу кларнета. Граю на саксофоні і на фортепіано. У професії диригента не так важливо вміти грати на музичних інструментах, як знати технологію всіх інструментів, їх діапазон. Тому що, розписуючи аранжування, диригент має знати, як на музичному інструменті може заграти музикант, під силу йому виконати написане чи ні, і, відповідно, писати так, щоб він з цим упорався.
— Під вашою орудою Тернопільський військовий оркестр зайняв друге місце у всеукраїнському конкурсі «Герої не гинуть, герої живуть у піснях». Розкажіть про цей конкурс, як готувалися до нього, яку пісню виконували?
— Цей конкурс – нагода вшанувати пам’ять загиблих, увіковічнити їх у піснях. Я попросив співачку та волонтера Софію Федину написати слова для пісні, а київський композитор Володимир Конончук написав музику саме для цього конкурсу. Так дали життя пісні «Герої не вмирають». Це зайняло багато часу, адже Софія живе у Львові, у неї, як і в оркестру, були свої гастролі. Тож, щоб здійснити професійний запис на студії, нам знадобилося більш ніж півроку.
— Тернопіль має ким пишатися. Чого лише вартує рекорд України — виконання Державного гімну та дефіле військового оркестру на глибині 289,5 м у соляній шахті. Як наважилися на таке?
— Задум встановити цей рекорд виник спонтанно. Ми, перебуваючи в зоні АТО, дізналися про шахту в місті Соледар, у якій облаштували імітований музей-санаторій. З’явилося бажання дати там концерт. У мене виникла ідея, що це може стати рекордом України. Оскільки досі ми цим не займалися, на підготовку пішло близько місяця. Треба було спочатку подати заявку в Національний реєстр рекордів України, потім очікувати її схвалення експертною радою. Було важко, бо потрібно було домовитися з керівництвом держпідприємства «Артемсіль», щоб провести цей захід в їхній шахті.
— Нещодавно цей рекорд був визнаний одним з найкращих в Україні…
— У грудні 2017 року керівник національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова запросила мене до Києва у НСК «Олімпійський», де були представлені кращі рекорди України, деякі з яких навіть є світовими. Там був великий вимпел, на якому були фотографії усіх рекордів , і одне з фото — наше. Це дуже приємно.
— В яких містах України вам вдалося побувати разом з оркестром?
— Це практично вся Західна Україна, Київ і зона АТО – Луганська область повністю і частково Донецька.
— Як часто їздите в зону АТО?
— З оркестром їздимо два рази на рік — переважно навесні і восени. Побували там з концертами, відвідали підрозділи нашої частини, великі міста, села, селища, школи, пропагуючи українську музику, показуючи, що українські військові – прості, звичайні хлопці, які захищають свою країну.
— Якою була реакція місцевого населення на українських військових?
— З кожною поїздкою в зону АТО я спостерігав, як змінювалася реакція місцевих. У Дебальцевому в 2014-2015 роках 90% населення просто мовчало, бо не знало, хто в місто прийде завтра. Коли ми приїжджали, давали концерти просто на вулиці, на них приходило 3-5 місцевих. А вже наприкінці 2016-го ми збирали повні зали.
— Ви воювали на Сході і навіть були поранені. За яких обставин це сталося?
— З 2012 року я проходив службу як начальник оркестру в Тернополі, а наприкінці 2013-го нашу артилерійську бригаду було розформовано і для подальшого проходження служби я пішов у 128-му гірсько-піхотну бригаду. У складі цієї бригади 6 жовтня 2014 року прибув у зону АТО, в місто Дебальцеве. 17 лютого, менш ніж за день до виходу наших військ з Дебальцевого, внаслідок розриву міни отримав вогнепальне осколкове поранення в ліву ногу. Я 10 хвилин промучився і навіть не знав, що поранений. Вже після виходу з Дебальцевого звернувся в Мукачевський госпіталь. На обстеженні у хірурга було виявлено інородне тіло.
— За час, проведений в зоні АТО, що вас найбільше вразило?
— Мабуть, те, як люди, настільки різні за політичними і патріотичними переконаннями, живуть настільки близько один від одного. Не можна сказати, що в Донецькій чи Луганській областях всі за Росію чи за Україну. Там є і патріоти України, і симпатики «Раші». Більше того, вони живуть один з одним по сусідству. На Сході немає чогось такого національного. От ми святкуємо День Незалежності України. А як там святкувати, якщо для одних це свято, а для інших – ні…
Олена Водарська
