Коли довго дивитись на сонце, то його яскрава пляма фіксується на сітківці ока і потім навіть коли заплющити очі, то продовжуєш його бачити якийсь час.
Так само і з людьми та ландшафтами навколо нас, якщо достатньо довго на когось дивитись, то потім ніяк не можеш позбавитись їх образів, вони продовжують маячити перед очима, напівпрозорі, накладаючись вже на нових людей і на нові ландшафти, змішуючись рисами і контурами.
Перегляньте також:
Читайте також
По суті ми носимо усі свої світи із собою і навіть коли різко переїжджаємо чи змінюємо оточення – інерція попередніх світів ще дуже довго з нами. Наші старі світи – як періоди розпаду радіоактивних елементів, довгі роки ще випромінюють радіаційний фон, серце потріскує іноді лічильником Гейгера і щоб могти притомно жити далі – мусимо споруджувати їм бетонні саркофаги-накриття. Але вони там, ми це відчуваємо.
Думаю, що стареча деменція якраз в тому і відбувається – ми за життя накопичуємо достатньо образів і картинок у пам’яті і зрештою з реального світу переходимо жити у них, не особливо вже переймаючись реальністю. Це такий елегантний спосіб перестати впізнавати світ і перейти на інший бік вулиці.
І наша пам’ять, та, котра нам допомагала вчити у школі вірші за два прочитання – піде проти нас і усе життя запопадливо підсовуватиме нам обличчя і моменти, як суддя піднімає таблички з оцінками.
Неважливо, де ти зараз і чого досяг, важливо на сітківці чиїх очей ти відображений.
