Не знаю, хто ненароком а чи спеціально закинув у віртуальний простір вислів «зона культурного лиха», назвавши так територію України, але душу він не гріє, тільки збиває з пантелику. Розумію, що той, хто так сказав (чи написав), мав на увазі ситуацію із кризою духовності у мистецтві, освіті, книговиданні, зрештою, у мовному питанні. Але ж вчитаймося уважніше і прискіпливіше. Хіба може «лихо» мати відношення до культури чи, навпаки, культура до лиха? Та якби Україна направду стала сьогодні зоною культурного лиха! У це навіть важко повірити. Про це можна лише мріяти! Уявляєте, це все одно, що засилля, ні, епідемія культури раптом звалилась на нашу державу. Та така епідемія, що народ не може від неї оговтатись: у кожному селі кінопалаци, у кожній хаті «компи», Інтернет-зв’язок. Сільські жіночки замість бурякових плантацій (бо там все нарешті вже механізовано, автоматизовано) до сьомого поту «вкалують» у танцювальних та хорових гуртках, найбільшою популярністю серед них користується, звісно, «хіп-хоп». Сільські дядьки натомість вільний час проводять у сільських кнайпах (буфетах), смачно попиваючи свіжо-відтиснений сік ананаса, жваво обговорюючи шкідливість впливу алкоголю не лише на увесь організм, а зокрема на гіпоталамус (скупчення ядер нервових клітин в певній частині головного мозку). Зрозуміло, що про таку «зону» і такого «лиха» нам залишається тільки мріяти.
То, може, малось на увазі інше звучання – зона безкультурного лиха? Однак якщо порівнювати цю «зону» до Майдану і після, то між ними (часовими зонами) відбулись великі позитивні зрушення. Судіть самі.
Перегляньте також:
- Аграрії Тернопільщини вже засіяли 40% від запланованого
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
Христос народився! Спасібо і вас тоже!
Було це, здається, на початку міленіуму. Мій син разом з молодіжним вертепом повернувся із столичної подорожі додому. Мабуть я не зможу підібрати влучних слів, щоб передати істинний внутрішній стан хлопців і дівчат… Сказати – розчарування? Ні, це було щось глибинніше. Відчай, біль і сум…
– Мамо, – із жалем в голосі сказав мені син, – тепер я розумію тих націоналістів…
Втім, про все за порядком. Великогаївський молодіжний вертеп, який на той час займав скрізь перші місця у Тернопільському районі, вирішив потішити киян відродженою традицією і дати їм можливість відчути справжній неповторний дух різдвяного дійства. Бо досі сюди, починаючи з 90-х років зі сходу та півдня України подивитись на святкування Різдва приїздили різні за віком діти та вчителі, бо такого «дива» вони ще ніколи не бачили у своєму житті.
А тепер уявіть собі яскраво-картату Великогаївську процесію в добротних сценічних костюмах із шопкою в руках, яка мандрує Хрещатиком і співає різдвяні колядки. Далі зупиняється біля «Пузатої хати» (кафе):
« Пане господарю, пусти нас до хати,
Хочем тобі, господарю, заколядувати.
Наш Ісус, мале Дитя, він дарує нам життя,
Щоб щасливо проживали і горя не знали…».
Справжній господар тільки б зрадів і був би на сьомому небі від щастя, що його не обминула коляда і віншувала такими гарними побажаннями. Але якби ж то так… З «пузатого» закладу виповз охоронець (із тих, що пальці віялом і купи не тримаються) і почав спочатку сичати а потім й кричати: «Убирайтесь отсюда! Кому сказал! Я вам на украинском языке объясняю! Убирайтесь!». З допомогою рації почав викликати когось, щоб розігнали вертеп…
А далі… Далі на них тицяли пальцями і обзивали сектою. Хтось відкрив у маршрутному таксі віконце і доволі розчаровано вигукнув: «Опять выборы? А вы за кого агитируете?». Зграйка Дідів Морозів, котра дозволяла себе фотографувати біля центральної столичної ялинки, безцеремонно почала тицяти на сценічного персонажа Ірода, підсміюючись поміж себе: «Ты смотри, какой прикольный костюм Деда Мороза!». Котрийсь із перехожих, здивовано витріщившись на вертеп, вголос запитував сам у себе: «А как это будет по русски?». Підійшовши до Кабміну, зупинились. Звісно, туди їх ніхто й не збирався впускати, як і до Адміністрації Президента та Верховної Ради (темнота та й годі! –авт.). Осторонь стояли три депутати. На привітання: «Христос народився!» вони почали щось шамкотіти, видобуваючи із себе якісь нечленороздільні звуки (воно зрозуміло, бо ж не знали як правильно відповісти). Аж тут хтось з них напоумився вичавити із себе: «Спасибо, и вас тоже!». (І ще хтось питається, звідкіля беруться анекдоти! – авт.). Якась маленька дівчинка, яку мама вела за руку, почала підстрибувати, показуючи на одного із пастушків: «Мама, мама, смотри, Скупиду!» (один з героїв анімаційних фільмів). Несподівано з’явилось дуже круте авто. Вертепники за інерцією помахали руками і вигукнули, повідомляючи світові радісну новину: «Христос народився!». І тут раптом круте авто зупиняється, опускається скло, а там не обличчя, а суцільний квадрат, який раптом ожив і відповів: «Славімо Його!». У вертепників від почутого мало щелепи не повідвисали. Впродовж доби це було єдине і правильне привітання у відповідь… А ще син мені із сумом у голосі тоді сказав: «Мамо, уявляєте, коли ми у маршрутці запитали, як нам проїхати на таку то вулицю, то люди, почувши українську мову, повідвертались, не захотіли нам відповісти».
Ось тоді Україна й справді була у зоні безкультурного лиха. Бо там, де повністю ігнорувались традиції (а це корені родоводу, це історична пам’ять, яка несе у собі код нації), де у відкритій формі проявляли безкультурне хамство, рівень позитивної енергетики опустився до позначки «нуль». Пам’ятаєте, у Ліни Костенко є рядки? «Нації не вмирають від інфарктів – спочатку їм відбирають мову…». Що я відповіла синові? «Пузата хата» і Хрещатик – це ще не вся Україна. Будь ласка, не опускайся на їхній рівень, адже комусь треба стояти вище над усім цим, щоб зуміти зберегти те, що ще можна зберегти. Повір мені, все так не буде. Бо коли я ходила до школи, то напередодні Різдва на шкільній лінійці виступав директор школи, який всім погрожував: «Не дай Бог, мені розкажуть, що хтось десь колядував!». Але Бог, сину, добрий. І за законом діалектики рано чи пізно завжди перемагає справедливість. Треба тільки набратися терпіння … ». У 2013-ому те терпіння луснуло.
