Під час перегляду цієї вистави на сцені Тернопільського театру актора і ляльки, впіймала себе на думці: дивитись її треба, в першу чергу, не дітям, і не дорослим, а – батькам. Ще раз наголошую – батькам. А ще краще – батькам з дітками. Бо, з огляду на проминуле надскладне у всіх можливих і неможливих аспектах, століття, між сучасними батьками і дітьми пролягла (не побоюсь цього слова) неосяжна глибока прірва. Прірва як енергетична так і фізична. А сакральна інформація, яку прагне повернути нам із сивої давнини режисерка Оксана Дмитрієва, в першу чергу стосується батьківства, зокрема ролі матері, яка завжди уособлювала на наших теренах символ любові, берегині, мудрої порадниці.
Головна героїня вистави «Василина» немов з’єднує віртуальну, а через те й невидиму нитку пам’яті між усталеними і, спочатку забутими, а тепер вже й загубленими у часі духовними традиціями минулого і теперішнього. Відновивши після перегляду у генетичній пам’яті роду інформацію про ритуал благословення, молоді мами мають взяти його… ні, не на озброєння, як полюбляють писати в ЗМІ, а в повсякденне життя, щоб це стало доброю звичкою. Спочатку звичка, а потім – відновлена традиція. У просторовому вимірі батьківства треба все зробити задля того, аби «зав’язалася ще одна добра сув’язь», яка відновлює гармонійний потік енергії роду. Повірте, це більш, ніж важливо. Це вкрай необхідно, так само, як повітря, вода і сонце, без яких людство не змогло б існувати. Адже втрата багатьох аспектів і якостей загальнолюдських цінностей призвела сьогодні до жахливих руйнівних наслідків, особливо ж у світі моралі. І там, де вони природно мали би бути, здебільшого процвітає духовне невігластво. На жаль, здебільшого якраз дорослі стають прикладом страхітливої жорстокості та облуди для підростаючого покоління.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Між тим, у наших пращурів світловий день завжди починався з маминого благословення. Це було звичним і природним: попросити благословення у батьків, або в одного з них (залежно від ситуації) аби день прийдешній прожити у мирі, любові та злагоді. Втім, помилково прийнято вважати, що благословення просити треба тільки у священиків – авт.). А ну ж бо, поміркуймо разом, пірнімо в енергетичний простір слова: б-ла-гос-ло-ве-н-н-я: благо, Господь, логос, слово, ловити… До речі, на Сході жартують: для того, щоб Господь почув батькову молитву, треба кілька годин, а материну – достатньо п’яти хвилин.
Читайте також
«Був собі купець та була у нього жінка, та була у них донечка Василина…» – так починається вистава. Класичний традиційний початок. Так починаються тисячі казок у світі, якщо не більше. В її основі класичний сюжет: добро і зло, темні і добрі сили. Несподівано помирає мама Василини (гра акторки Ольги Водюк) і на перший план виходить лиха Мачуха зі своїми недоброзичливими ледачими доньками (Євгенія Ішутіна-Дробей, Ірина Бугайченко). Сюжет старий, як світ, але дуже повчальний. До речі, Любов Сорока грає і Мачуху, і Бабу Ягу, адже це, як кажуть в народі – одного поля ягоди.
Талановита режисерка через глибоку символіку зуміла відтворити момент переходу Матері з однієї форми життя – в інше (земне і небесне). Мотузка, за обидва кінці якої тримаються Мати і Донька, несподівано посередині розривається. Трактувати це можна по-різному, наприклад, розривається енергетична пуповина. Помираючи, мати залишає Василині лялечку і просить тримати біля себе, а ще – нікому не показувати. А коли спіткає біда – нагодувати і попросити допомоги. Лялечка – це символічне мамине благословення. Бо як тільки Василина (Тетяна Кошильовська) брала її до рук, на допомогу справді миттєво приходила мама: через молитву, через небесних покровителів ангелів. І тільки завдяки глибокій вірі у мамине благословення, дівчині доводиться щоразу долати ряд перешкод, які їй свідомо підставляють Мачуха і Баба Яга.
Уважний глядач не може не помітити, що в центрі сцени упродовж всього дійства знаходиться прядка, колесо якої час від часу оживає і крутиться. Відчувається, що режисерка добре обізнана із символікою прадавніх слов’ян. Тло вистави наповнене предметами побуту. Але ці предмети реально містичні, вони пронизані духом вічності. Прядки, веретена, лампади, чесало, рубай, рядно, рушники – частина з цих речей із сімейного архіву художнього керівника театру, заслуженого діяча мистецтв України Івана Шелепа.
Ляльки-персонажі (художниця Наталія Денисова) виготовлені у стилі народних ляльок мотанок. А вершників на білому, червоному і чорному конях створювали за старовинною гуцульською методикою. Вершники на конях – дивовижна режисерська знахідка. Коли через сцену проскакує білий вершник – це означає, що настає ясний день, коли ж червоний – на небі з’являється сонце красне, чорний – опускається нічка темна. Ляльки-обереги виготовлені із духмяного сіна, очерету, польових квітів (материнки, волошки, деревію, звіробою, полину).
А ще я звернула увагу на музичний супровід: подекуди це тибетська музика. Сплутати з якимось іншим напрямком не можливо. Саме вона органічно зливається з текстом, автентичною атрибутикою і тільки підсилює важливість моменту. Однак мені ще й досі не дає спокою та сама прядка, адже її колесо символізує рух, вічне життя, нескінченність. За прадавніми українськими віруваннями – долю. Вочевидь, доля головної героїні світла і чиста як джерельна вода, адже вона знаходиться під маминим благословенням.
До слова. Домашнє завдання кожному, хто читає зараз цей текст: не відкладаючи на потім, виходячи завтра з дому, попросіть благословення у своєї матері на прийдешній день (можна й у телефонному режимі). А потім поспостерігайте, яким він буде. А що буде він світлим і добрим – без сумніву. І головне – навчіть цьому своїх дітей. Впевнена, коли діти матимуть своїх дітей, то з радістю продовжать цю традицію, і вже без нагадувань.
