Олена Лайко

Олена Лайко

Журналіст, редактор, поетка

Усім тернопільським шанувальникам радіо – з любов’ю

16.11.2017 11:53   Джерело: Тернопільська Липа
Автор : Олена Лайко

…Вона не любить вставати зранку, але доводиться, – дітям до школи, а чоловікові на роботу. Їй на фірму приблизно на десяту, тому підійматися о сьомій особливої потреби немає. Але вона вже звикла. Тим більше, що з цією проблемою їй допомогло впоратись радіо. О сьомій вона йде на кухню і відразу вмикає радіоприймач, щоб почути – хто ж там, на улюбленій хвилі сьогодні в ефірі. Ага, – голос сонний, значить засидівся вчора десь у нічному клубі. А може дівчину додому проводжав і довго стояв під під’їздом…

Їй подобається придумувати такі історії, а також подумки відповідати на репліки ранкових ведучих. Цікаво, що вона нікого з них не знає в обличчя, та й принципі їй цього й не хотілося б. Тоді б втратилася грань інтриги, адже за приємним голосом можна уявляти собі якогось красеня, схожого, скажімо, на Тома Круза, або простодушного симпатягу із зовнішністю Тома Хенкса і, щоб розбавити самотність ранку на кухні, поки всі домашні ще прокидаються-вмиваються-збираються, сперечатися з ним подумки чи погоджуватися, уявляючи своїм реальним співрозмовником…

Чоловік тільки підсміюється із її ранкових радійних прихильностей. Хоча часом сам, якщо є настрій прокинутися швидше або можна не поспішати на восьму тридцять, сідає на кухні, робить каву на двох і теж слухає радійні балачки. «Що за дурниці – ця твоя кава перед сніданком», – спочатку сердилась вона. А чоловік тільки посміхався: «Кава зранку – це ж так романтично, як у французькому кіно, тільки круасанів не вистачає». І потім їй навіть сподобалися ці кухонні ранкові посиденьки «на трьох»: вона, коханий і радіо, точніше ведучий із приємним голосом і зовнішністю… Хоча Бог з нею, із зовнішністю, – неважливо якою, адже в людському спілкуванні головне – політ думки, дотепні фрази, влучні репліки. Словом, треба, щоб просто було цікаво…

Раніше, коли в ранковій радіопрограмі запускали ток-шоу із дзвінками слухачів в прямий ефір, чоловік принципово не слухав. «Радіо – це музика, а не ґвалт і пусті теревені», – в цих випадках говорив він і демонстративно вмикав у вітальні компакт-диск. Але вона не особливо брала собі все це в голову – ні слухачів, які часом говорили справді щось не дуже доречне, ні ведучих, які ці недоречності в ефір допускали. Просто іноді уявляла, як би вона зателефонували на радіо і що б сказала з того чи іншого приводу. Але вона ніколи цього не робила, а все тому, щоб не втратити цю придуману нею інтригу.

Вона любила ранкові новини, бо в них завжди все було конкретно і ясно: що відбулось вчора, що чекати із подій у місті на сьогодні. Тим більше, що з ранковими новинами у неї пов’язана своя ностальгічна історія: колись давно, коли на улюбленому радіо о восьмій традиційно розповідали й про те, скільки дітей народилося в Тернополі за минулу добу, почула з ефіру, що у однокласниці, з якою не бачилася купу літ і яка так довго мріяла про дитину, народився син. Вона вже за годину була під вікнами пологового зі сльозами на очах від щастя за подругу.

Завдяки радіо у неї вдома з’явився собака – ця маленька вухата радість, без якої ніхто з домашніх зараз просто не уявляє свого життя. В програмі оголошень прозвучало, що десь у під’їзді приблудилося цуценя і мешканці просять бажаючих його забрати. Вона уявила собі маленький теплий клубочок, який заховався від холоду десь під батареєю, поїхала в інший кінець міста і знайшла його. Взяла на руки, подивилася у темні розумні очка і повезла додому. Діти були в захопленні. Чоловік спочатку здивувався, – навіщо їй проблеми на голову, але погодився з таким рішенням дружини. І тепер у них є собака – «Радік».

Вона практично завжди знає відповіді на запитання, які задають ведучі у різних конкурсах, але ніколи не бере у них участі, – навіщо, нехай хтось інший виграє призи. Бо вона любить слухати радіо. Просто слухати. І мріяти. І радіти гарній пісні чи гарній новині. Посміхатися вдалому жарту. Співчувати романтичній історії. Бо вона любить людей, любить життя, любить високе тернопільське небо, любить свічки каштанів у сквері, любить шепіт хвиль рідного ставу і запах моря, принесений здалеку. Вона просто любить…

П.С. Історія ця написала вже досить давно. І якщо колись вона розповідала про одне, конкретне, рідне радіо, то зараз, з висоти часу і усвідомлення плинності усього, що відбувається з нами, цей дещо ностальгійний “опус” стосується усіх радіостанцій, які щодня виходять в ефір, і усіх радіослухачів, які ловлять їхні хвилі, налаштовуючись на оптимізм, позитив, гарну музику та хороший настрій. А як я сама колись придумала, беручи свого часу інтерв’ю в одного з провідних радіожурналістів Тернополя, – колишніх радійників (чи то навіть “радіаторів”) не буває! Цей “діагноз”, що базується на патологічній любові до радіо, виставляється на все життя! Тому з Днем працівників радіо, телебачення і зв’язку, дорогі теперішні і колишні радійники, телевізійники та зв’язківці! Все одно, – це наше свято, незважаючи на те, у які сфери, країни чи континенти закинуло нас життя))))


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Тернопільська Липа   1171