Не так важливо наскільки велика мрія, як те, як сильно людина до неї прагне. Історія парубка із невеличкого села з поетичною назвою Констанція це доводить. В гостях у журналу City Life народний артист України Григорій Миронови Драпак (сценічне ім’я Гриць Драпак).
– Григорію Мироновичу, пам’ятаєте себе – починаючого актора? Які амбіції були тоді і які – зараз?
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
– Артисти – це такі люди, які дуже люблять працювати. Це єдина каста, яка рветься безбожно до роботи. Хочуть сцени, популярності… Звичайно, і я тим в юності грішив. В молодості я був низьким на зріст. Дівчата мною гордували і я казав, що коли виросту і стану артистом, то їм автографа не дам. І так сталося. Після виступу у Львові підходить до мене дівчинка, дарує квіти і передає вітання від мами. Виявляється, це дочка жінки, яка мені колись симпатизувала, а вона мене відкинула. Я кажу: «А мама де?» «Мама в залі, але вона боїться до вас підійти, бо ви сказали, що їй автограф не дасте». От такі були амбіції: робота, робота, працювати, вчитися…
Читайте також
– Скажіть, дружина молодого успішного артиста не ревнувала?..
– Звичайно, так! Вона й досі ревнує. Тим більше, театр тоді – це гастролі по всьому союзу. Мобільного не було. Ми тоді листи писали, на переговорні пункти ходили. Була велика романтика! Грошей не було, а романтика – була. Ми ще тоді женилися по коханню, не було ніяких розрахунків.
– Хтось із вашої сім’ї мав дар до художньої творчості?
– Ні, в мене нормальна сім’я. Батько, мати мали трудові професії.
– Ви народилися в простій селянській родині, але захотіли бути артистом. Амбіційно.
– В моєму селі Констанції була лише початкова школа – це три класи. Сім років я ходив до школи в сусіднє село. Я курив газету, а все те відкладалося в голову, тому я такий мудрий. Я закінчив режисуру в Теребовлі і коли вступав до Києва на акторський – це було із зони недосяжності. Я – в Київ… З села… Без плечей… І я знав, що не поступлю, тому йшов розкутий, а їм якраз це і потрібно було. Мене запитали: «А ви вмієте танцювати?» Я відповів: «У нас в селі всі танцюють». Вони почали сміятися. Так у відпустці з армії я вступив до університету.
– Скажіть, український гумор сьогодні – який він?
– Справжнього українського традиційного гумору, як правило, дуже мало. Зараз пішов шоу-бізнес – гумор ні про що, хохма ради хохми. Просто поржати, а над чим ми сміємося?.. Мало хто задумується, чи є в тому якась мораль? Дуже багато вульгарщини. Я дуже не люблю жовчного гумору. Гумор повинен бути добрим. Навіть якщо людина себе впізнала, їй має бути з цього смішно, а не злісно.
– Сюжети ваших гуморесок, звідки вони?
– Все з життя. Це є опрацьовані, прикрашені, обмальовані історії.
– Чи завжди творчий процес проходив гладко?
– Він легко ніколи не проходив. Він вимагає постійного навчання. Все життя, поки працюєш, набиваєш гулі, просто зараз вже є певний досвід, практика, напрацювання, тому легше.
– Коли вам пишеться найкраще?
– Я працюю вночі. Для мене 10-11 година – це глибокий досвіток. А буває в 4 – бах! Проснувся і давай писати.
– Які цілі ставите перед собою сьогодні?
– Ще трохи попрацювати. В мене в селі є фазенда (я так називаю свій заміський будиночок з ділянкою). Доробити її. В мене там сад, виноград, кавуни ростуть. Хочу облаштувати такий-собі райський куточок. Поставив апаратуру. Будемо з друзями давати сусідам концерти і відпочивати.
Спілкувалася Юлія ХІМ’ЯК
