Галицький балак — як латина, мова людей, котрих вже не є, але слова та фрази ще живуть в окремих нас, як слухачах тих, хто ще нею розмовляв.
Ми виховані бабцями, народженими на початку 1900-х, для яких балак був рідною мовою, і усе дитинство ми прилипали взимку язиком до клямок, їли гижки, крали цукерки з креденця, затикали дірки диктами і казали мішіґіне на ненормальних.
Перегляньте також:
- СБУ затримала ще одного інформатора рф, який наводив російські ракети і дрони на Дніпро
- У Тернополі розпочалась сесія міської ради: які питання вирішують
Читайте також
Чітко розуміли різницю між нендзою та єндзою, гидували офермами і гроші завжди клали в пулярес.
Зрештою, ми, малі і трохи радянські, практично не послуговувались тими словами, але вони були в наших вухах завжди.
Ми лазили бо’зна де і бо’зна з ким, але нас ніколи не трафляв шляк.
— А тріс би ти, холєро, як обруч!, — казала до мене за мої вар’ятства вчителька з біології, і це було якось так по-особливому затишно і викликало посмішку.
Бабці вчили нас грати в карти, і я пам’ятаю свої гіркі і рясні як горох сльози, коли я програвав і шлапайка завжди залишалась мені “на пагони”.
Галицький балак стає мертвою мовою, ми ще її розуміємо — але балакати вже нема з ким.
Ті, хто нас би зрозумів, вже лежать під двома датами з рискою посередині, і єдина наша комунікація з ними — прополений пирій і кутя в слоїчку на Святий вечір. І свічка.
А їх мова ще тримається відлунням в нашій пам’яті.
Ми, як герої бредберівської антиутопії, тримаємо ту мову в головах як спогад, але вона вже не наша. Просто інтеґрований внутрішній перекладач дозволяє розуміти всі ті кучеряві польські, українські та жидівські словечка.
Та мова — як татуювання полінезійців, красиві кучеряві малюнки для більшості, і тільки нечисленні вміють її потрактувати, оживити символи і слова.
Дрібні уламки тої мови і культури розсіяні по світу по Італіях та Іспаніях, і це чи не найбільша втрата, величезна плата за потік євро в Галичину. Розірваний цикл передачі важливого від мам до дітей. Бо їхні діти вже не галичани, на жаль.
Останні з могікан, ми носимо мову людей, котрих вже нема, і передати її нема кому.
Іноді це стає тягарем.
