Володимир Гевко

Вертеп: щоб грати «лихих» персонажів – треба 2-3 роки відбігати за «святих»

15.01.2017 13:43   Джерело: Соціальна мережа
Автор : Володимир Гевко

- Давайте цього року зробимо свій вертеп, - сказав якось у 90-х ще у жовтні Славко і ця ідея нам всім одразу сподобалась.

В сільському "старшому" вертепі була дідівщина - щоб грати за ласих "лихих" персонажів - Дідька, Смерть чи Жида - тре було два чи три роки відбігати за "святих". А це було дуже нудно - цілий день волочитись по морозі пастушком в солом'яному брилі, підперезаним крайкою чи янголом з важкими фанерними крилами і зіркою. От ми і придумали лайвхак, як одразу перескочити до привілейованих ролей.

Сказано-зроблено. За пару заходів Славко скупив в спорттоварах весь запас рибальських дзвіночків, дістали кожуха, прекрасного довгого кінського хвоста на жидівську бороду з кобили, що здохла у них минулого літа, на фермі з примерзлого в лід коров'ячого черепа я відбив пару прекрасних рогів на маску Дідька. З підручника анатомії було старанно перемальовано Смерть. Кожен костюм, кожна деталь чи аксесуар було зроблено власноруч.

Читайте також

Швайнштаг, або Суто галицьке вбивство
Галичани схиблені на їжі
Галичанський автобус: таємниці навіженої поїздки
Галичани - найбільш ритуальна субкультура з усіх, котрі коли-небудь існували

Мушу зауважити, що сам процес підготовки був надзвичайно захопливий, мабуть навіть цікавішим за саме, власне, вертепування. За два місяці до Різдва в старій закинутій хаті організовується так звана "дача" - місце репетицій та підготовки.

Дебют вийшов навіть успішнішим, аніж ми сподівались. В силу того, що ми були ще підлітками і в кожній хаті пили набагато менше за старших - то колядували набагато рівніше і сценарію дотримувались аж до вечора. Слава нас випереджувала, бо люди перепитували молодший ми вертеп чи ні і, почувши ствердну відповідь, радо приймали.

Взагалі, це був шикарнючий період - бігати, колядувати, дурачитись, безкарно цілувати дівчат, обмазуючи їх сажею та помадою, якими ми щедро пастували свої маски.

Але двом вертепам в одному селі затісно, ми зробили хід конем – пішли на сусідній віддалений хутір, де свого вертепу не було і будь-який приїжджий ентертеймент сприймався на ура і збирав аншлаги.

Ми пішки через засніжене поле пару кілометрів пішли туди, все вдалося навіть краще, аніж очікували. Але, вертаючись назад, потрапили в снігову заметіль. Я дотепер згадую ту картину – абсолютно сніжне біле безкрайнє поле, навкруги завірюха, сніг по пояс. Йти важко, орієнтуватись практично нереально. Йдеш, йдеш, йдеш і не можеш зорієнтуватись де ти є, як казав фірман з Крихівців. Я був тоді в костюмі Дідька – вивернутий дідів кожух, хутряні штани, обвішаний мідними дзвінками. І вила, обмотані синьою ізострічкою, на кожному з двох зубців – дзвіночок. Я запхав вила в сніг, щоб мати хоч якийсь орієнтир у швидкості. Ми йшли десь хвилин десять – і, повернувшись, я побачив ті вила за метрів 50 від себе.

І хоч з того часу пройшло вже більше 20 років, іноді, оглядаючись, я все ще бачу ті вила.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Соціальна мережа   1472



Загрузка...