Ліля Костишин

Ліля Костишин

журналіст, літераторка, газета "Вільне життя"

Бджоли жалять тіло, а чоловіки — душу

Вірші і бджоди... І інші захоплення Станіслави Яріш із Теребовлянщини

27.10.2016 11:33   Джерело: TeNews
Автор : Ліля Костишин

Іще навесні мені випадково потрапила до рук поетична збірочка «Радості земні» Станіслави Яріш із Волі на Теребовлянщині. Навмання розгорнула її і прочитала вірш про пасіку. Війнуло від нього ароматом свіжого меду. Постала перед очима картинка родинної ідилії: діти допомагають мамі-пасічниці качати мед… З того ж вірша довідалася, що вони вже дорослі:

О прилітайте, голуб’ята,

У гості хоч на кілька діб.

Хай покуштують і внучата

Вже новий мед і свіжий хліб…

Тоді ж постановила собі знайти ту пасічницю. Напитала номер телефону й напросилася в гості, бо досі не зустрічала жінок, котрі займаються такою, як прийнято вважати, чоловічою справою.

…Минула весна. Відквітувало літо. А ми так і не зібралися поїхати до цієї медової пані. Тож по-літньому спекотні вересневі дні сприйняли як знак: треба їхати, поки бджоли не заснули.

Коло воріт зустріли нас дві господині: пані Стася та її калина в намисті з червоних кетягів. Попід аркою, прикрашеною важкими виноградними гронами, прямуємо до хати й відразу розуміємо, що тут живе людина незвичайна.

Кожна кімната оселі — як оранжерея. Деякі вазони-велетні невдовзі, здається, попросять господиню поступитися їм місцем. А на одній зі стін пані Станіслава виплекала… родове дерево. Обабіч стовбура, на зеленому гіллі, розмістила портрети рідних п’яти поколінь. Тут — її бабця і мама, дочки Віра та Аня, син Роман і їхні діти… Ці світлини з написами можна роздивлятися годинами. А збоку — фотоісторія перших родинних причасть — від бабусі до правнуків. Під нею — молитовний куточок, на чільному місці якого лежить книга про життя Спасителя, врятована бабусею пані Станіслави від вогню в роки Другої світової.

Багато чого зберігає в своїй хаті-музеї пані Стася. Від однієї колекції настінних та настільних годинників перехоплює подих. Хоча не знає, чи знадобляться ті «скарби» комусь, бо діти розлетілися по світу. Після смерті чоловіка, з яким прожили 43 роки, жінка зосталася сама. Але вічна сільська робота не залишає часу для нуді. І вечори й ночі не наганяють хандри, бо тоді Станіслава Яріш пише. Уже видала дві поетичні та одну прозову книжки, працює над четвертою. А натхнення їй дарують вісточки від дітей та її золотокрилі бджілки.

— Свою пасіку я заснувала ще у 80-ті роки, щойно ми перейшли в новозбудований дім, — розповідає пані Станіслава. — Чомусь не уявляла собі обійстя, в саду якого не літають ці працелюбні комахи. Поділилася своєю мрією з чоловіком, але він і слухати не хотів, ще й нагримав на мене.

Та вперта дружина не відступила. Позичила старенький вулик, знайомі вділили відводок. За рік з однієї сім’ї «виросли» дві. Так пані Стася в неповних тридцять років стала пасічницею. Непросто доводилося, бо тоді на одну людину виділяли півтора кілограма цукру на місяць. У вільному продажу його не було, хоча плантації цукрових буряків вражали площами. А бджіл треба на зиму загодувати. То жінка брала відпустку, просила в колгоспі два гектари буряків і разом із дітьми сапала їх, аби заробити цукор. Згодом записалася в товариство пасічників, бо там можна було розжитися цукром для бджіл. Аж через роки, коли чоловік побачив, що дружина, котра ходить на роботу, має велику господарку й трьох дітей-школярів, дає пасіці лад і качає багато меду, змайстрував їй іще кілька вуликів.

— Щонеділі всі люди по-святковому вдягнені відпочивають, а я вовтужуся біля своєї міні-пасіки, — сміється. — Найбільше мала 25 сімей. Дуже тішилася, коли згодом мені почали допомагати діти. Син із задоволенням носив рамки, донечки крутили медогонку і вдихали на повні груди цілющий медовий аромат. Молодша дуже любила рахувати банки з медом. А напрацювавшись, діти сідали до столу і мочали білий хліб у тарілку з медом та запивали його парним молоком…

Згадує пані Стася про ці гарні часи, коли її, молоду маму, обступали малі діти. Вона ж із думкою про них пасіку заснувала, аби було що в спадок залишити. А життя склалося так, що ділить свої будні й свята із бджілками, піклується про них, розмовляє з ними…

— Я такі поїлки для них вигадала, — хвалиться. — Практичні й безкоштовні. Узяла хвилястий шифер на три ребра, зацементувала з обох боків і з ранньої весни наливаю в один жолобок підсоленої водички, а в три — звичайної. Щовечора мию поїлку і наповнюю її свіжою водою до наступного дня.

Коли хтось запитує пасічницю, чи не здихають бджоли — вона обурюється: «Бджоли не здихають — вони гинуть…» Зрештою, багатьом людям ще треба повчитися в них працелюбності, згуртованості, вмінню жити із природою в гармонії.

«Ви ж мої золоті, ви розумієте мене, як ніхто, — примовляє пасічниця, клопочучись біля вуликів, які ще й розмалювала для настрою. — І розумієте, і душу й тіло лікуєте…» На моє запитання, яким чином, пані Станіслава пояснює:

— Говорю з ними і бачу, як вони відповідають мені своїми таночками. Тож передайте через «Калину» мою пораду всім самотнім жінкам, а особливо пенсійного віку, котрі не мають алергії на укуси бджіл і живуть у селі: замість того, щоби плакати від самотності, заведіть собі пасіку! Так час минає швидше і старість пригальмовує. Не бідкайтеся, що діти розлетілися по світу. Подумайте, що пасіка ваша залишиться їм у спадок. Звісно, вони зможуть потім її продати. Можна все продати: і дім, і те, що в домі, але ж того, що засіялося в душі, не продаси… А це спогади про маму чи бабусю-пасічницю, про родинні клопоти на пасіці, про смак свіжого меду з парним молоком…

Хай не плачуть жінки, яких чоловіки покинули. В такому разі ще треба подумати, кому пощастило більше, і лікуватися бджільництвом. Бо чоловіки жалять душу на шкоду здоров’ю, а бджоли жалять тіло й таким чином тільки зміцнюють здоров’я…

…Так гарно слухати пані Стасю, бо її фрази налиті життєвим досвідом і жіночою мудрістю, наче стільники медом. І вона вміє бути щасливою. Кожним новим листочком на своїх вазонах, кожною квіточкою на клумбі, кожною відігрітою своїм подихом бджілкою, що намочила крильця під дощем…

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews  

Коментарі