У ніч на 9 травня, виконуючи бойове завдання під Троїцьким Луганської області, він отримав поранення в ногу, а відтак відкритий перелом лівої гомілкової кістки. Хлопець переніс уже кілька операцій. Під час останньої в ногу вставили штир, який фіксуватиме кістку.
Перегляньте також:
- Ціна питання 9000 доларів: судитимуть тернополянина, який переправляв чоловіків за кордон
- Злочинна вигадка: таксист втратив гроші, виконуючи вимоги уявного пасажира
Після закінчення школи Ігор підробляв у селі на будівельних роботах, їздив на заробітки до Росії, а коли у листопаді 2013-го “беркутівці” жорстоко побили студентів на Майдані, покинув усе й поїхав до Києва. Згодом вступив до громадської організації “Самооборона Майдану Бережанщини” і разом з іншими активістами забезпечував усім необхідним наших воїнів на фронті. У липні 2015-го й сам пішов на фронт добровольцем, служив у складі 54-ої окремої механізованої бригади в Артемівську. Свій вибір піти воювати за Україну Ігор не вважає подвигом і навіть пошепки не називає себе героєм. Йому не потрібні почесті й привілеї, надмірні увага чи слава, хоча, хто як не він на це справді заслуговує?! Ігоря не готували до війни, та й, власне, на фронті таких більшість, не навчали чогось особливого, але через буремні події на Сході він не зміг залишатися байдужим і поїхав за сотні кілометрів від рідного міста, туди, де точаться запеклі бої, де небо чорне від диму, де свист куль замінив спів птахів, а за спалахами від мін не видно світанку. Спочатку Ігор служив в артилерійському підрозділі, а згодом перевели в піхоту, яка чергувала за містом на так званій “нульовій” лінії оборони.
– “Нульові” позиції – це вже край нашої оборони, далі “сіра” зона й ворог, – пояснює Ігор. – “Сіра” зона поки що нічия, але там дуже небезпечно, бо поля й дороги заміновані, часто обстрілюють з ворожих позицій…
У вересні Ігореву 54-ту бригаду перевели до Золотого, що на Луганщині, а в листопаді відправили на ротацію. Потім місяць бійці “возилися” по полігонах то в Дніпропетровській, то в Миколаївській областях, а тоді їх направили під Троїцьке. Там Ігоря й поранили…
– Я спочатку не зрозумів, що сталося, – каже боєць. – Відчув тільки сильний біль у нозі і знепритомнів…
Побратими надали Ігореві першу домедичну допомогу, наклали джгут і відправили до шпиталю. Там його прооперували, поставили апарат зовнішньої фіксації. Після цього з Артемівська перевезли до Львова. У Львові Ігореві зробили ще кілька операцій. Попереду тривале лікування й реабілітація.
– Сподіваюся, що все буде добре і вже скоро зможу ставати на ногу й мене відпустять додому, – ділиться думками хлопець. – Удома, як відомо, навіть стіни лікують. Хоча я не падаю духом, тримаюся. Мене дуже підтримують рідні, старша сестра Аня, мої друзі, самооборонівці. Вони дуже допомогли матеріально, допомагають і тепер, нещодавно приїжджали мене провідати. На війні я зрозумів, що підтримка дуже важлива, а якщо тебе люблять і чекають, то все неодмінно буде добре…
Після одужання Ігор знову думає повернутися на фронт заради хлопців, які боролися з ним пліч-о-пліч, і заради тих, які вже ніколи не повернуться додому. Такі люди, як Ігор, є доказом того, що не зброя воює, а дух! Тож скільки цього незламного духу в нашого бійця?! З впевненістю можна сказати, що не збіг обставин народжує нації героїв – добродушних, щирих, чесних, жертовних, справедливих, і хоч вони мовчать про свої подвиги, ми про них ще не раз поговоримо.
