Він стояв на порозі нашої редакції з букетом жовтих хризантем, перев’язаних блакитною стрічкою. Мужній, усміхнений і щирий. Одягнений у військову форму, в руках чорний блокнот, з яким ніколи не розлучається.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Володимир Базар особисто завітав до редакції в гості, адже приїхав у довгоочікувану відпустку. Володимир Базар служить у тернопільському батальйоні територіальної оборони №6, який дислокується на Півдні України. Пішов у армію добровольцем, хоча рідним сказав, що його мобілізували. Знав, любляча дружина, син, батько відмовлятимуть від такого рішення, адже дуже переживають за нього.
Володимир служив у прикордонних військах. У місті Чоп в 1995-96 роках був першим, хто подавав команди українською. Каже, за це багато солдатів та командирів його не долюблювали. Зате почали поважати.
– Вночі я ніс службу як солдат, а вдень мене забирали в штаб перекладати документацію з російської на українську мову, – пригадує Володимир.
Чоловік за професією – будівельник. Вірші почав писати ще двадцять років тому. Тоді мріяв видати свою збірку, але часи були важкі і згодом на творчість не залишилося часу. Після Майдану Володимир зрозумів: потрібно щось міняти, як у країні, так і у власному житті. Відродив свою творчість і написав заяву у військкомат, що готовий йти захищати Україну.
У чорний блокнот Володимир занотовує поетичні рядки, які приходять на думку. Перші його критики – бойові побратими. Якщо вони схвалюють поезію, записує дату і час створення та публікує в соцмережах.
– Не всі вірші оприлюднюю. Є такі, що залишаю лише для себе, – каже чоловік. – Сподіваюся, колись зможу видати свою збірку. Найбільше пишу вночі, адже тоді менше шуму і легше сконцентруватися. Але, буває, стою на посту і з’являється якась думка, тоді записую її у свій зошит, а вже коли з’являється вільний час, починаю віршувати.
Найзаповітніша мрія Володимира Базара, щоб в Україні запанував мир. На думку бійця, сьогодні для перемоги потрібні мудрі командири, правильні рішення, сильний дух і єдність.
– Зараз ми побачили справжнє обличчя нашого «братнього» народу і вкотре переконалися, ким наші сусіди є насправді, – додає він. – Ці 23 роки ми не були по-справжньому незалежними і зараз мусимо виборювати волю для себе і своїх дітей, змінювати свою країну. І починати треба змалку. Прививати дітям любов до рідної мови, читати українські казки, показувати українські мультики. Дивно, коли людина 20 років живе в Тернополі і розмовляє російською. А українець переїздить у будь-яке російськомовне місто в своїй країні і починає забувати рідну мову. Це страшно. Коли кілька років тому я їхав відпочивати на Херсонщину, то українську мову сприймали по-іншому, могли попросити говорити російською, сказати, що не розуміють. А зараз люди там навіть стараються переходити на українську мову. Населення до нас ставиться привітно. У школах організували благодійний ярмарок, щоб придбати для нас необхідні речі.
Через кілька днів Володимир повертається у військову частину, щоб продовжити службу і захищати українські кордони.
Усміхається та обіймає нас на прощання. А квіти, кольору сонця, досі гріють наші серця.
Юля ТОМЧИШИН.
