Нас забирали подалі від смороду розігрітих міських асфальтів, а на волі, після ранкових сеансів з парним молоком, ми з галасом штурмували ліси та стави. Бабці у перервах між хвилюваннями, точніше – вони хвилювалися за нас весь час, просто найрішучіші пробували вияснити де ми, в принципі, для того тре було тільки пройтися на крики.
Перегляньте також:
- “Це те місце, де я повинен бути”: історія бізнесмена, який переїхав з Гонконгу до Кременця
- У Тернополі засудили екскерівника податкової та його сина: вимагали 40000 доларів
У сонячно-зеленому просторі ми пересувалися, як пуголовки в потічках, невеликими забавними зграями. Зарослі, загорілі, запорошені, в довгих сімейних трусах темних кольорів (не пригадую, чи хтось був у плавках), щасливці гонорово котили перед собою бальони – напомповані колеса. Володарі здоровенних, від заднього колеса трактора, вважалися везунчиками 80-го левела.
Фастфуд тих часів – поцукрований свіжий хліб, политий водою або молоком, а якщо сметаною – то це вже делікатес. Такий бутік (цього слова ми тоді не знали) можна було швидко з’їсти вдома чи смачно доїдати на ходу, або навіть на бігу. Деякі так вростали у природу, що навіть ходили босими. Але то не ми – мешканці міських прерій. Босими шикували сільські однолітки. Вони чесали по ґрунтових дорогах, по стежках в лісі, навіть по гостинцях, ніби всі ті маленькі камінці їх не кололи.
Ми доривали сандалі та кеди, які за тиждень втрачали не тільки товарний вигляд, але й шнурівки. За кеди так не перепадало, а от за сандалину можна було серйозно вляпатися. Але то відчувалося вже після того, як вляпався.
Як тільки сонце видряпалося достатньо високо, щоби нагріти простір, тре було збігати на схил поїсти суниць. Їх було багато, ніби розсипані червоні намистинки. Пахучі і соковиті.
Але ж і нас мало не було. Ми набігали, як горобці, тре було наїстися і назбирати у слоїк або дитяче відерко. Ті відерка періодично розліталися, губилися, з ними ставалося ще щось. Вічно пам’ятаю, як бігав до склепу купувати нове, а повертаючись додому з обновкою, принюхувався до його запаху. Воно тоді не смерділо, як теперішні, ні пластмасою, ні фарбою. Мені той запах подобався.
Після суничника вирушали до джерела. В село податись ближче – криниць не бракувало, але до джерела бігли через те, що воно ховалося в лісі. Там був прохолодний потічок, в який ми, шикуючи перед дівчатами, навіть заходили. Правда холод так ламав кістки, що відразу вискакували.
Біля джерела часто доїдали або з’їдали те, що назбирали в слоїки та відерка. Тому дорогою назад знову бігли в суничник. Дивно, але ягід вистачало, щоб знову наповнити своє причандалля. А потім ми бігли додому.
Там вже чекало щось смачне і недовірливі посмішки бабусь, коли чули обіцянки, що будемо в хаті. А з вулиці вже долинав свист. Ми клялися, що біжимо грати футбол, але ж бабці бачили всі ті скати і бальони…
Так не терпілося скочити в воду, що до ставів бігли на перегони. Там довго і по-повній відривалися, а потім наставала пора висушування трусів. Хлопці і дівчата розбігалися в різні боки, розвішували провокативну частину одягу (по них бабці пізнавали, купався чи не купався) на лози і, поки сушилися, бігли докупуватися. У воді знову сходилися з дівчатами, плюскалися і так забувалися, що вискакували з води разом.
Але ніхто не здіймав через то вересків. В череді наступних турбот то не значилося важливим. Ми вже знали, що в нас і в них різні штучки, але увагу на тому штучно не акцентували.
Зате, повертаючись зі ставів, якщо вдавалося, під виглядом, що для діда, купували пачку фільтру і бігли під стару грушку перекурити. Ми пробували і без фільтру, але ті швидко слинилися, а з фільтром для аматорів-початківців йшло краще. На 2-3 роки старші хлопці, які вже вчилися у 4-5 класах, показували, як затягуватися і пускати кулка з диму.
Потім ми старанно заїдали зелепугами і бігли додому.
В цей час я вперше поцілував її. Чи ми поцілувалися? Навіть не знаю, як то правильно назвати.
Вона приходила із сусіднього села. Її батьки привозили зі Львова. А я – кавалєр з Франківська. Під тією старою грушкою, яка щедро обсипала простір навколо себе дичками, вічно щось відбувалося. Бо там завжди тусувалися бджоли і ми зі своїми цигарками.
Там і нащупали ми шлях до серця одне-одного.
Але то вже інша історія…
Олег Ущенко
10.11.2015
