Він приніс мені цей текст на флешці й попросив сказати свою думку. Наступного тижня обіцяв зателефонувати. Його псевдо “Хемінгуей” і він у відпустці, першій за два роки.

Це майже повість, сторінок на сорок, ось кілька абзаців:

“Ми йшли вздовж довгої стіни з обущеною штукатуркою й пробоїнами крізь які виднілися купи битої цегли упереміж із іржавим залізом, партан справа також продірявлений у багатьох місцях. Деколи діри проходили наскрізь паркан і стіну, можливо, від “птурса”, а кілька секцій просто лежали на землі. “Батя”-Василь проминав їх зігнувшись і майже перебіжками.

І ще він на ходу стріляв у хмарки, пальцем. Смішно так виходило, не настрілявся ще. А коли ми вирушали на чергування, “Батя” сказав “Сєві”, щоб той дав мені ще один ріжок.

– А ви що, ще й стріляти збираєтесь? – не без єхидності стинув той плечима.

– Ну, що, щасливо! – сказав я йому, хоча натомість щогось схожого очікував від нього.

Та поки я марно чекав напутнього від “Сєви”, всі уже пішли і я кинувся наздоганяти. Виявилося, хлопці стояли вряд метрів за десять, за рогом якогось гаража. “Краще відлити тут, ніж потім...” – коментує “Батя”.

Звичайно, я стаю біля нього й одночасно вдивляюся у той бік, де мав би бути терикон, куди нам належить іти. За териконом уже сєпари.

І ось, ми нарешті вирушаємо. Першим іде Василь, замикає “Ангел”, наш снайпер. Він важає, що чим більше ми цих г...нів покладемо зараз, тим легше буде потім. Бо ж великої війни з кацапами все одно не уникнути, і з його залізною логікою важко не погодитися. У бойовій групі завжди має бути хоча б один “Ангел”...”

Олександр Вільчинський