Черги за візами в Польщу, черги на кордоні, контрабанда, хабарники митники і прикордонники, право отримання документу на проживання в Польщі. Все це вже було. Майже 100 років тому.
Перегляньте також:
- Історії 60-ти священників з Тернопільщини, які зазнали репресій: капелан Василь Макоїд презентував книгу
- На Тернопільщині п’яний чоловік виганяв з дому дружину
Мирний договір між радянськими Росією та Україною, з одного боку, і Польщею — з другого, був підписаний 18 березня 1921 р. Цей документ підтверджував стан миру і окреслював кордони між Польщею, з одного боку, та Білорусією та Україною з іншого боку. Детальна делімітація мала проводитись спеціальними комісіями на місцях. Крім політичних домовленостей трактат гарантував право розвитку культури, мови та віросповідання польській національній меншості в Росії, Білорусії, Україні, і, відповідно, російській, білоруській, українській в Польщі. Обидві сторони, що домовлялися, висловили готовність оголошення повної амністії громадянам іншої сторони за політичні злочини, які вони здійснили до моменту підписання трактату.
Складовою частиною договору стала «Угода про репатріацію», що була підписана дещо раніше — 24 лютого 1921 р. Угода приймалася на виконання статті VII Договору про прелімінарні умови миру від 12 жовтня 1920 р., що й було записано у її заключній статті. Підкреслювалось, що угода не підлягає ратифікації і набирає чинності з моменту її підписання. Сторони зобов’язувались негайно після підписання цієї угоди приступити до якомога швидкої репатріації людей. До цієї категорії осіб належали заручники, цивільні полонені, інтерновані, військовополонені, біженці та емігранти. У статті ІІ «Загальних положень» давалось роз’яснення, хто саме розумівся під цими групами репатріантів.
Правове поле і статус комісій були затверджені угодою про репатріацію. Вони створювались для нагляду і сприянню виконання угоди, прискорення репатріації і сприяння її організації, а також для захисту інтересів репатріантів. Останні відправлялись на батьківщину згідно ешелонних списків, в яких містилася інформація про кожну особу. Ця інформація складалася з 10 пунктів для кожної категорії репатріантів окремо. Списки осіб засвідчувались представниками другої сторони Мішаної Комісії, що прирівнювалось до накладання візи. Першими транспортами мали відправлятися біженці та емігранти, а пізніше — військовополонені. Договірні сторони зобов’язувались доставляти до передаточних пунктів щотижня не менше 4 тис. чоловік.
Положення додаткового протоколу до угоди були перенесені у ІХ статтю Мирного договору, яка гарантувала обмін особами, згідно іменних списків незалежно від того, чи були вони громадянами держави, яка клопотала про їх видачу. Застосування іменних списків було прецедентом у міжнародній практиці між країнами, що виходили зі стану війни.
Договір про репатріацію юридично закріпив процес, який фактично розпочався відразу після підписання брестської угоди. «Вважається, що всього до моменту підписання договору в Польщу повернулось майже півмільйона осіб, в тому числі за перше півріччя з моменту отримання незалежності — біля 100 тис. чоловік».
Цікавим було трактування як польськими, так і радянськими дипломатами права оптації під час проведення репатріації. Повернення на батьківщину не залежало від здійснення або нездійснення репатріантами їх права вибору громадянства.
Право оптації є у міжнародних стосунках лакмусовим папірцем демократичності державних засад сторін, що домовляються. Чи були такими Польща та радянські Росія в купі з Україною?
Стаття VI Мирного договору передбачала, що всі особи, які досягли 18-річного віку, вважатимуться польськими громадянами, якщо вони доведуть, «що є або нащадками осіб, що брали участь у боротьбі за незалежність Польщі в період 1830-1835 років, або нащадками, — осіб, які постійно проживали на території колишньої Речі Посполитої, і разом з тим доведуть, що вони самі своєю діяльністю, вживанням польської мови як розмовної, і вихованням своїх нащадків ясно засвідчили свою відданість польській нації». Радянський Наркомат закордонних справ не визнавав за оптантами родом з Галичини їх права на отримання польського громадянства. Керувалися при цьому радянські дипломати тим, що Польща отримала Галичину не за міжнародними угодами, а за рішенням тріанонського трактату. За ним Польща отримала мандат на 25 років.
Разом з поляками намагалися виїхати з радянських республік росіяни, українці, білоруси, жиди, які не мали на це підстав згідно з підписаними угодами, але за будь-що хотіли вирватися на Захід. Це важко було зробити легальним шляхом, бо репатріація відбувалась, як вже зазначалося, за іменними списками. Залишався нелегальний шлях, який ставав все небезпечнішим, бо у встановленні нормального регульованого кордону були зацікавлені обидві сторони — польська та радянська.
Для спеціальних служб обох держав репатріація стала поштовхом структурної організації та школою професійного гарту.
Львівські військові контррозвідники занепокоєні ситуацією на південно-східній ділянці кордону склали аналітичну записку, де серед іншого вказали, що 90% прибульців зі сходу припадає на жидів і тільки 10% на поляків, росіян, українців. У свою чергу 10% від цієї частки складають українці-галичани, які поверталися додому з частин Червоної Армії.
На червень 1921 року припала найчисельніша міграція в Польщу нелегалів зі сходу, які не мали жодних підстав на отримання польського громадянства.
Міністерство внутрішніх справ Польщі 8 червня 1921 р. розповсюдило до відома воєвод, генеральному делегату уряду в Малопольщі і комісару Варшави циркуляр № 6 про положення перетину кордону з Росією і вимоги до емігрантів з Росії та осіб, що прибули звідти після 12 жовтня 1920 р.
Східний кордон і надалі залишався закритим для населення двох країн. Пункти перетину кордону* були визначені у Волинському воєводстві в м. Корець на шосе Рівне — Звягель, м. Острог, залізничній станції Оженін (лінія Рівне — Шепетівка), м. Шумськ, м. Ланівці, та в Східній Малопольщі (пізніше Тернопільському воєводстві) — м. Скала та залізнична станція Підволочиськ.
Правом в’їзду в Польщу користувалися тільки репатріанти. Особи, що підпадали під цю категорію повинні були мати репатріаційні документи, які видавалися польською делегацією у Москві або її периферійних делегатурах. Репатріанти після перетину кордону скеровувались углиб країни на підставі посвідок, які видавались органами МВС, що діяли на санітарно-продовольчих станціях для репатріантів.
Крім цієї категорії, виділялися особи, що мали право на політичний притулок в Польщі. Це були особи незалежно від їх державної та національної приналежності, які переслідувались за політичні злочини. При в’їзді в Польщу вони отримували «захист від загрози свободи або особистій безпеці на підставах положення про політичний притулок». До цієї категорії належали особи, що могли довести або більш-менш вірогідно засвідчити, що піддавалися переслідуванням за політичними мотивами, або що їм загрожує небезпека втрати свободи або життя. Наприклад, політичні в’язні-втікачі, особи, яких переслідували органи радянської влади за їх приналежність до політичних партій.
Усі особи, що втікали з Росії з економічних причин, за сімейними обставинами, або майновими, навіть якщо вони в такий спосіб рятували своє майно, зрештою ті, що втікали з переляку перед можливою загрозою, яка виходила з загальної ситуації, але без реальної загрози, — на них права політичного притулку в Польщі не розповсюджувались.
Зверталась увага місцевих органів влади на нелегальні переходи кордону. Основним запобіжним заходом мала стати нейтральна зона, яка на той час вже була визначена, та прикордонні пункти, що розпочали свою діяльність. Однак, суцільної охорони кордону ще було, тому ці функції доручались старостам прикордонних повітів.
На початку серпня 1921 р. ІІ відділ штабу генерального округу у Львові здійснив інспекційний об’їзд кордону вздовж Збруча. На 160 км лінії службу несли 7 митних рот, до складу яких входило 12 офіцерів і біля 1100 солдат. Якщо від цієї кількості відняти канцеляристів, ординарців, кухарів і їздових, фактично на охорону кордону виходило майже 900 чоловік. Служба було організована шляхом встановлення постійних контрольних постів, де 3 солдата знаходилось по 72 години. Ці пункти були добре відомі місцевим мешканцям, які переходили кордон між ними. Нічне пересування в прикордонній смузі взагалі було неконтрольоване. Львівські контррозвідники навели приклад, коли перед війною цей процес в 4-х км зоні взагалі був заборонений, а для місцевих мешканців існували перепустки різних кольорів, які свідчили про ступінь лояльності їх до влади. Для патрулювання у охоронців кордону не вистачало коней. Взагалі, на свою службу вони дивилися як на різновид караульної, незнаючі специфіки прикордонної охорони. Нерозуміння важливості завдання приводило до появи деморалізуючих фактів. Крім хабарництва, виникали прояви бандитизму і не тільки серед рядових, але й за участю офіцерів. Комендант контрольної станції в Підволочиську підпоручик Любаньський увійшов у контакт з одним з відомих контрабандистів і попросив його перенести через кордон нібито речі одного з біженців. Контрабандист користуючись нагодою переніс ще й декілька кілограм тютюну. Командир 3 митного батальйону, що дислокувався в цьому містечку, заборонив поліції втручатися в прикордонні справи, а представникам цивільних органів влади наближатися до прикордонних пунктів. Начальник 22 борщівського батальйону капітан Коновалюк, посилаючись на наказ свого керівництва з Варшави, заборонив місцевій поліції наближатися до кордону ближче ніж на 2 км. А командир відділку у Кудринцях, наказав перенестися місцевим поліцейським в сусіднє село Михайлівку. Мотивував він це відсутністю достатньої кількості їжі для людей і коней обох служб. Такі непорозуміння ще більше дестабілізовували ситуацію на кордоні. Це відбувалося саме тоді, коли Рада міністрів ухвалила рішення передати питання охорони кордону в компетенцію східних воєвод. На його виконання МВС скерувало у прикордонні воєводства 3,5 тисячі поліцейських з внутрішніх регіонів країни. з них 500 кінних для організації патрулювання кордону. Митні батальйони передавалися з підпорядкування міністерства фінансів до міністерства внутрішніх справ. У середині серпня була проведена інспекція ділянок кордону Тернопільського воєводства. Окружний комендант поліції перевіряв створення кінних поліцейських патрулів на борщівський ділянці, гусятинську відвідав надкомісар Врублевський, в Скалат приїхав надкомісар Попель, збаразьких поліцейських інспектував аспірант Котула. За їх висновками для забезпечення нормальної організації прикордонного патрулювання вершниками, оплату квартирування в сільських будинках необхідно було виділити біля 1 млн. польських марок. Відсутність охочих на цю службу була визначена через дві причини: низька оплата і переважаюча більшість українців серед місцевого населення. Ті, що служать у митних батальйонах мають невисоку свідомість, погано обмундировані, серед митників 50% в подертих мундирах і майже босі. Гіркий висновок інспекторів: польський кордон може перейти будь-хто, в будь-який момент у будь-якому місці. Окружний комендант поліції відправив до Варшави свій проект організації служби.
Аналіз мотивів, які змушували людей переходити західний кордон Радянської Росії, дозволив військовим контррозвідникам польського генштабу зробити висновок, що тільки незначна частина з величезної маси емігрантів суть утікачами з радянського раю. Вони відразу після затримання і проведення допиту зверталися з проханням до місцевих властей видати їм дозвіл на проживання в країні або отримати закордонні паспорти. Директор департаменту громадської безпеки Урбанович 1 квітня 1922 р. дозволив воєводам Тарнополя і Новогрудка видавати старостам свідоцтва на право політичного притулку в країні втікачам з Росії. У випадку, коли староста вважав достатніми підстави для видачі «азилю», він видавав спеціальні посвідчення червоного кольору з фотографією та скеровував емігранта на місце проживання вглиб Польщі. Одночасно староста повідомляв про це тамтешні власті.
