«Сумно буде сідати до святої вечері без чоловіка, але хтось мусить захищати Україну», — зітхає дружина «кіборга» Ігоря Войцехівського Оля, обіймаючи двох синочків. Ця сім’я з Малого Ходачкова, що неподалік Тернополя, готується до Різдва, але вперше на свята їхній татко буде далеко від них, а ще гірше — на війні. Прихована тривога в словах пані Ольги ніби перегукується з колядкою «Сумний святий вечір», у котрій є до болю актуальні нині рядки: «По всій нашій Україні плач на кожнім кроці…» Для багатьох українців це Різдво справді буде невеселе, але не без надії.
Вирішив і… поїхав
Ще з літа 43-річний Ігор виношував задум про участь в АТО, однак із рідними своїми планами не ділився. «Їду служити!» — зізнався аж напередодні першого вересня, пішов на Святу Літургію, висповідався і вже наступного дня поїхав. Навіть не завів синочків — 10-річного Максимка та 8-річного Віталика — до школи на урочисту лінійку.
Перегляньте також:
- Шанс нам знову дала Америка – трохи пізно, добряче потріпавши нерви
- Військова з Тернопільщини отримала нагороду від Головнокомандувача ЗСУ
— В Ігоря такий характер: якщо щось вирішить, обов’язково зробить. Перед поїздкою на Схід України не радився ні зі мною, ні з мамою, хіба що з братом Андрієм, колишнім міліціонером, — розповідає пані Ольга. — «Якщо не я, то хто?!» — поставив нас перед фактом. Придбав камуфляж, чоботи, хтось йому передав бронежилет, словом, за день був готовий до фронту. Залишив нас із домашніми клопотами, а саме була гаряча пора у селі — бараболю та буряки треба копати, городину вибирати. Довелося зі свекрухою самим поратися.
Та робота роботою, а рідні чи не найбільше хвилювалися за здоров’я Ігоря, бо він — інвалід, понад десять років тому втратив око.
— Ігореві непросто, бачить тільки на одне око, але ніколи на цьому не акцентує, — каже мати «кіборга» Галина Миколаївна. — Колись був на заробітках у Португалії, копали там криниці, закладаючи вибухові пристрої. Одного разу як «гримнуло», осколок потрапив Ігореві в око… Трохи лікували його за кордоном, потім повернувся в Україну, їздив до інституту ім. Філатова в Одесу, та лікарі так і не змогли врятувати око, довелося ставити протез.
Дізналися з телевізора, що Ігор на війні 
Незважаючи на здоров’я, Ігор завжди був попереду на мітингах, акціях, на яких вирішувалася доля України. Коли торік почалася Революція Гідності, не міг всидіти вдома, але не мав на кого залишити синів, бо дружина була на заробітках в Італії.
— Після побиття студентів, штурму силовиками Майдану я спакувала речі і повернулася додому — серце розривалося за нашу країну, — розповідає пані Оля. — Ігор зустрів мене, а вже за кілька днів подався автобусом із Тернополя до столиці. Був на Майдані у ті страшні дні, коли гинули люди, виносив поранених, робив коктейлі Молотова…
— Нам мало про що зізнавався. «Чищу бараболю, рубаю дрова», — казав, а насправді стояв від кулями снайперів, — продовжує розповідь Галина Миколаївна. — Такий наш Ігор — безстрашний і жертовний, добре, що Бог береже його від страшного…
Повернувся з Києва, аж коли вдалося повалити бандитську владу. А коли почалися анексія Криму, захоплення Донбасу — не міг залишатися осторонь.
— Дивився новини й ледве стримував емоції. «Як можна здавати Україну?! Чому наша влада нічого не робить?!» — обурювався, — пригадує пані Оля. — Ділився по телефону думками з приводу ситуації в державі зі своїми побратимами з Майдану. Ще більше «загорівся», коли почалася війна на Сході, тоді й вирішив воювати.
— Благословіть мене! — попросив на прощання і поїхав, — витирає сльози мати «кіборга». — Телефонував, казав, що працює інструктором у військовій частині в Дніпропетровську, ми вірили, та якось сусіди прибігли і сказали, що бачили його в новинах. Вмикаю телевізор і справді — показують нашого Ігорка на фронті, поміж вогнями… Після того ще разів п’ять-шість бачили його у сюжетах на різних телеканалах, у передачі
«Хоробрі серця».
Тато — воїн із «Правого сектора»
«Наш тато — герой, воїн із «Правого сектора!» — в один голос кажуть Максимко та Віталик, адже нині їхній тато воює у рядах добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Сини пишаються своїм відважним батьком, беруть із нього приклад. «Правосєк» — жартома підписується в інтернеті старший Максимко.
— Сини перейняли дух патріотизму від Ігоря. З Майдану чоловік привіз їм каску, величезний щит, то вони навіть брали їх до школи, — усміхається пані Оля. — Згодом ми передали щит до музею в Тернополі. А нещодавно, коли чоловік приїжджав у відпустку із зони АТО, привіз хлопцям жменю використаних гільз, тепер для Віталика це найкращі забавки — будує мости, оборонні вежі.
Ігоря називають «кіборгом» через те, що він воює в одній із найгарячіших точок — за кілометр від Донецького аеропорту. Якийсь час був на спостережному посту, а згодом пішов у артилерію. Підрозділ добровольчого українського корпусу, в якому несе службу наш земляк, уже кілька місяців тримає першу лінію оброни у Пісках.
— Стріляємо із протитанкових гранат по «сєпарських» штучках, — розповідав Ігор журналістам під час зустрічі на залізничному вокзалі у Тернополі. — Буває, нема набоїв, але ми воюємо, нема харчів, але ми воюємо, бракує одягу, та все одно воюємо!
«Молюся за наших солдатів і за… Путіна»
Нещодавно Ігореві вдалося вирватися з фронту у відпустку додому. Два тижні вдома промайнули для Ігоря, ніби одна мить, та він не засиджувався — шукав теплий одяг для побратимів, домовлявся про бус, аби доправити допомогу їхньому батальйону.
— Перший тиждень Ігор відходив від війни: не міг спати ночами, йому здавалося, що й далі воює, — каже пані Оля. — «Не можу взятися за домашні справи, тягне на фронт!» — зізнавався. Таке чую й про інших вояків: хто вже побував на війні, обов’язково туди повертається. З Ігорем служать двоє чоловіків із Гусятина, тернополянин Юрій Заблоцький, духовно їх там підтримує наш священик Петро Буряк. «Кіборги» ходять на Богослужіння, сповідаються, причащаються — це додає для них сил!
— Нема хвилинки, щоб я не журилася за Ігорка. Коли їхав перший раз, ховала сльози, бо знаю, що його не переконати, — каже Галина Миколаївна. — Тільки поїхав, я відразу потрапила до лікарні — тиск, серце… Так було і другого разу, але тримаюся… Наближаються свята, хотілося б, щоб син був вдома, але що зробити? Відішлемо йому якусь посилочку, може, й кутю передамо. Щодня молюся за Ігоря, за наших солдатів, за Путіна, аби Господь пом’якшив його серце, за Україну, за Росію… Єдина надія — на Бога.
— Цього року вперше не відчуваємо жодних свят… Але готуватимемо Святу вечерю, бо є діти, треба ховати тривогу, — каже пані Оля. — Приходив до синочків й святий Миколай, бо були чемні. Одному приніс вертоліт, другому — лижі, ракетки, танк. Та найбільшим нашим подарунком буде, коли нарешті повернеться наш тато живим-здоровим і з перемогою!
