Ми зустрілися випадково на Чорновола, напроти Головпошти. Колись, років із п’ятнадцть тому, ще в роки мого редакторства у “ТВ”, кілька разів пили разом каву в “Пінгвіні”, відтоді й знайомі. Пізніше він був на одній чи двох моїх презентаціях і ще, пригадую, висловлював жаль за тією нашою давньою тусовкою, жалкував, що розлетілись, розійшлися, а декого вже й на світі нема… А оце раптом випалив: “Я тільки що з фронту, демобілізувався…”
– Ого! – мимохіть вирвалося у мене.
Перегляньте також:
- У Тернопільському коледжі відбулась історична подія – підписали угоду з академією єдиноборств
- Захисницю з Теребовлі Тетяну Ліщинську нагородили почесною відзнакою «Хрест Військова честь»
– Прочитав вашого “Останнього героя” і пішов на війну… – ще більше здивував він мене. Я просто стояв ошелешено й не знав, що казати. Чи дякувати, чи вибачатися? Нарешті таки щось промимрив, мовляв, добре, що вернувся живим… А про себе із гіркотою подумав, що навіть не пам’ятаю, як його звати. Пам’ятаю, працював він десь на Головпошті і ще, пригадую, колись порівнював його з Чарльзом Буковскі, але як його звати насправді з голови вилетіло… Погляд його блакитних очей все такий же привітний, а от світле коротко стрижене волосся всуціль посріблилось. Втім, він уже не перший з моїх знайомих тернополян, хто вернувсяся з війни посивілим.
Ми обнялися. Відтак, домовилися знову зустрітися під “Пінгвіном”, як у старі добрі часи. Звісно, кава з мене. А пізніше подумав, що, може, й добре, що не пам’ятаю його справжнього імені, бо тепер подумки називаю його не інакше, як Останній Герой. Хоча, звичайно, він далеко не останній, на війні їх проявилося сотні й тисячі, і все ж…
Ввечері відкрив “Останнього героя”, останнього фоліовського видання 2012 року, і прочитав навмання: “…Коли спав, знову снилося, що стріляю. Либонь, інші сни мені тепер і не світять, ще встиг подумати, розплющуючи очі після наступного удару в небі. Потім сидів і просто слухав дзюрчання води зі стріхи…” – і ще: “Кров і лайно – саме з цим найчастіше і доводиться мати справу на війні. Правда, потім про це найменше хочеться згадувати…”
Олександр Вільчинський
