Їх дістали кулі тих, хто стояв по той бік барикад на Інститутській і Грушевського. Вони на власні очі бачили смерть і ніяк не хочуть зізнаватись, що й самі були на волосину від загибелі. Проте переконують – якби знову довелось, не задумуючись поїхали б на Майдан.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
10 днів у лікарні після поранення – і знову на Майдан. Навесні, коли євромайданівські події були позаду, тернопільський «самооборонівець» Роман Павлишин в медзакладі провів понад 2 місяці.
- Коли побачив, що наша доблесна міліція побила дітей, рішення було однозначним – їхати, – розповів тернополянин Роман Павлишин, 38 р. – Думав, я можу чимось допомогти, на відміну від дітей-студентів. Просто не дам, щоб зі мною зробили, як з ними.
Щось тоді потрібно було змінювати, бо у самого двійко маленький дітей, розмірковував пан Роман. Його сину було півтора рочки, а доньці – 6. Вона саме пішла у 1 клас.
– Поїхав на Майдан 3 грудня, аби і своїх дітей захищати, – пояснив пан Роман. – І щоб не коїлось таке – будь-хто може позволити собі вдарити дитину і все йому зійде з рук.
Спочатку знайшов там своїх, тернопільських, з якими потім стояв пліч-о-пліч, пригадує пан Павлишин. Рідко хто був професійно навчений військовій справі. Тому перші навички з оборони та власного захисту більшість мітингуючих отримували саме на Майдані.
9 грудня – саме цю дату пан Роман пригадує, як перший «армагедон» – гаряче було біля Адміністарції Президента. Через два дні – 11 грудня – на вул. Інститутській. 15-та сотня, у складі якої були тернополяни і сам пан Роман, разом з 14-ою – членами молодіжного націоналістичного конгресу – тримали оборону від «Беркуту», аби не дати їм пройти на Інститутську.
«Зачепило», як рятував фотографа
- Ввечері ми почистили сніг, насипали ним барикаду і пішли відпочивати, – пригадує пан Роман. – О першій ночі хтось прибіг і кричав: «Беркут» йде на Майдан». Ми за мить вийшли на ту барикаду і зайняли оборону. До 10 ранку тримали. Поки «Беркут» звідти не пішов. Тоді було багато поранених – з гематомами, оіками, травмами. Але ніхто не збирався поступатись.
Віч-на-віч зі смертю зустрівся вперше 22 січня. Того ж дня Роман Павлишин і сам отримав поранення.
- В той день бої йшли на вул. Грушевського – пригадує майданівець. – Зранку «Беркут» закидав мітингувальників гранатами з болтами, плиткою. Стріляли металевими кулями, зупиняючи автомобілі.
У той день загинули Сергій Нігоян, Михайло Жизневський… Вони були одним з перших, хто розпочав відлік героїв Небесної сотні.
- Вранці цього дня я був на передовій і побачив, як хлопчина-фотограф, якого «зачепило» осколками гранати, впав, – пригадав пан Роман. – Я побіг, аби його витягти… «Беркут» тим часом й далі кидав гранатами. Одна з них вцілила мені в ногу, від чого мене підкинуло. Друга в повітрі «зачепила» вже поранену. Мене відкинуло на бордюр.
Три місяці лікарень
Далі, як в уповільненій стрічці, бачив, як забирають пораненого фотографа. Хтось бідбіг і до Романа, цікавлячись, чи потрібна допомога. Той відмовився. За мить, як у мареві, встав і знову попрямував в бік Майдану. Аж доки чоловіка не перестріли знайомі з вигуками: «Слухай, та ти весь закривавлений».
- Нестерпно болів хребет, ще тоді думав, диски «позлітали», – пригадує пан Роман. – Хтось з афганців намагався вправити їх. Допомогло хвилин на 10.
Чоловіка перенесли до Будинку профспілок. Чотири доби уколів та елементарних процедур, які можна було надати в таких умовах. Після цього Романа відправили до Тернополя.
- Тоді мене вистачило на 10 днів лікування, і я знову поїхав на Майдан, – зізнався пан Роман. – Вже навесні пролежав у лікарні 2 місяці.
Згодом майданівець отримав повістку. Аби піти воювати – потрібно знову було лягти до лікарні. Однак, вердикт лікарів був одностайнім – через отримані на Майдані травми воювати не може.
- Більшість з тих, з ким стояв на Майдані – зараз на фронті, – пан Роман. – Я воювати не можу. Тому займаюсь волонтерством і роблю все, аби хоч так їм допомогти.
Ірина Бєлякова
