Ірина Мадзій

Ірина Мадзій

власкор газети "Вільне життя", журналіст, кореспондент

Не бомж, і не безхатько – а людина із добрим серцем

28.02.2015 14:45   Джерело: TeNews
Автор : Ірина Мадзій

56-річний інвалід Тарас Войчишин із Чорткова уже багато років просить милостиню на сходах місцевого костелу, а на виручені гроші утримує двох круглих сиріт.

 

Чортківчани вже давно звикли до цього чоловіка і знають його неймовірну історію милосердя. Тому охоче кидають до скляної банки із надписом « Для дітей. Круглим сиротам» декілька гривень. А от нетутешні люди і туристи навіть не задумуються над тим, для чого, точніше , для кого цей чоловік просить милостиню.

Його тут можна зустріти щодня. Байдуже, чи спека надворі, чи дощ, чи собачий холод. Він завжди на «бойовому посту».

 

Так було і того дня, коли я познайомилася з ним у Чорткові. Надворі – мінус десять, морозяний вітер зносить голову, а він сидить собі, натягнувши на вуха комір кожуха і спостерігає за перехожими.

 

Дізнавшись, що я з газети і побачивши мій фотоапарат, одразу починає закривати лице:

 

- Я, знаєте, не проти, аби ви мене фотографували, але сьогодні не побрився. Не встиг.  - оправдовується. – То вийду в газеті точно як бомж. Але я не бомж, не думайте. В мене і родичі є, і житло. А сидіти тут змусив жаль до сиріт. Дітей своїх не мав, навіть ніколи одруженим не був, але от чужим допомагаю. Так склалося життя…

 

Чоловік ще трохи ніяковіє перед фотокамерою, а потім рішуче махає рукою:

 

- Фотографуйте! Який є, такий є, кращим не буду!

 

Щодня Тараса Войчишина з Чорткова можна зустріти на сходах місцевого Домініканського костелу

 

На очах Тараса виступають сльози, коли він згадує своє життя. Мало було добра в його долі. Від народження – інвалід, сам навіть не знає з якої причини. Права рука і нога – нерухомі, тож уже призвичаївся все робити лівою. Звик. Має брата і сестру, але далеко, вони майже не зустрічаються. Згадує своє рідне село – Білу, де народився, батьків, які розлучилися і роз`їхалися по різних селах. А взагалі, каже, важко йому говорити про своє життя. Був час коли перебивався тимчасовими заробітками, газети на ринку продавав, ще якусь нескладну роботу виконував. А потім доля звела у потязі із тринадцятирічним Андрієм Самофаловим з Чорткова. Хлопчина був із неблагонадійної сім`ї, батько-військовий так бив дитину, що якось порвав на його спині солдатський ремінь. Тому й утікав з дому, подалі від батькових кулаків. Андрія вабили залізничні потяги, вокзали. Часто він сідав в якийсь потяг і їхав до кінцевої зупинки, потім – назад додому. Тарас якось опинився з хлопчиною в одному вагоні і зацікавився його життям. Пізніше вони вже зустрілися у Чорткові і потоваришували.

 

Їх ще більше зблизила біда, яка сталася з Андрієм три роки тому. Він їхав з друзями потягом  із Заліщиків. Усі були добряче напідпитку. Вийшов у тамбор покурити, і сам не знає як, але випав з нього прямо під колеса. Майже півроку пролежав у лікарні, залишився без ноги. Батько з матір`ю померли, молодшого братика забрали  в Тернопіль до притулку. Допомоги – ніякої і ні від кого. Сам на сам із проблемами. Тоді Тарас перейнявся долею хлопця і переїхав до нього. Вирішив, що допомагатиме Андрієві і його братикові. Але як? Де знайти роботу інваліду, коли здорові її не мають? Тому й вирішив – просити zилостиню, а людям чесно казати, що то не для себе він її просить, а для сиріт.

 

- Скільки мені там треба: якийсь кусень хліба, щось до хліба, й за те дякую. А от хлопцям допомагати треба, - стурбовано розповідає Тарас. – Андрієві 25 років, молодшому Михайликові пішов сімнадцятий. Ото назбираю грошей і їдемо разом з Андрієм в Тернопіль, купуємо продукти, одяг, взуття для Михайлика. Хочеться, аби він ні в чому не відчував потреби.

 

- А багато збираєте? – питаю.

 

- Та як коли, буває за день і триста – чотириста гривень люди накидають, - ділиться зі мною Тарас. – Люди, особливо, чортківчани, знають, що то я для сиріт стараюся, то й кидають трохи, не скупляться. Часто отець Томаш з костелу нам допомагає, турбується. Дівчата з довколишніх крамниць прибігають поміняти гривні на копійки, то я їх виручаю завжди. А то нещодавно зрозумів, що моя «професія» щей  небезбечна. Йшов додому, вже темно було, напали на мене двоє, хотіли гроші забрати. Але відбився, грошей не віддав. І такі люди бувають!

 

Тарас запрошує до себе додому, аби познайомити з Андрієм, з яким живе в одній хаті.

 

- Їхати далеко, ми живемо аж на Київській вулиці, але нічого, знайомий таксист нас за 15 гривень довезе, він завжди мені допомагає, - каже Тарас. – Але в нас там зараз ремонт, котел поставили новий, то ви не дивуйтеся, що застанете бардак.

 

Таксист Михайло Тимофійович з радістю погоджується підвезти нас до Тарасової оселі, ще й  не бере за це ні копійки. Дорогою розповідає:

 

- Золота душа цей Тарас! Ну де ви нині знайдете таку людину, щоб жила для когось, а не для себе? Міг би собі жити нормально за свою пенсію, аж ні – щодня йде на роботу, сидить там і в спеку, і в холод аби щось нашкребти для сиріт. Мало сьогодні таких людей і їх треба цінувати, - емоційно говорить пан Михайло.

 

Оселю, де мешкають двоє чоловіків, важко назвати зразковою. Одразу кидається в очі, що тут бракує жіночих рук. Але живуть Тарас з Андрієм як рідні. Більше, звичайно фізично працює Тарас, розуміє, що Андрієві важко.

 

- Якби не Тарас, я не знаю, де б сьогодні був і якби складалось моє життя з братом, - розповідає Андрій. – Він мені як батько: і продукти принесе, і поприбирає, і добру пораду дасть. У нас схожі долі. І в нього, і в мене було важке дитинство, от Бог нас і звів. Після того, що зі мною сталося, я жити не хотів, але Тарас повернув мене до життя, хоч і сам інвалід з дитинства. Зараз думаю: добре, що я його зустрів, добре, що мій молодший братик має від нас допомогу і підтримку.

 

- Я завжди кажу хлопцям, щоб не жаліли мене, бо те, що роблю – мій вибір, - підтримує розмову Тарас. – Ви зрозумійте, як важко їм було залишитись без батьків, а потім щей  перенести Андрієві втрату ноги! Що він може сьогодні робити на протезі? А я собі зранку встав – і пішов. Дякувати Богові, без милиць ходжу.

Ось така історія милосердя від однієї маленької людини з великої літери, яка мене вразила. А вас?


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: TeNews