Мар’яна Садовська: «У кожного з нас своє завдання»

09.03.2015 12:35   Джерело: Медіа-портал КультUA
Опубліковано : Новини Тернопільщини

Нині чимало українців проживають за межами етнічної Батьківщини, проте їхня любов до Дніпрової країни не згасає. Вона стає своєрідним вогником, який запалює віру в мир у тих, для кого Україна – це трансфер у справжню мужність, відвагу та міць. Саме такою незламною українкою є Мар’яна Садовська – співачка, акторка, композитор, аранжувальниця, музичний драматург, а ще – викладач, фольклорист і художниця. Хоч наразі й мешкає в німецькому Кельні, для нас вона завжди буде львівською зіркою, вітчизняним прикладом сили духу, слова та пісні. Експресивна акторська гра під час кожного виступу – це своєрідна театральна вистава, якій не властиві наслідування чи шаблонність. Це справжній реалізм у співвідношенні змісту, виконання та війни, яка тривожить сьогодні серця всіх українців. Надто важко зустрітися з людиною, яка проживає поза межами України та має чимало постійних концертів. Однак Мар’ яна Садовська активно підтримує українську громаду на звільнених територіях Донбасу. Наразі вона приєдналася до акції «Українська весна», організатором якої є Мистецьке об’єднання «Остання барикада». Поспілкуватися з Мар’яною Садовською вдалося після світової прем’єри її проекту «2014» у Києві в «Українському домі».

 

 – Ви українка за походженням, але проживаєте за кордоном. Що відчуваєте, коли чуєте про події в Україні? 

– Дуже важко бути зараз далеко. Набагато легше бути саме тут, в Україні. Адже коли ти далеко, тебе починає охоплювати почуття безсилля, звичайнісінької безпорадності. Я розумію, що в кожного з нас є своє завдання. Оскільки я живу зараз за кордоном, маю багато друзів у всьому світі, і не тільки українців, моїм завданням на сьогодні є, напевно, розказувати їм те, про що вони ніколи й нізащо не прочитають (та й просто не зможуть прочитати) у пресі, не побачать по телебаченню, не почують на хвилях радіостанцій. Тобто передавати правдиву інформацію з рук у руки. Водночас там, за межами України, треба пробувати локалізувати нашу громаду, допомагати волонтерською роботою. У нас є зараз велика громада. Ми звемося «Майдан Кельн» – організовуємо різноманітні акції, збираємо кошти, речі. І все ж таки, оскільки я музикант, моя зброя – це музика. Моя зброя – це голос, утвердження тепла, любові й перемога добра через музику.

 

– Що наштовхнуло Вас на створення спільного проекту з Марком Токарем «2014»? 

– Знаєте, я вже дуже давно хотіла щось зробити із чотирма контрабасами, чотирма жіночими голосами. І це все поєднати з автентичністю. Хотілося зробити щось з весільними піснями. Це було на самому початку задуму. А коли в січні цього року я підійшла до роботи, це все почало виливатися в мою творчість, в мої пісні. До речі, першою такою піснею була «Зозуленька» – виряджання сина до армії. Ще тоді не було війни, але я добре знала, що відчуває моя мама, котрої син, мій брат, був на Майдані в ті всі найстрашніші дні, і що відчувають всі мами, відпускаючи своїх дітей на війну. Воно все почало переплітатися. Саме тоді я натрапила на вірші Сергія Жадана. І коли я була у Львові, директор Мистецького центру запитав у мене, чи маю я нові проекти. Я сказала, що є один, проте його ще треба зробити. Він одразу підтримав мою ідею. Згодом познайомив мене з Марком Токарем, з яким ми почали працювати над проектом «2014».

 

– Ви згадали про Сергія Жадана. Пісні проекту створені саме на його тексти та на вірші Любові Якимчук. Чому саме ці автори? 

– Дуже важко відповісти. Я завжди кажу: «Не я обираю пісні, а вони мене обирають». Я не вигадую, які мені пісні заспівати. Вони «приходять», і я їх виконую. Так само з текстами. Коли я почала читати оті найновіші тексти, вони мене вже просто не могли залишити спокійною. А потім почали з’являтися перед очима різні образи: образ матері, образ нареченої, образ доньки, образ того, хто залишає свою домівку назавжди. Я надто довго шукала образ жінкивоїна – саме тієї жінки, яка вирішує взяти зброю до рук і захищати рідну державу від страшних поневолювачів. І, чесно кажучи, цей текст прийшов дуже пізно. Це був текст Любові Якимчук. Як мені здається, він один з найскладніших. Він дуже чоловічий. Це молитва.

 

– Чи виникають труднощі під час роботи над фольклорними матеріалами? 

– Найбільша складність і найбільший виклик – це, як казала Леся Українка, «життям своїм до себе дорівнятись». Найважче – це справді дорівнятись до глибини цих текстів, до їх висоти. Тобто до текстів поетичних і до текстів музичних. Я маю на увазі текстуру обрядових пісень. Обрядові пісні – це завжди обереги. Вони постійно зі мною, в серці.

 

– А звідки взагалі з’я вилася тяга до співу в жанрі фолькрок? Можливо, цьому сприяло львівське коріння? 

– Чесно кажучи, у мене відповіді на це питання немає. Я ніколи навіть не задумувалася про те, у якому жанрі я співаю. Чи це просто фольк, чи це рок. А може, це і є «нова музика». Це таке собі поєднання імпровізації з народним співом. І справді Львів міг цьому сприяти, адже я співаю тільки українською.

 

– Яким чином період життя в Польщі вплинув на подальшу кар’єру? 

– Я називаю театр «Гардженіце», в якому я пропрацювала десять років, свого роду моїм університетом. Мені як у прямому, так і в переносному значенні відкрився світ: доступ до літератури, яка тоді ще не була перекладена українською (дещо досі не перекладене – маю на увазі фахову театральну літературу), подорожі, зустрічі з іншими культурами (експедиції в Єгипет, Бразилію). Театр «Гардженіце» всі свої гастрольні виїзди пов’язував зі своєрідними антропологічними експедиціями. Саме з ним я побувала на Лемківщині, зокрема в Новиці – селі, де народився Богдан Ігор Антонич. Крім того, завдяки «Гардженіцам» я зіткнулася з експериментальним театром у світі, познайомилася і згодом вже працювала з найкращими його майстрами. Такий виїзд за межі України – це своєрідний виліт із гнізда, як я його називаю. Він уможливив погляд «з висоти пташиного польоту», з віддалі. Часом саме тоді починаєш краще бачити власну культуру, розуміти, в чому її неповторність і в чому, можливо, є певні стереотипи. І ще – саме в театрі «Гардженіце» я пройшла, так би мовити, кузню особистості. Режисер і директор театру – людина надзвичайно авторитарна. Працюючи там, можна було дуже легко зломитися, згубити власну індивідуальність. Або ж – справді встояти, вистояти і стати значно сильнішим.

 

– Як Ви ставитеся до конструктивної критики? 

– Для мене добра критика набагато важливіша, ніж схвалення. Бо критика насправді дає можливості для зростання, саморозвитку. Я дуже ціную критичні зауваження. І дуже люблю працювати з тими партнерами, котрі мають власну думку, бачення, з котрими на репетиціях можна сперечатися, не погоджуватися, не заспокоюватися, не задовольнятися початковими «знахідками», але продовжувати шукати далі.

 

– Чи маєте свої особливі культові міста й місця?

– Як і більшість із нас, я маю такі місця, але вони для мене такі особливі, такі рідні, інтимні, що я справді не хочу їх називати. Дозволю собі наразі не відкривати завісу цієї таємниці.

 

– Чи звикла сім’я до насиченого графіку Вашої роботи? 

– Мій чоловік також артист – актор і режисер. Ми намагаємося підтримувати один одного, ділимо побутові обов’язки, за можливості «криємо тили», щоб той, у кого зараз проект, мав максимум часу на працю, концентрацію тощо. Допомагають родичі, раніше навіть моя бабця подорожувала зі мною і допомагала няньчити дітей. Зараз у найбільш насичений час я прошу про допомогу свою маму. Взагалі в Німеччині є таке прислів’я: «Діти вибирають собі сім’ю, в яку вони приходять. Вибирають собі батьків». Тобто вони наче знають – оці батьки будуть багато часу проводити в театрі, в концертних залах. Вони будуть любити свою професію, вони будуть шалені, з ними можна буде пізно йти спати, засинати в гримерках, на прем’єрних імпрезах, подорожувати світом, переживати екстремальні ситуації, пригоди, а часом і просто проводити цілий вільний день у піжамі! Найголовніше в цьому – не згубити баланс.

 

Марина ОЗЕРАНСЬКА

 

ПРИНАГІДНО: Українська співачка Мар’яна Садовська народилася 1972 року у Львові. Її батько – відомий український музикант Віктор Морозов (у 1970-ті роки – учасник гурту «Арніка», у 1980-ті – театру «Не журись»). Мар’яна пішла по стопах батька, закінчивши з відзнакою у 1991 році Львівське музичне училище імені С. Людкевича (за класом фортепіано) й акторські курси при театрі імені Леся Курбаса. У цьому ж театрі й розпочала свою артистичну кар’єру, пропрацювавши там три роки. Згодом Мар’яна починає працювати у Польщі, у 2001 році за Програмою Фулбрайта мешкала в Нью-Йорку. Нині проживає в німецькому Кельні разом із чоловіком (театральний режисер та актор Андре Ерлен) і дітьми – Северином і Гафією.

 

ТВОРЧІСТЬ: Сергій БАХІН. Садовська – вельми обдарована особистість. У її творчому доробку виступи на багатьох театральних і музичних фестивалях. Мар’яна створює художні полотна, пише музику до вистав, збирає український фольклор в українській глибинці. Із зібраної музики створює дуже яскраві аранжування. Співає як соло, так і з німецьким джазовим тріо «Бордерленд». Її вокал – це своєрідне поєднання автохтонної музики з переливами у голосі, зміною тембру, напрямів звучання. В одному з інтерв’ю виконавиця зізналася: в українській музиці їй подобається стиль гурту «Даха Браха», що, мабуть, перегуку- ється з напрямом її творчості. І навіть провела з дівчатами у Львові спільний концерт. Садовська випустила три музичні збірки. Перший сольний альбом під назвою «Пісні, яким я навчилася в Україні» вийшов у США 2002 року. До нього увійшли веснянки, весільні, троїцькі пісні в супроводі індійської гармонії. Через три роки в Америці вийшло «Прикордоння», записане разом із провідними клезмерами Нью-Йорку, в якому були купальські, емігрантські, весільні та інші композиції. «Кеби не навіки» – третій альбом, випущений у 2009 році, до якого відібрані найкращі пісні з попередніх записів. Впадає у вічі симпатія виконавиці до лемківських пісень. Зокрема, нині дуже відому пісню «Пливе кача по Тисині» вона виконувала ще задовго до подій на Євромайдані.

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Медіа-портал КультUA