Беручи участь у конкурсі «Вікі любить пам’ятки», тернопільський краєзнавець, фотокореспондент, редактор «Вікіпедії» Микола Василечко не ставив собі за мету перемогти. Навіть якби він переконував мене у протилежному, знаю: у таких, як Микола, завжди є вища мета.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
І ще один диплом переможця ніщо порівняно з тим, що саме завдяки його світлинам, скрупульозній редакторській роботі про Тернопільщину дізнається якомога більше коло людей. Адже загальнодоступна вільна багатомовна онлайн-енциклопедія нині чи не найпопулярніше довідкове джерело у світі.
Попри це роботу Миколи у Фонді Вікімедія помітили. Дві світлини нашого позаштатного автора: церкви Святих Петра і Павла в Буцневі Тернопільського району і каплиці XIX ст. на кладовищі Язлівця Бучацького району — потрапили до сотні найкращих в Україні в цьогорічному конкурсі «Вікі любить пам’ятки», а в номінації «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток області» Василечкові не було рівних: до вікісховища він завантажив 883 фото 295 пам’яток історії, археології, архітектури, монументального мистецтва. А найкращою світлиною Тернопільської області цьогоріч визнано роботу Ігоря Крочака — зимовий вид на Воздвиженську церкву в Тернополі.
— Намагався охопити якомога більшу кількість об’єктів, котрі мають цінність, особливо в селах, — каже Микола. — А крім того, працював як редактор, виправляючи неточності у статтях Вікіпедії, що стосуються пам’яток нашої області. А таких є чимало.
Наприклад, у Тернополі на вулицях Чорновола і Кульчицької нумерація будинків не відповідає вказаній у списку пам’яток, зазначає краєзнавець. Тому не вдається з’ясувати, який будинок насправді є пам’яткою, а який — ні. Також є багато об’єктів, котрі за законом не є пам’ятками, а насправді становлять значну історичну чи культурну цінність. І навпаки: значаться у списках, а не становлять практично ніякої цінності, як-от пам’ятна дошка на честь возз’єднання Західної України з радянською.
— У моєму рідному селі Жнибороди, що в Бучацькому районі, є пам’ятка археології — курганний могильник XII—XIII століття. Досі в інвентаризаційній картці 1970-х років відповідальним за цей об’єкт зазначено колгосп «Золотий колос». І в селі мало хто знає, що це таке, і в районі не особливо такими питаннями переймаються, — констатує мій співрозмовник. — І ось під час одного з прес-турів, коли представники ЗМІ зі всієї України ознайомлювалися з туристичними принадами Тернопілля, один з телеканалів… проводив тут зйомки їзди на джипах, щоб показати, який відпочинок для охочих можна влаштувати! Слушно одна з громадських організацій виступає за заборону джипінгів, коли багатії заради власного задоволення влаштовують перегони по Дністровському каньйону та інших природних парках нашого краю. Що вже казати про місцевих людей, котрі на таких охоронних об’єктах пасуть корови…
Микола Василечко зауважує, що, беручи участь у конкурсі, намагався охопити увагою насамперед сільські об’єкти. Їздив по районах, часто в селах не знаходив зазначених у списку пам’яток.
— Цікавий випадок був у Малих Заліщиках Бучацького району. Там є пам’ятник героям УПА, могила. А на ній зазначено «1919—1921», — розповідає краєзнавець. — Почав з’ясовувати, чому вказано саме ці роки, адже це помилка. Дізнався, що люди в селі почали відновлювати пам’ятник ще за радянської влади, може, цю помилку навмисне зробили.
Нині більше уваги звертають на замки, палаци, каже Микола Василечко. А решта пам’яток? Хтозна, чи багато з них залишиться через кілька років, якщо й надалі до їхнього збереження нікому не буде діла. Тільки в Тернополі — на кожному кроці пам’ятки архітектури: деякі якщо не знищені, то до невпізнання перебудовані. Тож, вочевидь, таким ентузіастам, як Микола, треба ще працювати й працювати, щоб любити пам’ятки і знати про них, зокрема, завдяки й онлайн-енциклопедії, мали змогу дедалі більше людей.
Віра КАСІЯН.
