– Хлопці, обережно, тримайтесь подалі від стін та перегородок, – стишеним голосом віддає накази командир.
– А навіщо? — чути у відповідь майже в суцільній темряві вщент розбитого терміналу Донецького аеропорту.
Перегляньте також:
- Шанс нам знову дала Америка – трохи пізно, добряче потріпавши нерви
- Військова з Тернопільщини отримала нагороду від Головнокомандувача ЗСУ
– А тому, що працюють ворожі снайпери, і то не рядові, а елітні. Вони стріляють у стіни, балки, перекриття й від них кулі йдуть рикошетом та попадають у нас.
Про бої у Донецькому аеропорту розповідав під час короткочасної відпустки у Теребовлі старший солдат (звання символічне, дається воїнам віком після 45 років) ПТКР-а (протитанкова керована ракета) 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади, теребовлянець-кіборг 50-річний Андрій Коцур із цивільною професією — бурильник нафтогазових свердловин.
Йому в другій половині грудня 2014 року довелося два тижні захищати Донецький аеропорт, навіть Новий рік там зустрів. А до того з вересня 2014 року, коли пішов до армії, як і багато його земляків, він пройшов курс навчання на Яворівському полігоні, та так ні разу і не бував вдома. На полігоні, говорив Андрій, йому пощастило вправлятися з американською системою ПТКР (у той час там проходили міжнародні навчання військових 15 країн світу), схвалює сучасність та модернізацію, ефективність зброї і шкодує, що в нашій армії немає таких на озброєнні.
Перед аеропортом Андрію доводилося воювати під Костянтинівкою, Дружківкою, інших місцях передової. Старший навідник роти вогневої підтримки (РВП) говорить, що з їх батальйону в терміналі тоді воювали близько 80 чоловік з різних рот. І воювали, виходить, добре, бо до заміни з його роти був лише один загиблий і один поранений. В інших підрозділах ця статистика була менш втішною.
«Коли ми змінювали на об’єкті попередніх бійців, — розповідає Андрій, — довелося принизливо проходити через сепаратистський контроль, де перевіряли й контролювали нашу зброю, боєприпаси кожного бійця, наприклад, дозволялося брати лише один повний ріжок з кулями від АК. Все ж стрілецька зброя була, було й чим лупити з неї по ворогах. На відміну від сепаратистсько-російських нападників, які обстрілювали аеропорт зі всіх видів зброї – артилерії, мінометів, «градів», танків (останні деколи підходили на дуже близькі відстані), наші бійці мали в своєму розпорядженні ККМ-7,62 (кулемет Калашникова модернізований), ДШК (станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна), АК, а також міномет, на всяк випадок, для прикриття відходу бійців.
Фактично на той час всі будівлі були вже зруйновані й захищати не було що, але ми стояли. Харчі, воду ми везли із собою на два тижні. Наш підрозділ змінено було вчасно, тому проблем у цьому плані не було. А от іншим бійцям у різні часи оборони терміналу доводилося деколи й голодувати, бути без води через невчасну ротацію. Більшість боїв, перестрілок відбувалась на відстані 500-1000 м.
Десь за 600 м від терміналу височіла вежа, ось якраз на ній у «секретках» сиділи наші коректувальники. Це їх найбільша заслуга, що тоді ми так довго втримували термінал. Вони вчасно, чітко і точно передавали по раціях із хвильовими шифр-кодами, які вороги не могли прослуховувати, координати скупчення сил сепаратистів, їх техніки, і ми тоді лупили».
Солдат розповідав, що в аеропорту тоді було 8 наших блокпостів, їх бійці відпочивали, спали у самотужки облаштованих буржуйками кубриках, інших приміщеннях, штабі, що ще були на першому поверсі. Казав також, що стінки тих приміщень осколки й кулі прошивали наскрізь. Та сьомий блокпост мав свій окремий намет, там далеко не кожен зміг би витримати 14 діб у холоді.
Андрій – проста й відверта людина, він хоч і невисокого зросту, проте міцний, кремезний, дужий чоловік. На запитання: «Чи бували такі моменти у твоєму бойовому житті, коли залишався сам, коли було боязко?» ось як відповів: «Не було такого, завжди хтось з бойових товаришів страхував на всяк випадок. А навіть якби так і було, самотність не страшна, страшно, коли ти сам перед собою нуль. Не бояться лише дурні й хворі люди. Коли ти народився чоловіком, то доведи це своїм розумом, силою волі і мужністю. А шлях до мужності якраз і лежить через любов до України, захист своєї Вітчизни будь-яким способом, навіть якщо ти сам. Ми, всі солдати української армії, як і всі українці, кожного дня звертаємося в молитвах до Бога, просимо захисту і миру для себе, своїх близьких, України. Проте слід кожному пам’ятати таке: скільки ти просиш чогось у Бога, стільки ж маєш і віддати».
«Завдяки переважно волонтерам, — розповідав Андрій, — наш підрозділ був забезпечений тепловізорами, приладами нічного бачення, оптичними прицілами. Все ж «рашисти» поки що у військовій сфері більш «просунуті», ніж ми, в тому числі і в засобах особистого захисту. Наприклад, там, у терміналі, ми зіткнулися з однією такою таємною новинкою ворогів, якщо не брати до уваги травлю невідомим газом, від якого сильно кашляли, аж нутро вивертало. В повній темряві вони в тепловізори бачили нас, а ми, знаючи їхню явну присутність там чи там, — ні. Все згодом вияснилося: на їхніх розвідниках були спецкостюми, які не пропускають тепло людського організму на зовні, ми їх охрестили «космонавтами». Отакі «космонавти» були найбільш небезпечними. Термінал аеропорту мав багато ярусів, у тому числі й підземних, наприклад, вентиляційні, каналізаційні, інші. От ними ходили як ми, так і вороги. Так що інколи й так бувало – ми на одному ярусі, а вони знизу чи зверху. Коли ж вистежували один одного, отоді був запеклий бій».
Після Донецького аеропорту солдат служив під Дебальцевим. На запитання: «Як ти особисто відносишся до Путіна?» він сказав: «Сьогодні наука дає можливість розрахувати орбіту невідомої планети, але химерні процеси в хворому мозку – ні. А якщо сказати по-простому, то я б його власноруч роздер на шматки!».
У кінці Андрій звернувся до всіх українців: «Господь не посилає нам випробовувань, які б ми не могли витримати. Ось від тієї витримки і залежить доля кожного з нас, всієї України. Вірте в це, шановні браття й сестри, тримайтесь! Ми вас всіх любимо безмежно й захистимо за будь-яких обставин!».
Віктор Аверкієв,
газета «Воля»
