– Хлопці, танки зліва!
– Агов, і справа о-о-н пруть! Та скільки ж їх на наші голови?!
Перегляньте також:
- Аграрії Тернопільщини вже засіяли 40% від запланованого
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
– Навести «зоську» (зенітна установка ЗУ-23) на пряму наводку! Вогонь!!!- прозвучав голос командира.
…Стоїть безперервний гул бою. На фоні вибухів снарядів ворожих танків, їх гуркоту й брязкоту гусениць постріли-черги з АК видаються, мов тріскотня цикад. А ще постріли гранатометів, тукання тяжких кулеметів, хлопання ручних гранат…
«Не відомо, як ворожі танки прорвалися на наші позиції, – згадує на сторінках видання “Номер один” 36-річний Борис Холодзьон із с. Семенів, що поблизу Теребовлі, старший сержант, командир відділення 128-ї бригади гірсько-піхотного батальйону. – В тих місцях навіть не було загороджувальних протитанкових мінних полів. Один танк спалили, другий, третій запалав. І хлопці лягали, лягали навічно в сиру землю, інші – стогнали, кричали від ран, дехто й без пам’яті лежав, укритий грунтом, наче ковдрою. Та тоді на те ніхто не зважав, потрібно було будь-що зупинити ті «залізні смерті». Вдалося пошкодити ще два ворожих танки прямою наводкою ЗУ-23, а потім їх добили гранатометники. Та тут раптом боковим зором помітив, як жерло ще одного танка розвертається і наводиться прямо на наш розрахунок. Мимоволі крикнув-наказав: хлопці, врізнобіч! І вчасно, наступної миті від нашої «зосі» лишилася купа понівеченого брухту. А ворог наступав, повзли все нові й нові танки і невідомо було, як і чим їх зупиняти. До того ще й закінчилися боєприпаси до гранатометів, у кожного бійця залишився АК та по декілька протипіхотних гранат. У нас не було страху, була сама злість, упевненість і сила. Та сили були нерівні, ворог пішов прасувати наші окопи й руйнувати бліндажі. В гуркоті бою нічого не було чути, накази сприймали тільки ближні бійці. А наказ був такий: при наближенні танка впасти на дно окопу і так пропустити його понад собою. Тут побачив свого земляка, найкращого товариша, підлеглого з відділення Володю Питака з Дарахова. Він стояв на повний зріст із «калашем» в одній руці, а в іншій тримав гранату. Ось до ворожого танка 10 м, 5 м, 3 м… У голові пульсувало, а можливо, я те уголос кричав: Кидай, Володю, гостинець, кидай! Скоріше падай! Де там… Гранату жбурнув, але так і не впав на рятівне дно окопу, так і зіткнулись вони: живе українське тіло героя і залізна броня ворога. Далі сам упав і над головою скреготало, смерділо соляркою і ще чимось, напевно, кров’ю. Побачив брудне дно машини. Отямився під землею, вона, рідна, заповзла усюди – за комір, у вуха, рот, волосся. Тут вчулося гучне близьке гупання, від якого земля із солдатами підіймалася догори. То нарешті прийшла наша артпідмога й таки розігнала зграю залізних звірів. Нас із 34 чоловік тоді залишилося неушкодженими лише 14, 7 вбитих і 13 поранених різної тяжкості».
Що ж це за люди, які лише з автоматом встають на повний зріст супроти танків! Вони не прогинаються перед світом ні за яких обставин, а сам світ прогинається під ними. Ймення цим людям – український ВОЇН!
Є така давня народна приказка: «Кров людська – не водиця…» І це дійсно так, ця життєдайна рідина – свята речовина, і її пролиття у чеснім бою за волю і справедливість шанували понад усе наші предки. Недарма також є й давнє повір’я, за яким із пролитих у рідну землю краплин крові з роками проростають кущі калини. Кажуть, ягоди калини тому червоні, бо то людська кров…
Під Дебальцевим Борис Холодзьон служить уже 3,5 місяці. Останні два тижні перед відпусткою, каже він, були безперервні обстріли зі всіх видів зброї, особливо надокучали артилерія і «Гради», наступи тяжкої бронетехніки. «І зараз там те саме, а можливо, й гірше. Хлопці не признаються, хоча я їм щодня телефоную по декілька разів», – каже старший сержант.
А ще Борис на похороні на могилі свого бойового побратима Володі Питака перед його батьками і ріднею, перед всім народом, перед Україною поклявся: «Буду давити ту москалячу гидоту до кінця, до повної нашої перемоги!»
