Їх жартома називають клонованими бійцями НАТО, з ними фотографуються, їх плутають… А коли бачать поряд із близнюками Ярославом і Володимиром Сімчуками їх близнят-дружин, неволі посміхаються. Настільки вже однакові між собою ці дві пари.
Перегляньте також:
- Аграрії Тернопільщини вже засіяли 40% від запланованого
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
“Однакові з лиця”
Кілька тижнів тому брати повернулись із зони АТО. Кажуть, небезпека часто була поряд із ними, але молитва рідних рятувала в хвилини смертельної небезпеки. Але їм було простіше, ніж іншим бійцям, тому що поряд завжди було плече найближчої у світі людини.
Дітям Ярослав із Володимиром вирішили не розповідати, куди насправді їдуть. Сказали, що відправились на спортивне змагання і обов’язково привезуть звідти медаль.
– Дружина відпустила зі сльозами на очах, – розповідає Ярослав. – Звісно, не дуже хотіла, щоб я покидав спокійний Тернопіль.
Але якщо кожен буде сидіти вдома, то скоро нам не буде, що захищати. Дружини у нас з братом – медики, тож із знанням справи допомогли спакувати аптечки. Найдужче переживала мати, тим паче тата в нас уже три роки якнемає. Одного разу у нас сіла батарея в телефоні, якраз перед Різдвом, мати тоді місця собі незнаходила, аж поки ми невийшли на зв’язок.
Хлопець розповідає, що жартівчерез те, що вони з братом є близнюками, на фронті було багато. Постійно чули поряд із собою “Двоє з ларця, однакових з лиця”.
– Нас постійно плутали, тому я позначив свій автомат жовтою стрічкою, а брат – синьою.
В якийсь момент ми навіть маски одягнули на обличчя, щоб нетак увагу до себе привертати.
Але приїхали волонтери і кажуть: “Знімайте, знімайте, ми вас впізнали”. Одного разу наша однаковість врятувала життя побратимам. Хлопці із Рубіжного приїхали до нас сфотографуватись, їх дуже здивувало те, що ми близнюки. Коли вони були у нас, їх блокпост розстріляли.
Попри непросту ситуацію, ми завжди старалися бути оптимістичними, посміхатись.
До речі, спілкувались на Луганщині суто українською мовою. Жодних недомовок через це не було.
Головний оберіг – Євангеліє
Брати стояли на блокпосту в Щасті, якраз у той період, коли поряд із ним не вщухали обстріли, велись практично цілодобові бої. Та, як розповідає Ярослав, з часом до обстрілів звикаєш.
– Найбільш насторожено почуваєш себе вночі, коли починаються обстріли. Загострюєш свою пильність, адже не знаєш, куди і коли може вистрілити. Ми завжди були разом із братом, брали участь у тих самих завданнях, не розлучались. Так нам було простіше. А взагалі ми були готовими до війни, оскільки є націоналістами за своїм світоглядом.
Головним оберегом братів були Євангелії, які вони завжди носили у розгрузці. Також дорогими стали дитячі малюнки.
– Носили повні кишені дитячих малюнків, різних картинок… Вони настільки дорогими стали, що просто не передати словами. Стільки моментів було, коли небезпека крутилась поряд, але завжди щось відводило її, – згадує Ярослав. – Двоє наших побратимів просто чудом врятувались від смерті. Один мав із собою Євангеліє, а інший носив 50 копійок в кишені. Так ось, снаряд, що підірвався біля хлопців, просто дивом їх не зачепив – один уламок потрапив у Євангеліє, а інший – у монетку. Ось і не вір після цього в обереги…
Постійно тягне назад
Близнюки активно займаються рукопашними боями, тайським боксом. Тому, і перебуваючи в зоні АТО, також намагались знайти час для занять спортом.
– Завдяки спорту багато ситуацій було значно простіше переносити. Ми постійно бігали, віджимались. Також, що дуже важливо, ми зовсім не вживали алкоголю. Твереза людина абсолютно в будь-якій ситуації буде тверезо думати. П’яний воїн – мертвий воїн.
Ярослав зізнається, що після повернення додому їх з братом постійно тягне назад. Адже там залишилось багато друзів, побратимів, які сподіваються на допомогу. Від’їжджаючи з фронту, брати нікому не казали: “До побачення”, лише “До зустрічі!”.
– Це – дурна війна. Але залишатись вдома не потрібно, інакше вона дійде до кожного українського дому. Обов’язком кожного чоловіка є захист своєї дитини, свого майбутнього, своєї держави.. Люди на фронті воюють не за владу, а за своїх близьких, рідних, за країну, за те, щоб наша Україна була неділимою, соборною. Дуже прикро, що за роки незалежності так мало робилось для того, аби схід і захід об’єдналися духовно. Потрібно було обмінюватися досвідом, запрошувати один одного в гості, контактувати. Мене вразило, що на сході – така страшна “совдепія”, було відчуття, що я повернувся на століття назад.
Наказували або обох, або нікого
Ярослав згадує, що у нього з братом було чимало курйозів під час служби в армії. Служили вони в одній роті, тож “відривались”, як могли.
– Бувало, що один завдання не виконає, а наказують іншого. В результаті командир почав або обох наказувати, або нікого.
Багато сміху було і під час історії з апендицитом. Військовий лікар прооперував одного з братів, а через кілька місяців до цього ж лікаря поступив брат-близнюк із точно таким же діагнозом.
– Хірург був шокований і наявністю ще одного апендициту у пацієнта, і тим, що від попередньої операції навіть шраму не залишилось. Заспокоївся лише тоді, коли дізнався, що має справу із близнюками.
Чоловік розповідає, що завжди відчував певний зв’язок із братом, навіть коли їх розділяла чимала відстань.
– Якщо один хворіє, значить, незабаром й інший захворіє, один пошкодить руку – у іншого теж болить рука…
В українців – козацький дух
Попри сподівання сімей, у них народились не близнята. У Ярослава із дружиною – син, у Володимира – донька.
– Патріотизм виховуємо з дитинства. Це є наша держава, й іншої Батьківщини не буде. Ця земля виховала й дала життя, і її треба захищати. Попри те, що ситуація складна, наша країна дуже багата і гарна. Розчарувань в останній рік є дуже багато, але ми сподіваємось, що смерті не будуть марними, політики працюватимуть на народ і на армію. Як не крути, а наша армія є зразком для всіх. Стільки років її нищили, але вона продемонструвала, що в українців – козацький дух. Моє бажання, щоб ми повністю відділились від Росії, дійсно були самостійними, зовсім ні від кого не залежали. Наша держава – хоч і молода, але сильна й незалежна. Ні один москаль не має права розказувати нам, як жити. Ми повинні диктувати свої умови. Думаю, з часом Україна стане прикладом для багатьох країн.
Анастасія Олехнович
