Протягом усіх віків слово Церкви та священнослужителів було і є авторитетним для широкого кола людей. І великою мірою роль Церкви в суспільстві залежить від її можливостей спілкуватися з вірянами. Протягом століть такими способами комунікації були служби Божі, пізніше радіо, телебачення, газети. Але ці методи дозволяли вести розмову з мирянином у формі монологу. З розвитком новітніх медіа, а саме інтернету, зокрема соціальних мереж, з’явилася можливість діалогу між світським людьми та священиками. Про те як Церква повинна бути правильно представлена в інтернеті, якими принципами повинні керуватися церковні прес-служби у своїй роботі та про інші актуальні питання ми сьогодні спробуємо знайти відповіді з архієпископом Чернігівським і Ніжинським Євстратієм (Зорею), головою інформаційного управління (прес-центру) УПЦ Київського Патріархату.
Перегляньте також:
Перегляньте також:
- Чи все свинство лише від путіна?
- Цьогоріч на Тернопільщині відмінили 14 тендерних закупівель на понад 239 мільйонів гривень
— Владико Євстратію, чи є ЗМІ та Інтернет помічниками в процесі комунікації Церкви та суспільства?
— Насамперед треба зазначити, що названі канали комунікації є інструментами. І як будь-який інструмент, сучасні засоби масової інформації та комунікації самі по собі не є ані добрими, ані поганими. А певних характеристик вони набувають у руках тих, хто їх використовує. З одного боку, через сучасні ЗМК та ЗМІ розповсюджується величезний обсяг матеріалів, які спонукають до гріха. Тому, очевидно, що християнинові користуватися сучасними технологіями у сфері комунікацій треба відповідально. Власне, так само відповідально, як і прожити все своє життя, тобто розуміючи наслідки своїх дій. Маємо євангельську настанову, яка говорить, що «за всяке пусте слово людина дасть відповідь у день Суду». Це стосується не лише слів, сказаних уголос, а й надрукованих на папері чи текстів в електронному вигляді, які розповсюджуються через Інтернет.
З іншого боку, новітні засоби комунікації дають можливість людям тісніше спілкуватися, навіть тим, які фізично перебувають на величезних відстанях одне від одного, також полегшуючи доступ до тієї корисної інформації, яка за відсутності Інтернету була б закритою. В мережі Інтернет є будь-яка інформація, починаючи від тексту Святого писання, молитов, різного роду церковних наук та відповідей на питання з духовного чи практичного християнського життя. Отже, у цьому плані сучасні ЗМК є сприятливими для церковної діяльності та повинні використовуватися Церквою.
Але головне — не можна піддаватися спокусі, як зараз це робить велика кількість споживачів інформації, коли віртуальний світ часто сприймають реальніше, ніж справжнє життя. Люди більше хвилюються за події в далеких країнах зі справжніми чи й вигаданими особами у різних художніх телефільмах, ніж переймаються своїм реальним життям, спілкуванням зі справжніми ближніми навколо себе. У цій ситуації християнину треба дотримуватися настанови, яку дає нам апостол Павло: «Все мені можна, але не все корисно. Все мені можна, але ніщо не повинно володіти мною».
— Можливо, вам спадає на думку біблійна оповідь, у якій можемо побачити відображення сучасного інформаційно-медійного простору?
— Так, звичайно, сучасний інформаційний стан дещо нагадує людство перед Вавилонською вежею. Тоді, як ми знаємо із Писання, була одна мова в усіх людей, і завдяки цьому не було перешкод у комунікації. Але люди замість того, щоб використовувати цей дар на добро, використали його на зло: змовилися будувати Вавилонську вежу для прославлення себе та виявлення своєї гордині перед Богом. За це Бог змішав мови так, що люди не розуміли одне одного і, відповідно, втратили спільне поле комунікації, не змогли далі будувати цю вежу. Нині поле комунікації розширилося, і люди можуть значно вільніше спілкуватися одне з одним. Але перед кожним стоїть той самий вибір, що й тоді: вчинити добре чи навпаки. Це стосується священнослужителів, мирян, кожної людини: віруючої чи невіруючої, бо за кожне слово будь-яка людина буде відповідати перед Богом, незалежно від того, визнає вона ту відповідальність чи не визнає.
— Часто завдяки соціальним мережам можна більше дізнатися про священнослужителів: вони показують фото зі свого побуту, дозвілля. Чи потрібно знати такі речі вірянам? Якою має бути дистанція між священиком та прихожанином храму?
— Потрібно відчувати міру в усьому. Священнослужитель повинен розуміти, що його життя, його дії мають бути прикладом. І тому якщо те, що він робить, його життєві обставини є зразком для когось, вони про щось свідчать, то, очевидно, вони можуть бути як свідчення подане. Якщо просто є бажання здобути дешеву популярність, то цього не повинно бути. Якщо ж є якісь приватні речі, які стосуються священика особисто, його рідних, то для цього є відповідні механізми, налаштування в соціальних мережах, які обмежують перелік осіб, які можуть бачити певні фото чи записи, і не обов’язково виставляти все на загальний огляд.
Відповідальність за такі речі повинна бути підвищена. Потрібно думати не лише про себе, бажання самовиразитися, а й про те, як твої слова чи фото, відео сприйматимуть ті, хто буде їх дивитися.
— Питання, яке може цікавити багатьох християн, особливо батьків підлітків: чи не становить небезпеки така відкритість інформації про найрізноманітніші релігійні вчення у ЗМІ та Інтернеті? Та чи не остерігається УПЦ Київського Патріархату переходу своїх вірян у певні духовні вчення, які пропонуються зараз на різні смаки?
— Я завжди казав і буду казати, що один із виявів сили, нашої внутрішньої міцності як Церкви Київського Патріархату в тому, що ми є Церквою відкритою. Ми як Церква не боїмося за вірність, твердість, переконаність парафіян. Людину не потрібно обмежувати в інформації, а потрібно вчити робити вільний та правильний вибір, як казав апостол Павло, «триматися доброго».
Найпростіший і найяскравіший приклад — це події в Раю. Хіба Бог був безсилий заборонити змієві розмовляти з Євою? Він міг зробити так, щоб Єва не чула його мови. Але Бог цього не робив. Тому що Бог наділив кожну людину свободою. А свобода є для того, щоб Його любити, щоб обирати добро. Немає свободи — немає любові. Несвобідної любові не буває. Любов — це вільний вияв свобідної істоти. Тому Бог, наділивши людину свободою, також, безперечно, дав їй можливість слухати і чути протилежне істині. Коли змій говорив до Єви неправду, вона опинилася перед вибором і, на жаль, не встояла в добрі і обрала неправду. Це не означає, що якщо так сталося, то ми повинні обмежувати людину дізнаватися про речі, які можуть їй потенційно зашкодити, тільки для того, щоб її штучно вберегти.
Церква не повинна забороняти читання книг про інші релігії. Але християнину потрібно пам’ятати слова апостола Іоана: «Випробовуйте духів звідки вони». Тобто навіть якщо людина вважає, що це одкровення від Духа, то повинна поміркувати та перевірити, чи правда це від Бога, чи лукаве облещення. Як апостол Павло каже: «Якби ми, я та інші апостоли, ангели з неба, почали проповідувати вам не те, що було подане, то нехай буде анафема».
Пам’ятаймо, що краще не повірити істинному знаменню ніж повірити брехливому. Маємо приклад Діви Марії, коли до неї архангел Гавриїл зі звісткою прийшов, то вона не відразу виявила свою радість та покірність. Ретельно допитувалася, що як станеться так, що я народжу дитину, якщо я не знаю чоловіка. «До чого ти мене закликаєш? До блудодіяння якогось?», — питала Вона. Він пояснив, що ні, а це воля Божа в тому, що Духа Святого ти народиш. І лишень тоді Діва переконалася, що це воля Божа і прийняла це.
— Владико, як голова інформаційного управління Київської Патріархії, які завдання бачите основними для церковних прес-служб?
— Передусім — донести думки і позицію Церкви до суспільства. З одного боку — це інформування про церковне життя, події, з іншого — висловлення позиції Церкви в тих чи інших питаннях, які турбують спільноту чи конкретних людей. І також збір, аналіз інформації, яка стосується Церкви. Наприклад, вивчення даних про певні події тощо, і відповідно інформування єпископа чи священнослужителя про те, що відбуваються, для того, щоб можна було вчасно та якісно реагувати, коли буде необхідність.
У своїй роботі в рамках прес-центру я завжди згадую приклад, поданий самим Спасителем: не на все і не завжди Він відповідав, навіть якщо хтось наполегливо вимагав цієї відповіді. Ще Соломон казав: «Є час говорити, є час мовчати». Про це потрібно пам’ятати не тільки прес-службі, а й усім християнам.
Сам Спаситель одним людям говорив прямо і просто, без обмежень і перешкод, а іншим не відповідав на жодне слово. Бо вважав, що відповідати непотрібно. Тому тут не є обов’язком чи потребою церковної прес-служби реагувати завжди і на все. Потрібно з мудрістю відрізняти, що потрібно сказати, як зреагувати, а що потребує мовчання.
І ще один важливий момент: ніколи слова не повинні висловлюватися в гніві. Це стосується взагалі християнського життя, у тому числі й писаного слова через Інтернет. Бо слово, сказане в гніві, навіть якщо це слово правди, дуже рідко досягає доброї мети. А гнів розпалює лише гнів та осуд у відповідь.
Гнів може бути й праведний, але найчастіше буває навпаки, а саме як реакція відторгнення на якусь несправедливість. І християнам потрібно пам’ятати про те, що смирення – одна з найвищих чеснот. І про нього треба пам’ятати не лише у тоді, коли нас критикують справедливо і ми це визнаємо й кажемо: так, справді, ми завинили і повинні виправитися. Це є не смиренням, а визнанням своєї провини. Смирення є тоді, коли кажуть неправду, критикують несправедливо, а ми не відповідаємо, а покладаємо надію на Бога, як робив Христос. Знаємо приклад, коли Ісуса Христа звинувачували на зібранні Синедріону, перед правителем Понтієм Пилатом, перед Іродом, а Він не відповідав.
Якщо сучасне інформаційне суспільство живе так, ніби Бога нема, прагне довести свою позицію та точку зору за будь-яку ціну, утвердити свою правду, незважаючи ні на що, то Церква та її прес-служба має привілей віддати останнє слово та суд у руки Божі й не кидатися доводити щось чи виправдовуватися, знаючи, що Господь розставить у свій час все на своє місця. В цьому і є сила церковного слова, бо воно досягає серця людини в силу того, що є правдивим.
Правда діє так, що можна не сприймати особу, яка її говорить, але саму правду не можна повністю відкинути без якихось наслідків для себе. І ось тим, хто займається церковно-інформаційною діяльністю, надзвичайно важливо пам’ятати, що сила не в технічних засобах, не в тому, щоб більше написати, більше розповсюдити, звернути увагу, а в тому, щоб сказати слово правди. А воно досягне сердець людей краще й швидше, ніж безліч технологічних дороговартісних технологій.
— Продовжуючи тему роботи церковних прес-служб, які основні медійно-інформаційні канали потрібно використовувати для спілкування з вірянами?
— Усе, що є можливим, потрібно використовувати. Наприклад, дуже ресурснозатратно створити власний теле- чи радіоканал на рівні єпархій. Тому як альтернативу можна опрацьовувати взаємодію з теле-, радіоканалами, які є у відповідному регіоні, щоб через них працювати з аудиторією. Якщо є можливість, потрібно видавати газету. Особливо корисною вона є для вірян, які не працюють з інтернетом, а це найчастіше люди старшого покоління, із сільської місцевості. Тому друковане слово на папері для них є більш доступним, ніж публікації в Інтернеті. Але очевидно, що обов’язковим для сучасної єпархіальної інформаційної роботи є офіційний сайт і соціальні мережі.
І безперечно, що те, що стосується наших умов української Церкви, то потрібно всіляко сприяти тому, щоб розповсюджувати інформацію саме українською мовою. Щоб цим самим наповнювати україномовний інформаційний простір. Звичайно, це не виключає спілкування іншими мовами тієї аудиторії, до якої спрямована ця інформація. Треба мати пастирську мудрість і відчувати, з якою аудиторією спілкується представник Церкви, для того, щоб краще виконати своє покликання.
— Які нові виклики з’явилися в інформаційному відділі УПЦ Київського Патріархату у зв’язку із подіями останніх років в Україні, а саме Майданом, військовим конфліктом на Сході?
— Я думаю, що один із найбільших викликів, і він стосується не лише прес-служби, а взагалі інформаційного поля, — це інформаційна війна. І відповідно, потреба визначатися щодо того, як висловлювати, показувати свою позицію, на що реагувати, на що не реагувати. І тут особливо важливо не піддаватися на ті інформаційні військові технології, які спрямовуються на те, щоб розпалювати ворожнечу, ненависть, провокувати людей до певних дій. Потрібно мати внутрішню мудрість та відчуття міри, а для священнослужителя і пастирську мудрість, щоб, з одного боку, не залишати без реакції те, що її потребує, бо потрібно говорити про ті речі, в які втягується Церква. Про ці речі не можна мовчати чи не реагувати на них. З іншого боку, потрібно слідкувати, щоб церковне слово не перетворювалося на політичне чи світське. Тут, як і в будь-якій справі, треба мати відчуття міри, мудрість.
— Владико Євстратію, що побажаєте нашим читачам: працівникам церковних прес-служб, священнослужителям, які, працюючи у себе на парафіях, шукають оптимальні шляхи комунікації зі своїми прихожанами, так і вірянам, які мають потребу чути голос Церкви не лише в храмі, а й спілкуватися зі своїми духовними пастирями поза ним за допомогою ЗМІ та новітніх медіа?
— Хочу побажати кожному, хто в той чи інший спосіб працює зі словом, передусім мудрості. Згадаймо, коли Господь кликав Соломона бути царем над Ізраїлем, то сказав: «Проси мене чого хочеш!» І Соломон попросив мудрості, бо це є основа правдивого життя, і справжня мудрість йде від Бога. Тому треба просити мудрості і розуміння того, що треба говорити, а про що треба промовчати; на що треба відреагувати, а на що не звертати уваги як на пусте і незначне; бачити, в чому є правда, а в чому — неправда.
Кожен із нас перебуває під дією гріха: чи то священик, чи мирянин. Гріх спотворює наш розум, волю і почуття. Під його впливом ми добре вважаємо злим і навпаки. Або ж правду сприймаємо як щось неістинне, а неправду навпаки.
Без духовної праці, звернення до Бога, молитви не може бути пізнання правди і тим більше свідчення цієї правди. Особливо це стосується тих, хто говорить від імені Церкви. Працівникові церковної прес-служби потрібно пам’ятати, що він не повинен уподібнюватися дороговказові, коли знак дорогу вказує, але сам нікуди не рухається. Тобто потрібно показувати прикладом свого життя дієвість християнського заповідей. Писання говорить: «Від повноти серця говорять уста». І якщо серце нечисте від гріхів, то яким би професіоналом не була людина: освіченим журналістом, талановитим інформаційним діячем, — якщо серце наповнене гріховними почуттями, то обов’язково буде так, що диявол спокусить і таланти використаються не на добро, а на зло. Тому треба пам’ятати про очищення серця, і тоді навіть найпростіші слова без прикрас, сказані з чистим серцем, будуть діяти на аудиторію більше, ніж численні інформаційні проекти, сповнені технологій, а не слова правди.
Розмовляла Ірина Скоробогата.
