Андрій “Богема” Шараскін з Добровольчого українського корпусу приїхав на три дні з Маріуполя до Києва для переговорів у Міністерство оборони. Він півночі провів за кермом і спав лише кілька годин. Тому втомлений і голодний. Вперше бачу “Богему” не в камуфляжі й без улюбленої губної гармошки – подарунка волонтерів. Замовляємо невеличкий сніданок у “Докер пабі” на Подолі. З напоїв він бере лише томатний сік, бо спиртного не вживає.
Перегляньте також:
- Шанс нам знову дала Америка – трохи пізно, добряче потріпавши нерви
- Військова з Тернопільщини отримала нагороду від Головнокомандувача ЗСУ
У мирному житті Шараскін – актор і режисер, працював у кількох західноукраїнських театрах. Звідси його позивний “Богема”. Розлучений, має доньку. Воює у складі Добровольчого корпусу “Правого сектора”. Розказує, що в Маріуполі перемир’я дотримуємося лише ми. Морська акваторія закрита для водного транспорту. Але вночі чути, як підпливають російські катери, навантажені зброєю і диверсантами. Наші прикордонники вимушено зберігають режим тиші, хоч мали б стріляти на ураження ворога. “Богема” пояснює, що супротивник грає не за правилами. І рефері в цьому поєдинку нема. Тому якщо б’ють нижче пояса, треба холоднокровно давати здачу.
– Які настрої в мешканців Маріуполя?
– Населення там уже звиклося з канонадою, яку їм добре чутно. Місто живе звичайним розміреним життям – працюють бари, магазини. У Маріуполі дислокується наша восьма рота “Аррата”, де командиром друг “Червень”. 80% мешканців міста налаштовані досить проросійськи. Наші хлопці часто ходять у гості в трудові колективи. Інколи виникають гарячі дискусії. Дехто готовий з піною біля рота переконувати, що Маріуполь обстрілюють не сепаратисти, а українські війська. Коли вулицями їдуть наші вояки, їм можуть показати фак або розбити лобове скло. Нічого дивного, адже ці люди багато років дивилися лише російські канали, та й зараз продовжують. Патріотів у місті мало, але вони об’єднані – це дуже важливо. На відміну від Донецька, у Маріуполі було більше часу, щоб зорієнтуватися і знешкодити провокаторів. І вчасно ввели наші війська. Це зламало написаний у Кремлі сценарій, коли спочатку в місто заходять бабусі з іконками, а за ними – російські солдати.
– Після Іловайська разом з іншими добровольцями “Правий сектор” створив альтернативний координаційний центр, який уже охрестили “другим Генштабом”. Поясніть, про що йдеться.
– Усі військові операції ми узгоджуємо з Генштабом і командуючими секторами. Але батальйонам бракує комунікації на рівні комбатів, командирів рот. Стоїть одна бригада, поряд – інша. Питаєш: хлопці, хто і що там? “А, не знаєм”. Що робити, коли вночі у тепловізор ти бачиш групу озброєних людей? Звісно, стріляти. А виявляється, це – наші! Багато хлопців постраждали від дружного вогню. Тому й виникла ідея “громадського” штабу, куди можна приїхати і сказати: “Пєтя, Вася, ми висунулися – не дай Бог, не покришіть наших, бо буде біда”. Це щось на зразок братства. У ньому готові брати участь до 20 добровольчих батальйонів. Хоч ініціатива була не наша. Кілька комбатів звернулися до Дмитра Яроша, і він підтримав ідею.
– У такому штабі існує небезпека “зливу” інформації?
– Утєчка завжди може бути. Особливо після гучного піару, який супроводжував створення нашого тактичного центру. Є небезпека, що в нього намагатимуться пролізти люди з метою збору інформації про розташування батальйонів, рот. Тому внутрішня служба безпеки перевіряє кандидатів. І фільтрує всю інформацію: що можна розказувати, а що – ні.
– Що тепер відбувається в селищі Піски, де вже давно воює “Правий сектор”?
– Кілька днів тому в нас було двоє “двохсотих”. Ворог б’є по наших позиціях “градами”, “ураганами”. Протиснувши Дебальцеве, вони можуть рушити й на Піски, Маріуполь. Вони підтягують сили. Думаю, за місяць-півтора готуватимуть новий прорив. У нас лишається мало часу на укріплення армії, яка народжується з нуля. Думаю, для Росії стало несподіванкою, що Україна узагалі чинить їй спротив. І першими на фронт пішли добровольчі батальйони.
– Яким був перший день після оголошення перемир’я?
– Перші два дні ніхто не стріляв. Тиша стояла гробова! Але ми розуміли, що це лише – затишшя перед бурею. Це вже не перше перемир’я. Жодних ілюзій ні в кого нема. Зараз потрібно грамотно відходити на запасні позиції. Створювати сильну армію. І пильно стежити за економікою. Є добрий досвід Ізраїлю. Ця країна багато років воює, але це не завадило їй побудувати потужну економіку. А наші досі за звичкою ловлять рибку в каламутній водичці. Треба затямити, що сусіда ми не поміняємо. Він уже проявив себе в усій красі. Нам потрібно приймати закони про військову службу, приватні військові компанії. Зараз у парламенті готується законопроект про учасників бойових дій. Ним можна буде врегулювати багато юридично спірних моментів. Потрібно також дозволити людям мати короткоствольну зброю для самозахисту. У бандитів вона вже давно є. Письменник Лесь Подерв’янський класно сформулював нашу національну ідею: від…ться від нас. А далі, як у Шевченка: в своїй хаті своя правда й воля.
– Які українські підрозділи, на ваш погляд, воюють найкраще?
– Тут усе залежить від командира. Одна рота – мотивована, ну просто шикарна! А в іншій ходять спиваються. Добрі вояки – в 95, 79, 93, 128 бригадах. Віднедавна пішла дуже позитивна тенденція: Генштаб підвищує низових командирів. Красавчик, чудовий професіонал “Майк” був комбатом, а зараз – комбриг. Заступника комбрига “Самару” перевели керувати у іншу бригаду. Командирів рот підвищують до комбатів. Це мужики, які днюють і ночують зі своїми людьми. Після року війни вони розуміють і вміють дуже багато. У людей увімкнулася ініціатива, яку, слава Богу, почали підтримувати “нагорі”. І вони гордяться, що є військовими! Скоро у нас буде класна армія. А наші низові командири взагалі герої.
– Здається, вояки не дуже люблять перемир’я. Армія спроможна стояти, чекати? Чи люди починають божеволіти?
– Людям потрібно озвучити чіткі завдання. Досі до пуття так і не сформульовано, за що ми воюємо. Так, ми йдемо на домовленості. Нікого не треба обманювати. Але є демаркаційна лінія, вздовж якої ми маємо закріпитися. Звісно, як нормальна держава, в якої забрали Крим та інші території, ми будемо їх повертати. Колись. Ми маємо це озвучити нації, армії, командирам.
– Піски й надалі залишаться під нашим контролем?
– Жодного наказу готуватися до відступу в нас нема. Навпаки, стоїть завдання відсікати розвідувально-диверсійні групи. Не дозволяти їм просунутися ні на кілометр. Та якщо військові ухвалять рішення відтягуватися – ми не самогубці. Самі, без артилерії фронт ми не втримаємо.
– Коли Добровольчий корпус нарешті легалізують?
– По лінії мобілізації є недобір, тим часом наш Корпус зібрав уже 15 батальйонів. Часто до нас просяться військові, ще восени перейшла ціла рота з Нацгвардії. Хлопці відбули відпустки, а тоді попросилися до нас. Кажуть: ну, тепер ми хоч нормально повоюємо! У нас таке братство – схоже на Січ. Усе просто, зрозуміло і по-чесному. Або ти заслужив у побратимів повагу, або ні. Маємо 4 великі вишкільні бази і багато маленьких полігонів по всій Україні. Вся інфраструктура готова, більше нічого не треба створювати. ДУК міг би стати окремим, повноцінним підрозділом – як Нацгвардія. Ми готові підпорядковуватися Головнокомандувачу, начальнику Генштабу, по міністерській вертикалі. Але середній владній “гілочці” коритися не будемо.
– Може, вас під “дах” СБУ закинути?
– Можна і туди. Ми багато їхніх функцій виконуємо, проводимо спільні операції. Дільничні міліціонери часто до “Правого сектора” звертаються, коли не мають змоги викликати групу захоплення. Ми виїжджаємо, проводимо операцію. Затриманих передаємо СБУ.
– Багато у вас військових професіоналів?
– Я скажу, що їхня частка вагома. Пам’ятаєте час, коли в армію не брали афганців, спецназівців, людей середнього віку? Багато з цих людей воюють в нас. І з дисципліною в нас усе в порядку.
– Це правда, що у вас карають різками?
– Буками. Є дисциплінарний статут, у якому чітко прописані всі покарання. Переламують 5 чи 10 буків і лупцюють нижче спини. У документальному фільмі “Добровольці Божої чоти” “Гнат” не туди завів людей по карті й отримав за це 10 буків. Давати буки може лише той, хто колись їх сам отримував. Мені спочатку це здавалось дивним, заледве не варварством. Але це працює. У цьому є певний чоловічий момент: ти заробив, тож мусиш спокутати. Приниження людської гідності в цьому немає. Отримав буки, пішов у карцер. А тоді обов’язково маєш іще сказати “дякую за науку”.
– Добре, коли хлопцеві 18. А якщо дядькові 60 років?
– Я був свідком і таких покарань. Усі їх було сприйнято спокійно. Я ще не чув, щоб хтось образився.
– Як здоров’я Дмитра Яроша, який недавно був поранений? Одужує?
– Учора бачився із ним. Сьогодні в нього має бути операція. Лікарі йому складають кістки правої руки. Надалі заплановано ще кілька операцій. За місяць-півтора йому поставлять штучний суглоб. Там у руці немає десь сантиметрів 10 кістки, узагалі відсутній суглоб. Вени з ноги перешиті на руку. Все у швах. Лікарі “впаювали” йому в руку нерви – це чудо, що він рухає пальцями. Ярош людина великої сили духу. Під час останньої зустрічі він казав: ще дам їм шанс зробити 1-2 операції. Побуду в лікарні ще десь два тижні. Хай тільки залізо знімуть і замотають руку в гіпс. А тоді він утече на фронт.
Людмила Микитюк
