Десятий рік поспіль триває україно-російська війна і десятий рік поспіль можновладці не збираються визнавати цей факт так, як передбачено Конституцією України. Наша країна – єдина з незалежних держав, що постали не теренах екс-СРСР, яка за роки свого існування так і не спромоглась вийти на показники розвитку економіки 1990 року ані до початку війни з росією, ані впродовж неї. Відповідальність за це, насамперед, на політичній еліті, точніше на тому прошарку, що її в нас замінює – політичному істеблішменті.
Природу та роль політичної еліти у створенні нації та формуванні і збереженні держави досліджували українськи філософи на початку ХХ-го століття і з тих часів мало що змінилось і у підходах і в баченні науковців. Так само нічого не змінилось в сенсі наявності декількох концепцій, що так і не стали основою єдиної загальноприйнятної теорії.
Перегляньте також:
- Росія атакувала чотири теплоелектростанції: серйозно пошкоджене обладнання
- Уночі росіяни били різними ракетами по Україні: є руйнування
Погляди на природу та роль еліт можна поділити на два великих напрямки: націотворчій та державотворчій.
Базові засади першого, як слушно зазначає вітчизняний науковець М.Колодій, сформулював В’ячеслав Казимирович Липинський (1882 – 1931) у своїй теорії «національної аристократії». Він обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного відродження і вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувалася нація, потрібна активна група людей, здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації політичних, державних, культурних цінностей. Ця група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав «національною аристократією», як і Аристотель, вважаючи аристократією групу найкращих людей у певний історичний період. А найкращі вони тому, що організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне життя певної нації, тим складніші проблеми повинна позв’язувати національна аристократія.
Видатним апологетом другого підходу став відомий теоретик інтегрального націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883 – 1973), який був прихильником теорії ієрархічної будови людського суспільства і вважав, що націю має очолювати прошарок кращих людей – провідна верства. У суспільному житті ця провідна верства виконує роль формотворця, тобто саме вона визначає місце та функції частин в інтересах цілісності суспільного організму і несе відповідальність за цю цілісність. Саме провідна верства своїми ідеями і духом тримає суспільність (націю), дає їй силу, надихає, охороняє від агресії і розкладу через егоїстичні відцентрові тенденції, що призводять до знищення форми і обернення нації на натовп, «аморфну масу». Цієї мети (єдності) провідна верства досягає, керуючись не інтересами окремих частин, а інтересами охорони цілісності всієї спільноти. Провідна верства творить державу й відповідає за неї.
Сто років тому Липинський та Донцов не змогли домовитись про синтез своїх теорій та створення єдиної концепції національної політичної еліти. А згодом, на тривалий час, ця тема втратила суспільну актуальність і залишилась цікавою майже винятково у філософському колі. На жаль, після отримання незалежності в 1991 році вона так і не відродилась як базова передумова формування іншої, ніж УРСР держави. Внаслідок чого, замість політичної еліти (і в розумінні Липинського, і в розумінні Донцова, і в класичному визначенні «Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) – самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї») Україна має політичний істеблішмент. Під цим терміном «Велика українська енциплопедія» визначає сукупність людей, які посідають ключові соціальні позиції в суспільній системі (держава, організації, підприємства, партії тощо).
Політичний істеблішмент, на противагу політичній еліті, завжди керується лише власними поточними інтересами і його представникам байдуже сьогодення та майбутнє як нації так і держави. Жодних націотворчих чи державотворчих ідей в істеблішменту немає. Такий стан речей для нього абсолютно природній і вимагати від нього чогось іншого – просто немає сенсу. Також марно сподіватись на те, що істеблішмент трансформується в еліту в еволюційний спосіб. Подібного також не буде. Така трансформація може відбутися через велику кризу, таку, як війна. Проте війна, скоріш за все, сприятиме заміні істеблішменту на політичну еліту в розуміння Донцова, бо потреба і ній більш очевидна саме у воєнні часи.
Юрій Гаврилечко
